четвер, 22 березня 2018 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Малодосліджені сторінки історії



Слов’яни у межах Дунаю і Тиси з глибокої давнини до Х сторіччя

Описати цю тему мене змулисо те, що за 50-річну педагогічну роботу багато людей, з яким доводилося розмовляти про білих хорватів, нічого конкретного не могли сказати про цей союз племен. А на запитання „Хто у Карпатах проживав до них?”, після певного вагання відповідали, що тут ховалися хіба що втікачі: злодії, вбивці та інші порушники. Але троє з них заявили, що до приходу угорців нікого з людей не було. „Але це не так”, – заперечував я їм. Тому, зібравши певну літературу, приступив до написання роботи. Висвітлити проблему допомогло шеститомне дослідження закарпатського історика, мовознавця і фольклориста Михайла Лучкая (1789-1843 рр.) „Історія карпатських русинів”. Також дещо почерпнув із „Энциклопедии Подкарпатской Руси” доктора історичних наук з Ужгорода Івана Попа. Певну роль у написанні відіграли й праці сучасного письменника Юрія Кандигіна „Шлях аріїв”, збірка документальних статей ряд авторів періоду Чехословаччини „Подкарпатская Русь”, при якій вона не була зовсім „забутим краєм” і „землею без імені”, адже проявилися перші початки громадянського суспільства.
Дослідження теми показало, що на історичному Закарпатті проживали різні за назвою племена, не лише слов’яни і болгари, але й інші, як аборигени. Але зупинимося тільки на слов’янах – наших предках.
Це був край між Дунаєм і Тисою аж по рубежі Русі й Галичини, куди входила і значна територія майбутньої Рахівщини, яку підкорив вождь Салан, адже Тиса поділила ці землі на дві частини. Її лібобережжя дійсно належало Салану аж по сьогоднішнє Ясіня і до Татарського перевалу, через який уже три тисячі років тому пролягав піший перехід у Прикарпаття. Далі за річкою, між сучасною Трансільванією і притоками Тиси Салюшем та Марош, панував другий слов’янський князь Менуморот, який мав осідок у Бігарі. Третій слов’янський князь Глад займав територію між Марошем, Дунаєм, Відіном та Оршою. Це було за 12 років до приходу угорців, але слов’яни тут проживали цілі сторіччя до цього, тобто від І або ІІ, якщо не більше.
Сучасну Трансільванію під керівництвом князя Гелова населяли волохи, змішані зі слов’янами, – край по той бік річок Грана і Морави аж по Дунай. Верхня Паннонія підкорялася Святополку, князю Моравів. Саму ж Нижню Паннонію від Дунаю по річку Саву, яку раніше мали слов’яни, панували князі Прибін і Ростислав. 882 року Святополк цю землю спустошує і 884 року приєднує до Великоморавської держави.

Давніші історики зовсім не врахували етнографію, не пробували поділити на свої класи племена і вони зберігали лише легенди про їхнє піднесення та занепад. Якби наступні історики не занедбали продовження розпочатого, то не виникли б такі історичні неясності, але це тому, що їм захотілося одне і теж плем’я йменувати багатьма і різними назвами, навіть коли не відбувалася жодна зміна осідку, назви продовжували змінюватися. „Немає нічого дивного в тому, що племена подібно до безквіткових рослин створювались, зникали і дуже небагато з них могли зберегти витоки свого походження”, – писав наш історик Михайло Лучкай. Неясність побільшувалась тим, що, починаючи з четвертого сторіччя, всі письменники (історики) намагаються вивести своє походження від синів та нащадків Ноя і правдами та неправдами з ними поєднатися. Можливо вони сперечались про давність свого племені й наповнили поле історичної правда домислами. Тут немає щось незвичайного в тому, що історики слов’янських та інших, як великих, так і малих племен, очевидно, вважали, що нащадки будуть звертатися до них так само, як до пророків, – припустив далі М. Лучкай, – тим більше без всяких доводів, лише на підставі праць античних істориків, щоб змогли поєднати тогочасні племена з давнішими, тоді не було б неясностей і суперечок.
Щоб ліквідувати цю прогалину, М. Лучкай сам насмілився міркувати, чи можна б поєднати слов’янське плем’я з мідійцями. Чи цей широкорозповсюджений народ не завдячує своїм походженням мідійцям? Уже багато істориків це відзначали, але доводами жодний не підтвердив цю думку. Ніхто не буде заперечувати, що слов’янське плем’я перебувало, напевно перед тим не в лісах, як худоба, а уже об’єдналося в мовну та збройну спільність, але вони повинні були походити від племені вже до того облагородженого, проте тоді славні й могутні мідійці не могли раптово зникнути. Це тому, що племена ніколи не зникають, щоб не залишити по собі слідів існування. Таким чином ми повинні би вважати, що одні мідійці були настільки нещасливі, щоб їхнє насіння зникло з поверхні землі. Коли це не може бути доведено, що слов’яни виросли враз із землі від стовбура і насіння, автор праці про русинів пропонує поміркувати, чи слов’янське плем’я без предків, а мідійці без нащадків не є одного і того ж роду?
