пʼятниця, 17 серпня 2018 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Гуцульська республіка за спогадами братів Климпушів, записані Майклом Вінчем



 Майкл Вінч, англійський кореспондент і письменник, перебував у Карпатській Україні з 1 січня по 15 березня 1939 року. Один із перших населених пунктів, який він відвідав, було Ясіня, що вважалося найбільшим селом у Чехословаччині, як по території так і за кількістю населення. Тут у січні він зустрівся з Дмитром, Василем та Іваном Климпушами, про що і написав у своїй книзі «Одноденна держава»:… (С. 68-69, 111-114). Під час бесіди у віллі брати розповіли гостю, серед інших тем й про події періоду Гуцульської Республіки. Однак, викладений ним матеріал не завжди співпадає з тим як його висвітлено у нас. Це можна пояснити нетрадиційним і незалежним поглядом автора на ці події, або на це негативно вплинули спожиті місцеве бренді (очевидно самогонка) і пиво під час обіду у віллі, від чого у М. Вінча запаморочилася голова…
Ось що він писав:
Ідучи по селу ми зустріли Климпушів. Три брати Климпуші були королями Ясіня. Проте вони були відомими і далеко поза межами рідного села своєю пристрасною відданістю українській справі, а ще більше завдяки тій провідній ролі, яку вони відіграли у збройному повстанні у Ясіню в 1919 році. Дмитро, найстарший, був командантом Карпатської Січі (війська Карпатської України), Василь – голова Січі в Ясіню, а Іван – наймолодший, наглядав за двома родинними складами лісоматеріалів (очевидно і двома лісопилками), побудованими, до речі, з чеських субсидій. У Хусті, - писав далі М. Вінч, - було особливо важко добитися щоб мене їм представили, а потім я мав потішну розмову з двома молодшими братами.

вівторок, 24 липня 2018 р.

БібліоЖиття Рахівщини, вип№2, 2018

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Як поділили Мараморощину



Кількасот метрова бистрінь Тиси відділяє жителів населених пунктів Великий Бичків, Луг, Хмелево, Ділове на Рахівщині від поселень на другому боці ріки, де в частини з них залишилися родичі, знайомі й земельні ділянки з деякими будовами. Хто винен за цю несправедливість: Е. Бенеш, Й. Сталін, М. Хрущов, І. Туряниця? Чому незважаючи на волевиявлення селян Мараморош – Сигетського округу у лютому 1945 року, ця територія історичного Закарпаття, як це було до 1919 року, не увійшла в склад нашого краю?
У висвітлені цієї проблеми велика заслуга належить доктору історичних наук, професору УжНУ, Омеляну Івановичу Довганичу, нині вже покійному. У свій час, працюючи  обласному архіві, йому вдалося віднайти документи, які науковці ще не використовували в історичних дослідженнях  і результати своєї роботи опублікував у одному з номерів журналу «Карпатський край».
Зокрема мова йде про те, як населення українських сіл Мараморош-Сигетського округу ставилися до свого майбутнього, в тому числі й до возз’єднання з Україною, який окремі науковці у еміграції, вихідці із Закарпаття, зокрема доктори правничих наук Вікентій Шандор і о. Степан Пап у своїх працях називали Заліссям. Мова йде не про якісь претензії,-зауважував О.Довганич,- а про події, які відбулися тут у 1945 році. Для нас, жителів Рахівщини,  це важливо знати, ще й тому що м. Сигет до розпаду Австро-Угорщини був протягом багатьох років центром Марамороського комітату (жупи) і відігравав значну роль у житті всього нашого краю.
Як і в усьому Закарпатті після звільнення, включаючи і Рахівський округ, в селах Мараморощини, де переважало українське населення, щораз гучніше люди висловлювалися з возз’єднання з усім українським народом. Українці цієї території також вливалися в рух за вирішення своєї долі. І він міг привести до реалізації їх конкретних прагнень і мрій.

