середа, 7 жовтня 2015 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем

 Рахівщина у сивій давнині

Історичний розвиток Рахівщини, як і всього Закарпаття, з давніх часів визначався їхнім географічним розташуванням. Край відноситься до Центральної Європи, він є східним її регіоном і торкається умовного історичного цивілізаційного кордону, який розмежовує світ західної та східної культур. У давнину ця територія була складовою частиною Верхнього Потисся, яке словацький історик о. Степан Пап у власних працях «Історія Закарпаття», «Велика боротьба» та інших називає Історичним Закарпаттям. На думку автора, Історичне Закарпаття – це всі закарпатоукраїнські території, споконвіку заселені українцями, а саме:
-         сучасна Закарпатська область України;
-         Пряшівщина й Татранщина аж до теперішніх середньословацьких гір включно (тепер у Словаччині);
-         Нирьщина – все середнє і нижнє Потисся з усіма притоками Тиси аж до її гирла, - історична Мархія Рутґенорум – «Руська країна» з «дуксом рутенорум» - «вождем русинів» Х ст., із західним кордоном вздовж Дунаю (тепер в Мадярщині);
-         Ціле Залісся – колишня Трансільванія – Семигород (тепер у Румунії) [12, с.  17, 13, с.  15].
Специфічність Історичного Закарпаття визначалося відкритістю Дунайської котловини з півдня, заходу і південного заходу, обмеженістю зі сходу і півночі підковою Карпат [12, с. 32]. І під північно-східним прогином цієї підкови знаходиться територія Рахівського району. Ритм давнішої історії краю визначався чергуванням теплих і холодних, льодовикових епох.

На початку палеоліту (кам’яного віку) рельєф Історичного Закарпаття зазнав значних змін. Відбулося повне зникнення давнього морського басейну в Центральній Європі і його залишків, в тому числі й Солотвинської заглибини і формування вулканічної гряди [15, с. 30]. Найбільш давні гірські породи знайдено на Марамороському (Рахівському) масиві, вік яких нараховує 550-520 млн. р., але найдавніші з них виникли біля 1,2 млрд. р. тому [15, с. 15- 16]. Хоча льодовик не доходив до головного хребта Карпат, клімат у верхів’ї Тиси в той час мав характер арктичної тундри [15, с. 30]. Гребені Карпат, зокрема в масиві Гуцульських Альп, покривалися малими льодовиками, сліди яких і сьогодні залишилися на Чорногорі, Свидовці та деяких інших місцях у вигляді до 30 високогірних озер, найбільшими з яких є Бребенескульське (5,9 га) і Несамовите (3,9 га) [8, с. 13]. Сліди руху льодовиків помітні і в нижній частині, у вузьких долинах гірських річок і потоків, особливо у своєрідних гірських заглибинах Богданської та Ясінянської, невеликих замкнутих долинах, оточених звисаючими схилами гірських хребтів, яких є досить багато. Ці заглибини у ХVIIIXX ст. використовували для будівництва водозбірень (гатей, запруд), де накопичувалася вода для сплаву лісу [15, с.  14]. Але розширення земної кори на території нашого краю з часом змінилося її стисканням, що розпочалося 23 млн. років тому і продовжується до нинішнього  часу.  Цей процес викликаний зближенням двох плит – Паннонської і Євроазійської, що зумовило підняття регіону Карпат [15, с.  16].
Незважаючи на це, рівнинна місцевість Історичного Закарпаття і передгір’я Карпат, в тому числі частково верхів’я Тиси, зокрема, південна частина території сьогоднішньої Рахівщини, приваблювали людину вже у період раннього кам’яного віку (палеоліту). На їхніх стоянках тут чергувався розвиток типів людини цієї епохи: пітекантропів (прямо ходячої), синантропів, неандертальців та людини сучасного типу, кроманьйонців [15, с.  30, 11, с.  30].