Грецький дослідник Страбон (І ст. до н. е.) вчить, що мідійці були племенем фракійським або, як він сам висловився, „Мідійцями племені Фракії”. Він відзначає, що фракійці й мідійці – одного й того ж походження. Він трохи далі в тій самій главі розміщує бессів і мідійців біля Істру (Дунаю). Та й ще один зі вчених свого часу Катанчич (1750-1825 рр.) у своїй записці ясно вчив, що фракійці – слов’янського походження, а бесси – їхня гілка. Геродот (487-425 р. до н. е.) – батко історії, доводить, що сігіни та генети були поселенцями Мідії й відносить мідійців, будинів та меланхленів до сарматського племені біля Танаїсу (Дону). Грецький історик Пліній також ясно говорить, що фракійці є нащадками мідійців, навіть йде далі і біля Дону розміщує нащадків мідійців, названих яксамайти (як ся маєте), перераховує багато гілок цього народу, між якими є і сармати, адже за часів Плінія сармати і фракійці вважалися нащадками мідійців. Слова Геродота, що сігіни носили такий одяг, як у мідійців, і їхні кордони найближчі до гетнетів і вони називали себе поселенцями мідійців, свідчить та підтверджує, що сігіни і фракійці були поселенцями Мідії.
Не менш сміливішй, як попередній аргумент, висловив грецький історик Діодор (90-21 р. до н. е.), який чітко говорить, що сармати є вихідцями з Мідії і поселилися біля Танаїсу (Дону). Ці народи називаються савроматами. Вони з часом зміцніли і спустошили всю Скіфію, а після того, як всіх переможених побили, зробили її безлюдною. М. Лучкай пише: „Що може бути ясніше від цього доводу і хто може бажати ясніших даних від затемненої давнини. Звичайно, той, хто грунтовніше міркує над вищезгаданими фактами, повинен дійти висновку, що мідійці, які численно зросли або через інші незгоди, або збройною силою примушені були вигнати переселенців”. Діодор розповідає, що мідійці переселилися ізчерез велику кількість горобців, які спутошили їхні посіви і таким чином поклали початок Сарматській імперії.
Між вченими на той час, за винятком окремих, існувала згода, що сармати були поділені на багато гілок, серед яких були алани, роксолани, язиги, метанасти та анти. Пліній так само разом розміщує гетів (гети – це по-старогрецьки, по-римськи – даки, інакше сармати), потім аланів та роксоланів. До цього слід додати, що язиги були співвітчизниками роклосанів або „русслов’янів” і розглядає їх, як одне і теж саме плем’я. Не слід нехтувати доводам, почерпнутим із мови. Як засвідчує Геродот, одного з вождів годував грудьми собака, мовою мідійців названий „спака”, адже якщо мідійці називали собаку „спака”, то хто не бачить, що тут приховується собака. Всі русини-слов’яни називають пса жіночої статі собакою, а те, що „о” випало і замість „б” вжито „п”, зовсім нічого не означає, бо відомо, що у східних народів не було колись голосних, користувались тільки приголосними, а замість губних іншими звуками дуже часто. Таким чином, мідійці, як і слов’яни-русини, пса називали собакою. Таких прикладів є дуже багато.
У Діодора читаємо, що у сакків панувала „Царіна”, тобто дружина царя. Цар мідійців називався Кіоксаром, що, зрештою, може бути зведено до „Кий Цар”. „Кий” у слов’янській мові означає „дрючок”, „булава”, а „цар” – „рекс”. Не дивно, що царі давніх народів користувалися подібним найменування, бо називали себе ведмедями, вовками, киями. У Діодора знову читаємо, що другого царя мідійців називали „Аспадом”, а це не що інше, як „Господи”, „пан”, або „пануючий господар”. Принаймні приголосні „с”, „п”, „д” свідчать про слов’янське найменування.
Мідійських слів є багато у Геродота та Страбона. Сама назва, якою перед тим користувалися мідійці, свідчить про те, що природа та їм’я їхнє є слов’янським. За свідченням Діодора Мідія позначається багатьма назвами, але, зокрема, за свідченням Геродота, мідійці перед тим називали себе „аріями”, за Плінієм – „аріатами”. Чи тут не прихована слов’янська назва? „Арес”, „Марс” – відомі боги війни, перед тим називалися „марціалами”, або таким народом, який вважав Марса за найвищого бога.