Вони прославили свій край: Лемак Михайло Михайлович – перший начальник Рахівської районної електромережі


   Михайло Лемак  народився 3 жовтня 1920 року у с. Затисівка  Севлюського округу Угочанськоко комітату за Чехословаччини. Батько, Михайло і мати Варвара, дуже хотіли «віддати сина в науку», але для цього потрібні гроші, яких у простій селянській сім`ї нізвідки було взяти. Тому на початку 30-х років ХХст. старший М. Лемак їде до Америки заробити кошти для оплати  здобуття сином освіти. Повернувшись додому, він віддає сина Михайла, після його навчання в народній державній школі, до Севлюшської (тепер Виноградово) горожанки, а далі до гімназії. У 1940 році, за Угорщини, починає навчатися у місцевій промисловій школі. Під час Другої світової війни, з 1943р. по 1945р., був мобілізований до мадярської армії, де служив у будівельній військовій частині. Але на початку 1945р. йому вдалося втекти із війська додому і, після ретельної перевірки каральними органами Радянського Союзу, з 1 вересня цього ж року продовжує навчання у Виноградівському політтехнікумі, реорганізованому на базі колишньої промислової школи.

Вони прославили свій край: Іван Михайлович Букрич – колишній директор колишнього Великобичківського лісохімкомбінату




    У березні 1962 року, коли очолив лісо хімкомбінат, тут працювало 460 робітників, а майже за 30 років його діяльності на цій посаді, кількість працюючих зросла до 1560 осіб. Крім традиційних виробів (оцту, деревного угілля тощо), працюючі у три зміни, тому що виробництво було безперервне, виготовляли потрібну для меблевої промисловості продукцію (майже 20 видів): шліфшкірку, клейову стрічку, полірувальну пасту, карбамідні смоли, клей- розплав. Остання продукція – винахід великобичківських інженерів у співпраці з Київським НДІ з механічної обробки деревини, співавтором якої і він був, використовувалася для склеювання кромок деревостружкових плит. З відкриттям нових цехів та розширенням асортименту, кількість продукції щороку збільшувалося і відповідно зростали прибутки та збільшувалося кількість робочих місць.

понеділок, 16 липня 2018 р.

Клуб за інтересами "Співрозмовник"

Вікторина "Бібліотечні ерудити"

Вони прославили свій край: Марія Студеняк – педагог з великої букви



 
26 листопада 1944 року, у Мукачеві було прийнято Маніфест про возз`єднання Закарпаття з Україною. На Першому з`їзді Народних Комітетів Закарпатської України були присутні 663 делегати з 13 округів нашого краю. Рахівщину представляли 48 осіб, серед яких – сімнадцятилітня Марія Молдавчук з Ясіня. Цю скромну жінку, якій уже виповнилося поважних 90 літ, згадують добрим словом не лише за те, що голосувала тоді за доленосне для краю рішення, а й тому, що відмінник народної освіти все життя сіяла добре, розумне, вічне, відзначалася відповідальним ставленням до дорученої справи, не рахувалася з особистим часом заради  громади.
     Трудова біографія Марії Степанівни найбільше пов`язана з Квасами та навчальним закладом цього населеного пункту. Після того, як активна ясінчанка Маруся Молдавчук в 1946-му році вийшла заміж за місцевого легіня Василя Студеняка, переїхала жити до цього села. На той час за плечима було навчання в Ясінянських державній народній школі й чотикласній горожанці за Чехословаччини, Ужгородській вчительській семінарії за Угорщини та в.о. секретаря Народного Комітету в Ясіню у період Закарпатської України. Вона в сім`ї Степана Молдавчука вирізнялася з поміж чотирьох дітей особливою жагою до знань.
     Першим місцем роботи молодого педагога були початкові класи в пр. Лопушанка. За тактовність, лагідність, уміння налагодити контакт її обожнювали діти, поважали дорослі. Крім цього сільська вчителька мала безліч громадських обов`язків: була агітатором, пропагандистом, організатором та учасником художньої самодіяльності. Завдяки її активності, вдавалося влаштовувати радісні миттєвості посеред сірих буднів як для молоді (організовувала різні вечори та культурні посиденьки) так і для вихованців (щоб у скрутний, голодний час вони відчули радість новорічного та інших свят).