Відомості про стоянки первісних людей періоду раннього кам’яного віку (близько 1 млн. – 10-8 тис.  р. до н. е.) на зразок такої як на г. Сар, що віднайдена на околиці теперішнього смт. Королево Виноградівського району на Закарпатті (до 1 млн. р. до н. е.), на Рахівщині відсутні. Мова тут може йти тільки про стоянку давніх людей, площею 1,5-2 га, на околиці с.  Біла Церква, що теж відноситься до кам’яного віку [11, с.  32]. На пагорбі в урочищі Монастирище (назва від монастиря, який тут діяв з 1350 року [13, с.  285]), протягом 100-40 тис.  років тому й міг відбуватися розвиток окремих вказаних типів людей, що, без сумніву, тут проживали. Згаданий пагорб, висотою до 50-70 м, а в окремих місцях може й більше, кут нахилу схилів якого з трьох сторін становить 60о-70о, досить добре захищали первісних людей від багатьох небезпек, в першу чергу від хижих звірів. Зі сторони сьогоднішнього с.  Середнє Водяне вони насипали високий земляний вал, сліди якого видно і тепер, очевидно, з ровом і засіками з повалених часом кущів та обламаних вітрами гілок. Недалеко від валу знаходилося джерело води, сліди якого і сьогодні видно, адже час від часу тут відбуваються селеві зсуви. Люди тієї епохи, як відомо добували їжу за допомогою полювання і збиранням всього їстівного, що росло на землі і кущах. Їхнім допоміжним заняттям було рибальство, але це з того часу, як вони навчилися ловити рибу в тодішній значно повноводній Тисі.
Писати щось конкретніше про цю стоянку важко, адже, незважаючи на пошукові роботи, які здійснювали тут археологи у період Австро-Угорщини, Чехословаччини, за радянських і часів незалежної України, а також спеціалісти з Румунії і навіть США, бо їхні наукові висновки до нас ще не дійшли. Правда, кажуть, що у Румунії з приводу цих досліджень випущено монографію, але автори ніяк не надішлють її на Рахівщину. Проте, які б там з часом результати досліджень не наводилися, наука в таких випадках може констатувати, що вулканічне передгір’я Карпат у верхів’ї Тиси, де знаходиться місце нашої стоянки, було невичерпним джерелом сировини для виготовлення людиною давнього віку кам’яних знарядь: ручних рубил, скребків, ножів, пластин, гостроконечників [11, с.  30, 15, с.  30]. Вони, разом зі знаряддями праці з кісток тварин і риб та деревини, допомагали первісним людям боротися за виживання. Зрозуміло, що перший одяг цих людей був зі шкір впольованих ними диких звірів, адже тоді там була майже холодна тундра. Також вони добуту їжу їли в сирому вигляді, в результаті чого середній вік тривалості їхнього життя сягав десь до 25 років. Тому можна лише припустити скільки поколінь на 60 тис.  років змінилося, якщо ці люди тут проживали постійно, бо науковці з приводу цього інших думок ще не висловили.
Звичайно порівнювати стоянку в межах Білої Церви зі стоянкою первісних людей на зразок г. Сар, що знаходиться поблизу смт. Королево, дещо важкувато. Адже там люди уже проживали ще 1 млн. років тому, 15 разів вони сюди приходили і кудись зникали, адже є стільки ж так званих «культурних горизонтів перебування первісних людей» [11, с. 30]. Вражає те, що археологи під час розкопок віднайшли тут близько 100 тис.  кам’яних знарядь праці [14, с.  24]. А про Білоцерківську стоянку поки що цього сказати не можна, оскільки не обнародувані конкретні результати уже проведених робіт. Однак обидві стоянки належать до кам’яного віку і процеси, які тут відбувалися з давніми людьми були в основному одинакові.
Слушним буде запитання, чому первісні люди понад 40 тис. років  тому пішли з пагорба у Білій Церкві? Мабуть, відповідь може бути лише одна – людина навчилася добувати вогонь, який допомагав їй краще харчуватися і захищав від звірів. З тих пір уже на рівнинній місцевості був потрібен дещо менший людський колектив для захисту від хижаків, а в окремих випадках вона вже сама могла захиститися, відбиваючись як наявною зброю, так і вогнем, зокрема його головешками.