Останній видатний представник римської і всієї античної історії Амміан Марцелінн (бл. 330-400 р. н. е.) засвідчує, що алани мали єдиного бога Гладія (слов’янською „меч”) і встромленого в землю благали, як бога, адже найменування „меди” походить від слова „меч” („мечь”), або народ, який обожнює „гладія”, що на їхній мові означає „меч” і тому назвав себе „мечі”, „меди” (мідійці). М. Лучкай пояснює значення слова через „арес”(бог війни), або „меч”. І назвав їх, як і Пліній, „аріантами”. Тут трохи більше зупинюся на понятті „арій”, „арії”, як себе називали давні мідійці. В праці сучасного письменника Ю. Канигіна „Шлях аріїв”, який на підставі раніше закритих недостатніх документів і літературних джерел писав про арійську ідею, що у ній немає нічого расистського, людиноненависницького. Навпаки, в ній –добро, любов, світло, благородство, все, що так потрібно сучасному людству. Арій, – пояснює автор книги, – кожний, хто прагне до істини, „світла”, бореться за щастя людства, веде його дорогою прогресу. Це гітлерівці спаплюжили цю велику, сонячну ідею. Він зробив ще одне застереження. Справа в тому, що „гіперборійці” („люди крайньої півночі”), які спочатку проживали на Скандинавському півострові, Алясці, на півночі сучасних Німеччини, Данії, Ісландії тощо, які отримали назву „арії”, поділялися на дві гілки: лівих і правих. Вони виконували протилежні історичні функції. Перші – руйнівну, негативну, темну, другі – творчу, позитивну, світлу, сонячну. Арії лівої руки (арес – „благородні”, „вищі”) вважали себе особливими людьми, такими собі „оберменшами, покликані встановлювати владу над іншими, розпоряджатися їхньою долею, життям. В історії до лівоарійського табору належали шумерійські племена, царські скіфи, готи, тевтонці ну і, звичайно, фашисти ХХ сторіччя.
Арії правої руки (або ще „арії” від слова „орати”) були на позитив, на творення духовності, нових знань, виробничих технологій. Саме вони дали людству землеробську технологію, навчили вирощувати хлібні злаки, зокрема, тверду пшеницю, створили плуг, борону, вперше запрягли у них волів і коней. Правоарійський рух уособлюють трипільці, руси-українці, слов’яни.
Переселення арійців почалося можливо десь у 9-10 тисячолітті, у зв’язку з похолоданням і насуванням льодовика аж до Карпат і Північного Причорномор’я. Спочатку поселилися на території сучасної України, але з потеплінням льодовик почав танути і великі талі води змусили їх рухатися далі, до Індії, де, об’єднавшись із окремими індуськими племенами, гіперборійці-арії створили першу арійську державу. Через кілька тисячоліть уже арієзовані (заряджені) племена почали рухатись (можливо у межах 5 тисяч років) на захід, у Європу, де з часом заснували держави, в тому числі й Руську. В історії це називається „великим переселенням народів”, що часто відбувалося далеко немирним шляхом.
Виклад матеріалу про слов’ян буде неповним, якщо не висвітлити більш повніше поняття „слов’яни”. Розібратися в етнічній ситуації на сході Європи заважає вкорінений стереотип, згідно з яким спочатку виникла слов’янська раса, яка потім розпалася на дві гілки: західну і східну і вже від останньої пішли свої гілки: Русь і далі три братерські народи (російський, український, білоруський). Така схема здається очевидною, але вона помилкова. Насправді все було навпаки.
Феномен Русі, якщо можна так сказати, – більш ранній і більш „об’ємний”, ніж феномен слов’янства. Слов’яни – одна з назв руського суперетносу, причому не власна і не зовсім вдала. Термін „слов’яни” – мовний, а не етнічний. Це – прізьвисько. Справжня історична наука не знає ні слов’янської раси, ні слов’янського народу, ні слов’янського племені. Давні вчені, історики, літописці, книжники нічого не говорять про слов’ян. Вони їх не бачили, тому, що їх не було. А хто ж був? Були руси.
Слов’яни – трансформована етимологічна форма „слав”, чи „склаб”, що з латитики (slave) означає „раб”, „невільник”. Так, римські автори, а за ними царські скіфи, пізніше хозари, називали „живий товар”, що надходив з Північної Припантиди (Північного Причорномор’я) на ринки Середземномор’я. Згодом ця назва укоренилася. 60 народів у епоху Середньовіччя говорили мовою (напевне з діалектами), яку називали слов’янською. Таким чином, поняття „слов’яни” – не історичне. Це прізвисько, яке прижилося у слов’ян.
