вівторок, 24 липня 2018 р.

БібліоЖиття Рхівщини, вип№2, 2018

До історії Раїівщини з істориком Миколою Ткачем: Як поділили Мараморощину



Кількасот метрова бистрінь Тиси відділяє жителів населених пунктів Великий Бичків, Луг, Хмелево, Ділове на Рахівщині від поселень на другому боці ріки, де в частини з них залишилися родичі, знайомі й земельні ділянки з деякими будовами. Хто винен за цю несправедливість: Е. Бенеш, Й. Сталін, М. Хрущов, І. Туряниця? Чому незважаючи на волевиявлення селян Мараморош – Сигетського округу у лютому 1945 року, ця територія історичного Закарпаття, як це було до 1919 року, не увійшла в склад нашого краю?
У висвітлені цієї проблеми велика заслуга належить доктору історичних наук, професору УжНУ, Омеляну Івановичу Довганичу, нині вже покійному. У свій час, працюючи  обласному архіві, йому вдалося віднайти документи, які науковці ще не використовували в історичних дослідженнях  і результати своєї роботи опублікував у одному з номерів журналу «Карпатський край».
Зокрема мова йде про те, як населення українських сіл Мараморош-Сигетського округу ставилися до свого майбутнього, в тому числі й до возз’єднання з Україною, який окремі науковці у еміграції, вихідці із Закарпаття, зокрема доктори правничих наук Вікентій Шандор і о. Степан Пап у своїх працях називали Заліссям. Мова йде не про якісь претензії,-зауважував О.Довганич,- а про події, які відбулися тут у 1945 році. Для нас, жителів Рахівщини,  це важливо знати, ще й тому що м. Сигет до розпаду Австро-Угорщини був протягом багатьох років центром Марамороського комітату (жупи) і відігравав значну роль у житті всього нашого краю.
Як і в усьому Закарпатті після звільнення, включаючи і Рахівський округ, в селах Мараморощини, де переважало українське населення, щораз гучніше люди висловлювалися з возз’єднання з усім українським народом. Українці цієї території також вливалися в рух за вирішення своєї долі. І він міг привести до реалізації їх конкретних прагнень і мрій.

Вони прославили свій край: Лемак Михайло Михайлович – перший начальник Рахівської районної електромережі


   Михайло Лемак  народився 3 жовтня 1920 року у с. Затисівка  Севлюського округу Угочанськоко комітату за Чехословаччини. Батько, Михайло і мати Варвара, дуже хотіли «віддати сина в науку», але для цього потрібні гроші, яких у простій селянській сім`ї нізвідки було взяти. Тому на початку 30-х років ХХст. старший М. Лемак їде до Америки заробити кошти для оплати  здобуття сином освіти. Повернувшись додому, він віддає сина Михайла, після його навчання в народній державній школі, до Севлюшської (тепер Виноградово) горожанки, а далі до гімназії. У 1940 році, за Угорщини, починає навчатися у місцевій промисловій школі. Під час Другої світової війни, з 1943р. по 1945р., був мобілізований до мадярської армії, де служив у будівельній військовій частині. Але на початку 1945р. йому вдалося втекти із війська додому і, після ретельної перевірки каральними органами Радянського Союзу, з 1 вересня цього ж року продовжує навчання у Виноградівському політтехнікумі, реорганізованому на базі колишньої промислової школи.

Вони прославили свій край: Іван Михайлович Букрич – колишній директор колишнього Великобичківського лісохімкомбінату




    У березні 1962 року, коли очолив лісо хімкомбінат, тут працювало 460 робітників, а майже за 30 років його діяльності на цій посаді, кількість працюючих зросла до 1560 осіб. Крім традиційних виробів (оцту, деревного угілля тощо), працюючі у три зміни, тому що виробництво було безперервне, виготовляли потрібну для меблевої промисловості продукцію (майже 20 видів): шліфшкірку, клейову стрічку, полірувальну пасту, карбамідні смоли, клей- розплав. Остання продукція – винахід великобичківських інженерів у співпраці з Київським НДІ з механічної обробки деревини, співавтором якої і він був, використовувалася для склеювання кромок деревостружкових плит. З відкриттям нових цехів та розширенням асортименту, кількість продукції щороку збільшувалося і відповідно зростали прибутки та збільшувалося кількість робочих місць.

понеділок, 16 липня 2018 р.