Але стверджувати, що первісні люди, спустившись із пагорба, зникли зовсім, на нашу думку, буде помилкою. Так, сліди їх губляться, але не тому, що вони пішли звідси, а тому, що з поступовим потеплінням почали переходити з місця на місце в пошуках їжі й археологам рідко вдається знайти їхні інші стоянки [15, с. 30]. Крім того, вони могли пересуватися, не дуже віддаляючись від солоних джерел на території сьогоднішньої Солотвини, адже без солі, як відомо, довго не може прожити ні людина,  ані тварина. Можливо таке станеться, що з часом буде віднайдено ще й інші стоянки тих людей не тільки вниз по Тисі, але і вверх, зокрема в межах сьогоднішніх Бичкова, Середнього Водяного, Верхнього Водяного, Водиці, Кобилецької Поляни, Луга чи ще десь. Такі процеси мали відбуватися і на стоянках первісних людей в межах сьогоднішньої Солотвини, яка одночасно існувала за декілька кілометрів від Білоцерківської [11, с. 32]. Цей населений пункт до початку 60-х років ХХ ст. територіально належав до Рахівщини.
В епоху пізнього кам’яного віку людина заселяє  теплі південно-західні схили Карпатського передгір’я і рівнину вздовж межиріччя Тиси [15, с. 30]. У цю пору остаточно сформувався сучасний тип людини з її тогочасною свідомістю і мовою. Пам’ятки цієї епохи на території Закарпаття досить чисельні, з півсотні місцезнаходжень. На досліджених поселеннях археологи зібрали десятки тисяч кам’яних інструментів: нуклеусів, скребачок, різців, ножів, ретушованих платівок. З’ясувалося, що провідною галуззю господарства було полювання на диких коней, зубрів, оленів, лосів, мамонтів та інших тварин. За житло в зимову пору слугували печери, ґроти, напівземлянки, а влітку – тимчасові навіси. В середині жител знаходилися заглиблені вогнища. Люди цієї пори вже становили тісні згуртовані групи і жили родовими общинами. У цей час виникають первісні релігійні уявлення та вірування, з’являються початки образотворчого мистецтва (статуетки жінок і тварин) [11, с.  30-31].
У перехідну епоху (мезоліт) (8-6 тис.  р. до н. е.) льодовик остаточно відступає і в Карпатському басейні наступає різке потепління. Пропадає тундра, але разом з нею зникають і великі звірі. Потисянську долину, передгір’я та гори вкривають ліси і в них з’являються тварини значно менших розмірів. Для того, щоб їх вполювати або спіймати для спроби приручення, жителям верхів’я Тиси достатньо невеликих груп мисливців, тим більше, що вони були озброєні луками і застосовували різні пастки та капкани. Як і раніше, для них велика значення для виживання мало збиральництво та рибальство, але віднайдену їжу готували з використанням вогню, що приводило до деякого зростання населення. Стоянки люди цього періоду влаштовують в долинах річок, на підвищеннях, щоб під час паводків їх не змило, ставлять тимчасові намети з тонких жердин накритих гіллям. Малі групи мисливців і збирачів навколишньої місцевості у межах сьогоднішніх Солотвини, Білої Церкви, Бичкова, Середнього Водяного, Добріка, Верхнього Водяного, Стримби, Водиці, Плаюца, Луга та деяких інших постійно пересувалися з місця на місце в пошуках їжі, тому науковцям, як і раніше, надзвичайно рідко удається знайти їхні місця перебування.
Принципові зміни в житті людини на Історичному Закарпатті наступають у ранню новокам’яну або неолітичну епоху (6000-3500 р. до н. е.), що не могло не торкнутися і верхів’їв Тиси та її приток, в першу чергу південно-західної території Рахівщини. Збиральництво і полювання та рибальство уже не могли забезпечити життєдіяльність людини. Вона змушена розпочати продуктивну діяльність. Одомашненням тварин, їхнім розведенням, першими спробами обробітку землі, вирощуванням зернових та інших плодів людина починає виробничий спосіб життя. Це радикальні зміни у розвитку первісного суспільства названі неолітичною революцією [15, с. 30-31]. А чи віднайдені місця проживання людей у названі епохи і дещо пізніші у верхів’ї Тиси? Відповідь однозначна – так! Свідченням цього є стоянки первісних людей у ці періоди, які були розташовані порівняно недалеко одне від одного, на території населених пунктів Діброва (Нижня Апша), Велика Уголька (печера Молочний Камінь) та городище в Солотвині [14, с.  30-32]. Це і підтверджує, що давні люди далеко не відходили від соляного мінерала і при потребі навідувалися сюди. Як бачимо, людина неоліту, уже землероб починає вести осілий спосіб життя, будує постійні житла, випалює ліс і чагарники, розширюючи землю для обробітку і випасу прирученої худоби. Для збереження урожаю, приготування їжі та з іншою метою використовує новітній винахід, ліпну кераміку. У холодний період року її захищають уже не тільки вироби із шкіри, але і тканим одягом [15, с. 31]. Мотичне землеробство і скотарство у верхів’ях Тиси поступово стають провідною галуззю виробництва. Виниклі ліпне гончарство, ткацтво, полірування і свердлування каменю та інші види домашніх промислів, дало змогу людям виготовляти більш досконалі знаряддя праці, кращі предмети побуту.