Вони прославили свій край: Лис Валерій Валерійович – офіцер Збройних Сил України




  Лис Валерій народився 22 січня 1990 року  в смт. Ярмолинці Хмельницької області  в інтелігентній сім`ї. Батько Валерій працював лікарем – рентгенологом районної лікарні, а мати Леоніда займала посаду завідуючого організаційним відділом Ярмолинського райвиконкому. Однак, із-за хвороби батьків ще дитиною переїхав жити до маминої вітцівщини – села Ділове, що на Рахівщині, а його опікуном стала рідна тітка Галина, вчителька історії місцевої школи, яку він називає мамою. Тут він і став первачком Діловецької середньої школи. За роки навчання був справжнім активістом і старанним учнем. Займався спортом, танцями, малюванням, різьбленням по дереву, співав у різновікових  дитячих  хорових колективах, відвідував театральний гурток, складав вірші. Неодноразово був учасником та призером районних олімпіад  і конкурсів.  Але з дитинства мріяв стати військовим. Для нього зразком у виборі цієї професії була бабуся по батьковій лінії Лис Євгенія Земівна. Вона під час Великої Вітчизняної війни в 17 років поступила у пілотну військову школу, що дислокувалася поблизу м. Тайга Кемерівської області (звідти очевидно була і родом).  Після закінчення підготовки воювала на фронті у складі відомого жіночого полку (п/п 54824) й літала разом з іншими пілотами на т.зв. «кукурудзяниках», а потім,після переучування, на ЛІ-2, лякаючи нацистів нічними бомбардуваннями, за що вони їх прозвали «нічними відьмами».  Також у його виборі відіграли учасник війни дідусь Лис Сергій, з яким вони з бабусею одружилися на фронті  та його рідний дядько Віталій, що в свій час проходив військову  строкову службу в Німеччині. Отримавши свідоцтво про неповну середню освіту Валерій, незважаючи на військо-політичну ситуацію в державі, вступив до Київського військового ліцею ім.. І. Богуна, таким чином здійснив перший крок на військовій стежині. На той час уже помер батько, а мати хворіла і згодом, у 2007 році, її теж не стало.

Дацишин Борис Якович – рятівник людських душ


        
    Він не народився і не зростав й не проживав на Рахівщині. Але час від часу проїжджав наш край в т.ч. і через Закарпатську Гуцульщину, бо на Закарпатті й дотепер проживає його рідний брат. Їдучи через перевал у межах смт. Ясіня, який у глибоку давнину людьми звався Галицькими воротами, любувався головним Карпатським хребтом, особливо його високими вершинами Говерлою, Петросом,  Поп - Іваном Чорногірським та хвойними лісами й полонинами, стрімкими шосейними спусками і крутими поворотами тощо. Потім споглядав  гірські краєвиди вздовж річки Чорна Тиса, а після злиття її з Білою Тисою вище Рахова, поздовж Тиси і так через Великий Бичків, Солотвино аж до смт. Тересва, що на Тячівщині, де закінчуються відроги Свидовецького масиву й далі до Мукачева.
    Народився Борис Дацишин 17 серпня 1938 року у Львові. У сім`ї зростало четверо дітей у  яких змалку була жага до знань, адже 2-є з часом стали медиками. Його нелегке дитинство припало  на період Другої світової війни  і в той час з батьками проживав у с. Комарно Городоцького району на Львівщині. Після війни батько Яків працював у військторзі, а мати Михайлина (в дівоцтві Волошина)  займалася домогосподарством та вихованням дітей. Навчався  в Львівській середній школі №49, а далі освоював ази медичної справи у Львівському державному медичному інституті, який закінчив в 1961 році. Потім було  направлення молодого лікаря-психіатра на роботу в Казахстан, де відбувалося підняття цілини. З м. Цілиноград крайовий здороввідділ направив  його ще далі, в Кокчетавську область, але туди вже їхав не сам, а з супутницею Зіною, яку, як стоматолога, після закінчення медичного закладу теж направили в м. Кокчетавськ  і яка через три місяці стала його дружиною. Судячи з її розповіді вона, начитавшись  пригодницької літератури, чомусь мріяла побувати на Землі Франца- Йосифа і просилася у державної комісії по розподілу  випуску направити її хоча б у м. Мурманськ, щоб побачити хоч   море на півночі, а вона оказалася на безкрайніх степах Казахстану,де уже перебувала під час війни. Родом була з с. Семенівка Київської області. У діда Семена Нестеровича була багатодітна сім`я – 5 дочок і 2 синів. Один з братів її дідуся приймав участь у будівництві приміщення Київського залізничного вокзалу. Мама Валентина була другою дочкою, ставши дорослою, вийшла заміж за Андрія Голікова. Так як дідуся у кінці 20-х років ХХ ст., за радянської влади, було розкуркулено, всю родину вислали в с.Требушка Суземського району Орловської  області де  27 лютого1939 року і народилася. Під час війни її з мамою було евакуйовано спочатку в Казахстан, а потім в Узбекистан, а батько у 1942 році загинув під Сталінградом і від нього залишилося їй тільки прізвище Голікова і по-батькові Андріївна. Ставши майже дорослою їздила у Волгоград, але на  меморіальних плитах на Мамайовому кургані  його прізвище не значилося і лише пізніше виявилося що  пропав безвісти.