Клуб за інтересами "Співрозмовник"

Вікторина "Бібліотечні ерудити"

Вони прославили свій край: Марія Студеняк – педагог з великої букви



 
26 листопада 1944 року, у Мукачеві було прийнято Маніфест про возз`єднання Закарпаття з Україною. На Першому з`їзді Народних Комітетів Закарпатської України були присутні 663 делегати з 13 округів нашого краю. Рахівщину представляли 48 осіб, серед яких – сімнадцятилітня Марія Молдавчук з Ясіня. Цю скромну жінку, якій уже виповнилося поважних 90 літ, згадують добрим словом не лише за те, що голосувала тоді за доленосне для краю рішення, а й тому, що відмінник народної освіти все життя сіяла добре, розумне, вічне, відзначалася відповідальним ставленням до дорученої справи, не рахувалася з особистим часом заради  громади.
     Трудова біографія Марії Степанівни найбільше пов`язана з Квасами та навчальним закладом цього населеного пункту. Після того, як активна ясінчанка Маруся Молдавчук в 1946-му році вийшла заміж за місцевого легіня Василя Студеняка, переїхала жити до цього села. На той час за плечима було навчання в Ясінянських державній народній школі й чотикласній горожанці за Чехословаччини, Ужгородській вчительській семінарії за Угорщини та в.о. секретаря Народного Комітету в Ясіню у період Закарпатської України. Вона в сім`ї Степана Молдавчука вирізнялася з поміж чотирьох дітей особливою жагою до знань.
     Першим місцем роботи молодого педагога були початкові класи в пр. Лопушанка. За тактовність, лагідність, уміння налагодити контакт її обожнювали діти, поважали дорослі. Крім цього сільська вчителька мала безліч громадських обов`язків: була агітатором, пропагандистом, організатором та учасником художньої самодіяльності. Завдяки її активності, вдавалося влаштовувати радісні миттєвості посеред сірих буднів як для молоді (організовувала різні вечори та культурні посиденьки) так і для вихованців (щоб у скрутний, голодний час вони відчули радість новорічного та інших свят).

Вони прославили свій край: Лис Валерій Валерійович – офіцер Збройних Сил України




  Лис Валерій народився 22 січня 1990 року  в смт. Ярмолинці Хмельницької області  в інтелігентній сім`ї. Батько Валерій працював лікарем – рентгенологом районної лікарні, а мати Леоніда займала посаду завідуючого організаційним відділом Ярмолинського райвиконкому. Однак, із-за хвороби батьків ще дитиною переїхав жити до маминої вітцівщини – села Ділове, що на Рахівщині, а його опікуном стала рідна тітка Галина, вчителька історії місцевої школи, яку він називає мамою. Тут він і став первачком Діловецької середньої школи. За роки навчання був справжнім активістом і старанним учнем. Займався спортом, танцями, малюванням, різьбленням по дереву, співав у різновікових  дитячих  хорових колективах, відвідував театральний гурток, складав вірші. Неодноразово був учасником та призером районних олімпіад  і конкурсів.  Але з дитинства мріяв стати військовим. Для нього зразком у виборі цієї професії була бабуся по батьковій лінії Лис Євгенія Земівна. Вона під час Великої Вітчизняної війни в 17 років поступила у пілотну військову школу, що дислокувалася поблизу м. Тайга Кемерівської області (звідти очевидно була і родом).  Після закінчення підготовки воювала на фронті у складі відомого жіночого полку (п/п 54824) й літала разом з іншими пілотами на т.зв. «кукурудзяниках», а потім,після переучування, на ЛІ-2, лякаючи нацистів нічними бомбардуваннями, за що вони їх прозвали «нічними відьмами».  Також у його виборі відіграли учасник війни дідусь Лис Сергій, з яким вони з бабусею одружилися на фронті  та його рідний дядько Віталій, що в свій час проходив військову  строкову службу в Німеччині. Отримавши свідоцтво про неповну середню освіту Валерій, незважаючи на військо-політичну ситуацію в державі, вступив до Київського військового ліцею ім.. І. Богуна, таким чином здійснив перший крок на військовій стежині. На той час уже помер батько, а мати хворіла і згодом, у 2007 році, її теж не стало.