Значну роль у розвитку виробництва відігравало виготовлення удосконаленої кам’яної сокири, мотики, серпа, зернотерки, що полегшувало всі ділянки господарської діяльності людини. Використання поліпшеного глиняного посуду дозволяло жителям краще готувати їжу,  урізноманітнювати асортимент, завдяки чому значно зростала кількість населення. Невеликі поселення, які складалися з восьми-десяти жител, щільно групувалися в долині Тиси та її притоках неподалік одне від одного. Для поселень, як і в ранні періоди, використовувалися найбільш неприступні місця. Можливо, це свідчить про певну консолідацію родоплемінних груп [11, с. 31].
У населення верхів’я Тиси у цей час найбільш поширеними були два типи жител: землянки і напівземлянки – прямокутні або овальні у плані. У житлах знаходилися вогнища або глинобитні печі, а також господарсько-побутові ями. Біля печей розташовувалися зернотерки і каміння – розтирачі. Звичайним інвентарем жител були кераміка, кам’яні мотики, сокири, крем’яні ножі, серпи, глиняні конуси і пряслиця. Дедалі зростаюча потреба у кам’яних знаряддях стимулювала людей до більш широкого освоєння покладів кам’яної сировини (роговика, кварцитів, андезитів). Для задоволення потреб іноді використовувався і привізний камінь (з Токайських гір і із Прикарпаття) [11, с.  31-32].
В епоху мідно-кам’яного віку, енеоліту (кінець 4-початок 2 тис.  до н.е.) починаються великі соціальні і господарські зміни, пов’язані з початком металургії і появою плуга та інших знарядь праці. Новий досвід господарювання на Історичне Закарпаття, в тому числі і у верхів’я Тиси, принесли індоєвропейські племена із Балкан. Вони також познайомили жителів регіону з новітнім винаходом цивілізації Месопотамії, чотириколісним возом.
На початку 2 тис.  до н. е. індоєвропейські племена принесли в Карпатську котловину новий метал – бронзу (сплав міді і цинку), відкривши тим самим епоху бронзи. Ремісничі вироби із бронзи демонструють вплив культури Балканського півострова, високо розвинутої мікенської цивілізації. Розвиток культур епохи бронзи на певний час перервало вторгнення кочових племен в 13 ст. до н.е., що тривало майже 400 років [17, с. 125-126, 4, с.  159-160]. Воно, очевидно, було складовою частиною першого відомого в історії великого переселення народів, що охопило Центральну Європу, Балканський півострів, Центральне і Східне Середземномор’я, яке призвело до загибелі Мікенської культури на острові Крит, Трої, держави хетів. І в цей неспокійний час на Закарпатті документуються понад 140 скарбів бронзових виробів. Вони свідчать про високий розвиток бронзоливарного виробництва на цій території наприкінці ІІ - на початку І тис.  до н. е. [18, с. 3, 7, с. 11]. Можна стверджувати, що у цей період наш край став одним з важливих металургійних центрів, продукція якого поширилася далеко за його межі, в т. ч. на північний схід від Карпат [1, с. 11, 20-21].