вівторок, 10 липня 2018 р.

День фахівця „Граючись вчимося!”



10 липня в Рахівській центральній районній бібліотеці відбувся День фахівця „Граючись вчимося!”, який провела команда фахівців ЦРБ за організації методико-бібліографічного відділу.
Під час заходу були застосовані різні форми навчання: консультації, мультимедійні презентації та практичні завдання, ігри та вікторини.
Відкрила захід директор ЦБС Галина Приймак.

„Увімкни бібліотеку!” – мультимедійну презентацію з демонстрацією розвиваючих он-лайн ігор презентувала завідувачка методико-бібліографічним відділом Єва Дідик.

Практичне завдання „Бібліографічний опис документів відповідно до ДСТУ 7.1:2006 „Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання” провела бібліограф ЦРБ Яворенко М.В.

Бібліотекар відділу комплектування і обробки фондів Галина Шемота практикувала присутніх в описі книг по УДК. Бібліотекарі системи також закласифікували привезені з собою теки-накопичувачі, які ведуться в філіях.

понеділок, 2 липня 2018 р.

Вони прославили свій край: ВИСОКА ВІДЗНАКА КРАЯНИНУ


Напередодні дня Конституції указом Президента України за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм Володимиру Юрійовичу ЗВОНАРУ присвоєно почесне звання "Заслужений працівник промисловості  України".
У Львові він – незаперечний авторитет серед директорів-промисловців і поважний ґазда   у суспільно-культурному товаристві «Гуцульщина»
Народився 28 вересня 1955 року в  Ясіні у звичайній гуцульській працьовитій ґаздівській  сім’ї. Мати Гафія (з роду Тулайданів) і батько Юрій виховали, вивчили синів Володимира і Юрія, які в дитинстві випасали вівці й корову у високогірному урочищі Лопушанка під  Говерлою і Петросом.

вівторок, 26 червня 2018 р.

Конституція України - символ незалежної держави

    27 червня в читальній залі бібліотеки оформлена книжкова виставки до Дня Конституції України, що стала символом незалежної держави. 
День Конститу́ції Украї́ни — державне свято України. Святкується щорічно 28 червня на честь прийняття Конституції України у 1996 р. День Конституції України — єдине державне свято, закріплене в самій Конституції:

        Стаття 161. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України.

      Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Прийняття Конституції було найважливішим кроком у забезпеченні прав людини і громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

     Ця конституція діє і сьогодні.