Дацишин Борис Якович – рятівник людських душ


        
    Він не народився і не зростав й не проживав на Рахівщині. Але час від часу проїжджав наш край в т.ч. і через Закарпатську Гуцульщину, бо на Закарпатті й дотепер проживає його рідний брат. Їдучи через перевал у межах смт. Ясіня, який у глибоку давнину людьми звався Галицькими воротами, любувався головним Карпатським хребтом, особливо його високими вершинами Говерлою, Петросом,  Поп - Іваном Чорногірським та хвойними лісами й полонинами, стрімкими шосейними спусками і крутими поворотами тощо. Потім споглядав  гірські краєвиди вздовж річки Чорна Тиса, а після злиття її з Білою Тисою вище Рахова, поздовж Тиси і так через Великий Бичків, Солотвино аж до смт. Тересва, що на Тячівщині, де закінчуються відроги Свидовецького масиву й далі до Мукачева.
    Народився Борис Дацишин 17 серпня 1938 року у Львові. У сім`ї зростало четверо дітей у  яких змалку була жага до знань, адже 2-є з часом стали медиками. Його нелегке дитинство припало  на період Другої світової війни  і в той час з батьками проживав у с. Комарно Городоцького району на Львівщині. Після війни батько Яків працював у військторзі, а мати Михайлина (в дівоцтві Волошина)  займалася домогосподарством та вихованням дітей. Навчався  в Львівській середній школі №49, а далі освоював ази медичної справи у Львівському державному медичному інституті, який закінчив в 1961 році. Потім було  направлення молодого лікаря-психіатра на роботу в Казахстан, де відбувалося підняття цілини. З м. Цілиноград крайовий здороввідділ направив  його ще далі, в Кокчетавську область, але туди вже їхав не сам, а з супутницею Зіною, яку, як стоматолога, після закінчення медичного закладу теж направили в м. Кокчетавськ  і яка через три місяці стала його дружиною. Судячи з її розповіді вона, начитавшись  пригодницької літератури, чомусь мріяла побувати на Землі Франца- Йосифа і просилася у державної комісії по розподілу  випуску направити її хоча б у м. Мурманськ, щоб побачити хоч   море на півночі, а вона оказалася на безкрайніх степах Казахстану,де уже перебувала під час війни. Родом була з с. Семенівка Київської області. У діда Семена Нестеровича була багатодітна сім`я – 5 дочок і 2 синів. Один з братів її дідуся приймав участь у будівництві приміщення Київського залізничного вокзалу. Мама Валентина була другою дочкою, ставши дорослою, вийшла заміж за Андрія Голікова. Так як дідуся у кінці 20-х років ХХ ст., за радянської влади, було розкуркулено, всю родину вислали в с.Требушка Суземського району Орловської  області де  27 лютого1939 року і народилася. Під час війни її з мамою було евакуйовано спочатку в Казахстан, а потім в Узбекистан, а батько у 1942 році загинув під Сталінградом і від нього залишилося їй тільки прізвище Голікова і по-батькові Андріївна. Ставши майже дорослою їздила у Волгоград, але на  меморіальних плитах на Мамайовому кургані  його прізвище не значилося і лише пізніше виявилося що  пропав безвісти.

вівторок, 10 липня 2018 р.

День фахівця „Граючись вчимося!”



10 липня в Рахівській центральній районній бібліотеці відбувся День фахівця „Граючись вчимося!”, який провела команда фахівців ЦРБ за організації методико-бібліографічного відділу.
Під час заходу були застосовані різні форми навчання: консультації, мультимедійні презентації та практичні завдання, ігри та вікторини.
Відкрила захід директор ЦБС Галина Приймак.

„Увімкни бібліотеку!” – мультимедійну презентацію з демонстрацією розвиваючих он-лайн ігор презентувала завідувачка методико-бібліографічним відділом Єва Дідик.

Практичне завдання „Бібліографічний опис документів відповідно до ДСТУ 7.1:2006 „Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання” провела бібліограф ЦРБ Яворенко М.В.

Бібліотекар відділу комплектування і обробки фондів Галина Шемота практикувала присутніх в описі книг по УДК. Бібліотекарі системи також закласифікували привезені з собою теки-накопичувачі, які ведуться в філіях.

понеділок, 2 липня 2018 р.

Вони прославили свій край: ВИСОКА ВІДЗНАКА КРАЯНИНУ


Напередодні дня Конституції указом Президента України за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм Володимиру Юрійовичу ЗВОНАРУ присвоєно почесне звання "Заслужений працівник промисловості  України".
У Львові він – незаперечний авторитет серед директорів-промисловців і поважний ґазда   у суспільно-культурному товаристві «Гуцульщина»
Народився 28 вересня 1955 року в  Ясіні у звичайній гуцульській працьовитій ґаздівській  сім’ї. Мати Гафія (з роду Тулайданів) і батько Юрій виховали, вивчили синів Володимира і Юрія, які в дитинстві випасали вівці й корову у високогірному урочищі Лопушанка під  Говерлою і Петросом.

вівторок, 26 червня 2018 р.

Конституція України - символ незалежної держави

    27 червня в читальній залі бібліотеки оформлена книжкова виставки до Дня Конституції України, що стала символом незалежної держави. 
День Конститу́ції Украї́ни — державне свято України. Святкується щорічно 28 червня на честь прийняття Конституції України у 1996 р. День Конституції України — єдине державне свято, закріплене в самій Конституції:

        Стаття 161. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України.

      Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Прийняття Конституції було найважливішим кроком у забезпеченні прав людини і громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

     Ця конституція діє і сьогодні.

середа, 6 червня 2018 р.

Мить упіймана на фото


30 травня у Рахівській центральній районній бібліотеці проведено засідання літературно-мистецького клубу за інтересами «Поетичний розмай».
Засідання розпочалось у читальній залі бібліотеки з літературної подорожі.  Всі бажаючі могли переглянути книги відомих європейських письменників та поетів Німеччини, Англії, Франції, Іспанії та Австрії.



Продовження зустрічі стало несподіванкою для самих членів клубу. тому що засідання перенеслось в арт-кафе «Franko'3 / coffee & gallery». Саме там тепер проходить експозиція робіт молодого художника з Закарпаття Петра Керечанина  «Криве / не рівне / чорне / біле /». Цікавою була розповідь директора арт-кафе Олександра Мартина, який представив саму експозицію і кожну картину окремо,  та розповів про різні техніки та матеріали, використані художником для відображення своїх фантазій та бачень природи.

Неочікуваним подарунком юним учасницям клубу від Олександра, стала безкоштовна фотосесія професійного фотографа Володимира Волощука.