Один з таких бронзових скарбів (виробів з бронзи) знайдено на території Рахова (кінець ІІ тис.  до н.е.) [9, с. 7, 7, с. 476, 14, с. 33]. Але у жодному з історичних джерел не вказано, де його віднайдено. Можна припустити, що його могли вимити води Тарничинського потоку, який протікає попід скелею, висотою до 70 м. Вона височить над присілком Клифа (з нім. – урвище), що знаходиться між сьогоднішніми селами Костилівка (істор. назва Берлибаш) і Вільховатий, які до 1946 року, як присілки, територіально входили до Рахова. Тим більше, що на підтримку цієї версії зберігся переказ від місцевих старожилів, що під цією скелею знайдено предмет, «подібний до сокири чи мотики, але не із заліза».
Окремі історичні праці свідчать, що правим берегом Тиси в той же період уже пролягав піший перехід через головний Карпатський хребет, який поряд з іншими переходами в Карпатах, з’єднував тоді Історичне Закарпаття з Прикарпаттям. Ця дорога могла пролягати тільки попід скелею, адже інде не було де. Також біля скелі могла бути тимчасова стоянка давніх людей (для ночівлі чи відпочинку), які йшли цим переходом вверх або вниз, починаючи з кінця ІІ (а, може, й значно раніше) – початку І тис.  до н.е. Природні умови тут сприяли цьому, адже з 3-х сторін подорожуючих захищали скеля і урвища, а з однієї сторони – води тоді значно повноводнішого потоку і вогнище, яке в овальній напівземлянці підтримували протягом ночі. Тут могло також знаходитися їхнє святилище, де вони проводили язичницькі обряди, просячи всевишні сили, богів, допомогти успішно подолати майже непрохідну на той час гірську і лісисту місцевість [5, с. 83].
З приводу цього у згаданій місцині теж зберігся переказ, що «тут у давнину відбувалися танці з відьмаками». Цей шлях міг починатися з території сучасної Солотвини, яка з найдавніших часів неодноразово згадувалася як городище і де в 1876 році виявили бронзовий меч доби пізньої бронзи (кінець ІІ тис.  до н. е.) [7, с. 619].
Однак наявність переходу через Карпати свідчить про те, що людина справді почала освоювати верхів’я Тиси, просуваючись на північ у більш віддалені, спокійні місця. А щоб пройтись берегом швидкоплинної річки, її узбіччям з пагорбами та скелями й лісистою місцевістю, через бурхливі гірські потоки від території Солотвини до головного Карпатського хребта, потрібна була не одна доба і не одне місце для ночівлі. Такими могли бути території сьогоднішніх населених пунктів, крім згаданої скелі на прис.  Клифа, такі як: Ділове, Рахів, Кваси, Ясіня та деякі інші. Ось ці місця для нічлігу з часом ставали осередками для постійного проживання людей. Звичайно, час появи тут постійних поселень може не збігатися з роком їхньої першої письмової згадки, бо про писемність вони у ті далекі часи і не чули, не те щоб нею користуватися. До речі, мова тут може йти лише про писемність греків чи латинян, а слов’янська – появилася тільки в другій половині ІХ ст., яку на Історичному Закарпатті створили Кирило і Мефодій [12, с. 32]. І люди, проходячи цим шляхом, могли нести з собою вироби з бронзи, адже товари трансільванських і верхньотиських центрів металургії кінця ІІ – початку І тис.  до н. е. були широко представлені не тільки у Прикарпатті, але й у Середньому Подністров’ї, а окремі предмети доходили до Дніпра. Це свідчило про певні зв’язки населення Історичного Закарпаття з Прикарпаттям і Наддністров’ям, де відбувалися процеси формування стародавнього слов’янства [11, с. 37].
Біля 800 року до н. е. в Карпатському регіон появляється нова технологія, плавлення залізної руди і виробництво заліза, які, можливо, принесли індоєвропейські племена аріїв. Це приводить до витіснення виробів з міді та бронзи. Застосування залізного плуга, особливо рала з вузьким лезом і широким наральником, на рівнинних і передгірських територіях Історичного Закарпаття, в тому числі і в південно-західній частині Рахівщини, різко підвищує продуктивність праці, що призводить до підвищення урожайності зернових і, як наслідок, до збільшення населення. Племінна аристократія нагромаджує багатства, вожді оточують себе добре озброєними дружинами, які займаються в основному грабіжницькими походами проти сусідів. У той же час вожді племен будують укріплені городища для захисту від нападів сусідів у відповідь, зокрема і в урочищі Читаття на території Солотвини (ІХ-VI ст. до н.е.) [7, с. 619]. У VI ст. до н. е. у Потиську низовину і передгір’я Карпат поселяються північно-фракійські племена, які приносять в регіон досягнення егейської цивілізації, зокрема, виробництво кераміки на гончарному крузі. Зі сходу через карпатські перевали, можливо в тому числі і через перевал у межах сьогоднішнього Ясіня, в Центральну Європу почали проникати кочові племена скіфів, а згодом і сармат. Одночасно з ними через північні проходи в Карпатах проникла частина лужицьких племен. Їхні поселення на території Закарпаття призвели до формування куштановицької курганної культури (VI-IV ст. до н.е.), які своїх померлих родичів після спалення ховали в курганах у глиняних посудинах.
Початок епохи пізнього заліза в Карпатському регіоні пов’язаний з приходом іллірійців, а потім – кельтських племен (V-I ст. до н. е.), останні з яких досягли великих успіхів у виробництві і обробці заліза та інших металів (включаючи і чеканку монет), у виробництві кераміки, а також землеробстві. У другій половині І ст. до н. е. раптово на Історичне Закарпаття вторглися фракійські племена даків з території Трансільванії і одноразово – германські племена із заходу та півночі. Біля 60 року до н. е. весь регіон Верхнього Потисся став складовою частиною держави даків. На основних шляхах у долині Тиси і її притоках даки побудували укріплені городища, в тому числі в урочищі Читатя на території Солотвини [15, с. 31-32]. Починаючи від цього укріплення, як уже відомо, розпочинався перехід через Карпати у межах Рахівщини, який  і далі використовувався людьми для економічних зв’язків з Подністров’ям [3, с. 9]. Даки також торгували з римськими провінціями в Подунав’ї та Паннонією [15, с. 32].
Боячись зміцнення могутності даків армія римського імператора Марка Траяна у 105-106 роках н. е. перемогла їх та спалила всі укріплені городища, що стосувалося і Солотвини. На завойованій території була утворена провінція Дакія, північні кордони якої простяглися вздовж верхньої течії Тиси і, ймовірно, лівобережна території Рахівщини тоді могла бути під владою римлян. Частина даків, очевидно, втекла від завойовників у гори, в тому числі і вверх Тисою. Частковим свідченням цього є те, що після Другої світової війни, коли Закарпаття увійшло до складу Радянської України, група вчених (істориків, археологів), пройшла вздовж головного Карпатського хребта від Яблуницького до Ужоцького перевалів у пошуках так званого датського шляху. Закарпаття у ІІ ст. стало контактною зоною зі світом римських провінцій Дакія і Паннонія, між якими знову налагодилися торгівля. Підтвердження цього – те, що під час добування солі в австрійський період у копальнях Солотвини знайшли римські монети (динари) [7, с. 619, 11, с. 41]. Протягом ІІ-V ст. на територію нашого краю проникають германські, сармато-іранські, фракійські, кіммерійські племена, можливо уже і групи слов’ян, які закарпатський історик Михайло Лучкай називає ґетами [10, с. 68]. На підтвердження своїх слів, «що ґети є, без сумніву, слов’янського походження», наводить цитату грецького історика Феофілакта (кн. 3 гл. 4), який писав: «ґети які є тим же племенем, що і слов’яни». Виходить, що ґети таки були слов’янами, або раніше називалися ґети, а пізніше слов’янами [10, с. 68]. Він також спирається ще на одного грецького ученого, але вже географа Страбона (кн. VII, с. 434), який вирішує це питанням твердженням, що «ґетське плем’я користується тою мовою що і фракійці» [10, с. 68]. Це означає, що й фракійці тоді були слов’янами. Але у зв’язку з відсутністю більш достовірних доказів, на думку правлячих кіл і науковців за австрійський та радянський періодів, що слов’яни – «нащадки ґетів…», це твердження вважалося помилковим, хоча роботи Феофілакта, Страбона, Геродота, Гомера на інших стародавніх авторів М. Лучкай опрацьовував на мовах оригіналу. До згаданих племен тут додалися ще і гуни, що призвело до нескінченних конфліктів та війн між ними і змусило людей переселитися ще далі в гори, в тому числі й у верхів’я Тиси, тобто на територію сьогоднішньої Рахівщини.
Велике переселення народів після розгрому гунів закінчили слов’янські племена, які остаточно заселили Історичне Закарпаття. Вони тут уже в V ст. проживали осілим життям і до кінця 8 ст. стали основним за чисельністю населенням Дунайського басейну і відрогів Карпат [14, с. 21]. У 567 році в Карпатську улоговину увійшли нові кочівники із азіатських степів, авари, які на території Подунав’я, підкоривши собі місцеве населення, утворили ранню середньовічну державу, що впала у кінці VIII ст. під ударами військ франкського короля Карла Великого [15, с. 33].
Значну роль в історії слов’ян Центральної Європи, в тому числі й Історичного Закарпаття, відіграли племена білих хорватів і сербів, які спочатку входили до складу іраномовних племен аланів. У VI ст. білі хорвати підкорили слов’янські племена на території від верхньої течії Дністра вздовж північних і південних схилів Карпат до східної Чехії. Їм вдалося зберегти владу над слов’янами і в період аварського каганату. Після його падіння утворилося нове раннє середньовічне державне утворення Біла Хорватія [15, с. 33].
Білі хорвати були керівним прошарком серед карпатських слов’ян. Проте, у зв’язку з малою чисельністю, вони не змогли суттєво впливати на етнічний і мовний розвиток підлеглих слов’янських племен і поступово перейняли їхню мову, звичаї і традиції. Білі хорвати, як і серби, брали активну участь у війнах проти аварів (626-627 рр.) як союзники Візантії. Після перемоги над аварами візантійський імператор дозволив їм поселитися в Іллірійській провінції на півночі Балкан і в Потиссі. Послаблення аварів дозволило білим хорватам зміцнити владу над південно-карпатськими слов’янами та іншими народами, які тут проживали, в тому числі і на території південно-західної частини сьогоднішньої Рахівщини. Є відомості про те, що під 910 роком, як поселення, уперше згадується Рахів [2, с. 17]. Це ще раз свідчить, що місцеве населення все далі просувається вверх по Тисі.
Після падіння аварського каганату у Центральній Європі виник певний політичний вакуум. Його використали слов’янські племена і слов’янізовані білі хорвати і серби, зайнявши майже всю територію Потисся і північних Балкан. У Карпатському регіоні слов’яни та білі хорвати займали уже домінуюче становище [15, с. 33]. Окремі племена і племінні об’єднання створили власні центри, будували укріпленні городища, в т. ч. на території Солотвини, що, в першу чергу, було пов’язано із соляними джерелами та озерами [6, с. 163]. Білі хорвати, згадані в літописі літописця Нестора, займалися землеробством і скотарством. Допоміжну роль у них також відігравало мисливство, рибальство і збиральництво. Крім того, обробляли залізо, дерево, камінь, у них було розвинуте ремесло гончарне, ткацьке, ювелірне. Вони добували сіль, в першу чергу в неодноразово згадуваній Солотвині та в інших місцях. Також вели торгівлю, що доводить багато знайдених монет, серед яких є і арабські [16, с. 17].
Слов’янське населення нашого краю, згідно з даними археології, в той час мешкало в невеличких поселення, розташованих в більш менш родючих долинах Тиси і її приток, придатних для землеробства та скотарства. Житла – землянки прямокутної, квадратної або овальної в плані форм. В середині знаходилися печі із глини або каменю [11, с. 43]. Якщо поселення були майже беззахисні, то городище у Солотвині було укріплене досить добре, як на той час, потужними земляними валами і ровами, які, у випадках небезпеки, давали його жителям можливість протистояти нападникам.
Як бачимо, починаючи ще із доісторичних часів на території Історичного Закарпаття проживали люди, в тому числі і в південно-західній частині сьогоднішньої Рахівщини, про що, в першу чергу, свідчать Білоцерківська та Солотвинська стоянки первісних людей. Однією з головних причин перебування їх на цій місцевості, на нашу думку, були поклади солі, без споживання якої не могли вижити. І вони зуміли зберегтись, незважаючи на холод, нестачу їжі, постійні небезпеки, конфлікти та війни, які час від часу тут відбувалися, в тому числі й із-за соляних джерел. Ці події примушували їх поступово просуватися вверх Тисою аж до головного Карпатського хребта, відвойовуючи у природи неосвоєні землі, про що свідчать бронзові скарби Солотвини і Рахова. Тут, напевно, можна наголосити, що ті часи були надзвичайно жорстокими та злостивими і людині потрібно було докласти неабияких зусиль, щоб вижити. І вона це зробила. Але в історичних джерелах відсутні хоча б якісь згадки про те, як ті здобутки матеріальної і духовної культури, які приносили на Рахівщину різні народи, що час від часу тут появлялися, хоча б у чомусь допомогли продовжити чи дещо покращити їхнє життя. Немає відомостей, чи користувались вони глиняним посудом, і чи виготовляли його на місці проживання, адже придатної для цього глини у нашій місцевості є вдосталь. Ми не знаємо, чи використовували вони волів і коней як тяглову силу, впряжену в двоколісний або чотириколісний вози і чи були якісь прокладені дороги для цього, які злаки вирощували та й чи вирощували в межах території сьогоднішніх Солотвини, Білої Церкви, Бичкова, Середнього Водяного, Верхнього Водяного та інших місць. На ці та інші запитання можуть дати відповідь лише археологічні розкопки та випадково віднайдені предмети сивої давнини. Але їх на сьогоднішній час, на жаль, майже немає, а ті які є, не можуть дати хоча б якусь достовірну інформацію з цих питань. Є лише припущення. Поки що тільки Тиса своїм річковим камінням, масово знайденим людьми навіть на узвишші від сьогоднішньої її течії, впевнено засвідчує повноводність у ті далекі часи.  Однак, не зважаючи на відсутність більш повних конкретних свідчень про життя людей у ті далекі від нас часи на території Рахівського району, найбільш цінними, на нашу думку, є відомості про слов’ян. Вони з Подніпров’я, починаючи з ІІ ст., під впливом різних народів в результаті їх Великого переселення, почали проникати через Карпати на Історичне Закарпаття, в тому числі і на Рахівщину, і у VIII ст. остаточно тут утвердилися під назвою білих хорватів. 
Література

1.     Балагурі Е. А. Археологічні пам’ятки Закарпаття. Ужгород, 1971.
2.     Гамор Ф. Д., Волощук І. І. та ін. Місто в географічному центрі Європи. Рахів, 1997.
3.     Грабовецький Володимир. Гуцульщина в історії України. Коломия, 1994.
4.     200 міфів народів світу. Харків, 2014.
5.     Держипільський Любомир та ін. Календарно-астрономічні святилища Карпат // Зелені Карпати, №1-2, 2012.
6.     Достал Ярослав. Подкарпатская Русь. Ужгород, 2014.
7.     Історія міст і сіл УРСР Закарпатська область. Київ, 1969.
8.     Купар Войцех. Про гори Гуцульщини // Гори Гуцульщини. Краків, 2006.
9.     Лессек Ф. Правек Подкарпатской Руси. Ужгород, 1922.
10.            Лучкай Михайло. Історія карпатських русинів, Т.І. Ужгород, 1999.
11.            Нариси історії Закарпаття, Т.І. Ужгород, 1993.
12.            Пап Степан. Історія Закарпаття, Т.І. Івано-Франківськ, 2001.
13.            Пап Степан. Історія Закарпаття, Т.ІІ. Івано-Франківськ, 2002.
14.            Пап Степан. Велика боротьба. Ужгород, 2015.
15.            Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. Ужгород, 2006.
16.            Пеняк С. І. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VI-XIII ст. Київ, 1980.
17.             Пометун О.І., Мороз П.В., Малієнко Ю.Б. Всесвітня історія. Історія України. Київ, 2014.
18.            Потушняк Ф.М. Археологічні знахідки бронзового та залізного віку на Закарпатті. Ужгород, 1958.
19.            Шіман Юрій. Історія с. Біла Церква, 2007 (не опублікована).

Микола Ткач, історик


Дописати коментар