Отже, як особливого суперетносу не було. Була Русь, представників якої називали славами, склабами, слов’янами і все це йшло не від терміну „слава” (мов, славили Бога, тому і „слави”, як сказано у Велесовій книзі), – так писав М. Лучкай далі, а від латинського „slave”.
Але прослідкуймо далі зв’язок між мідійцями, аланами, массагетами та слов’янами. Що алани були нащадками мідійців, довідуємося від Діонісія Харакійського, який у першому сторіччі згадав про аланів і назвав їх спорідненими з роксоланами. Прокопій Кесарійський називав їх готами, але слід читати гетами, бо тоді вважалося, що готи і гети – одна народність і, щоб відрізнитися від дунайських гетів, називалися массагетами або великими гетами. Зрештою, з вищезгаданого відомо, що роксолани і гети – слов’янська народність, отже массагети є також слов’янами, які, за свідченням Амміана, як вище було сказано, згодом обрали назву аланів і були розміщені біля Танаїсу (Дону), де знаходилися поселення мідійців, які пізніше витіснили скіфів і дали назву Сарматії. Автор книги „Історія карпатських русинів” визнає, що мідійці мали нащадків массагетів, які називаються аланами, або савроматами, а спорідненими із савроматами є: фракійці, мізи, гети, даки, бесси та інші народи слов’янської мови. „Максимін за походженням гет, – пише римський історик ІV сторіччя Капіталін, – вшановував аланів, як своїх співвітчизників. Випливає, що вони були такого ж походження і мови, що й гети. Якби алани та массагети були турками, то готський володар не визнавав би їх за своїх співгромадян”. Таким чином, М. Лучкай висуває небезпідставну тезу, а саме, що слов’яни походять від давніх мідійців.
Коли і як відбулося переселення слов’янського племені у різні сторони світу, історик пише, що це питання не може бути вирішено точним розрахунком. Однак, він допускає, що первісне місце перебування слов’янського племені було в Азії, звідки всі племена розійшлися. Одна частина поступово численно збільшилася, перебравшись через Евксінське (Чорне) море, заснувала поселення у Фракії, а пізніше, коли плем’я розмножилося, заселила лівий берег Дунаю (Істру). Одні називалися фракійцями, інші – гетами, треті – мізами, ще інші – іллірійцями і т. д. Значна частина з них взяла напрям на північ і, поселившись за Танаїсом (Доном), називалися гетами. Але, щоб відрізнитися від інших гетів, вони називалися „массагетами”, тобто „великими гетами”. Цариця їхня Томіра (то мир, це мир або мироносна) дала убити староперського царя Кіра (VІ сторіччя до н. е.). Томіра – назва слов’янська, яка часто вживалася у слов’ян: Володимир, Самомир, Мумир. „Не слід недооцінювати також свідчення візантійського історика Прокопія (V-VІ сторіччя), який оповідав, що слов’яни живуть так, як массагети, ведуть бідний спосіб життя, зовсім такі, як і вони” – зауважує наш історик.
Зі сказаного випливає такий розподіл племен, які відносилися до слов’ян, хоча ні одне з них не мало подібної назви. І так, мідійці або арії, як основа, звідси массагети, алани, сармати зі своїми гілками, а саме кіммерійцями, роксоланами, язигами та інші, з другого ж боку фракійці, мізи, паннонці, іллірійці, гети, даки, із давніх кіммерійців – пафлагонці, із фракійців – фрігійці. Мізи зникли в Азії. Давньогрецький вчений Птоломей (ІІ сторіччя н. е.) плем’я бессів розміщує у Карпатських горах. Там же були і карпіани (карпи – названі від Карпат, зіпсованої слов’янської назви гора, горб), які мешкали на територіях сьогоднішніх Закарпаття і Прикарпаття. Виходить, що бесси і карпіани населяли наш край з початку І-ІІ сторіччя нашої ери, якщо не раніше. Очевидно з часом їх підкорили войовничі білі хорвати, про які згадує Нестор-літописець у „Повісті минулих років”. Але оскільки їх було порівняно небагато, то вони з часом забули свою мову, звичаї, традиції, тобто ослов’янилися і від них залишилася тільки назва, яка через певний період також зникає.
Не зовсім у цій назві можна зрозуміти слово „білі”. Степан Пап у праці „Велика перемога” пояснює це тим, що на перському (іранському) нагір’ї, звідки прийшло це плем’я, сторони світу визначалися не за сонцем, а в кольорах. А так як хорвати переселилися на захід, їх назвали ще й „білими”, як називалася у них ця сторона світу (зелений колір – схід, червоний – південь, чорний – північ). Це стосується і Рахівщини, адже з кінця ІІ тисячоліття до н. е. – початку І тис. до н. е. через наш край, правим берегом р. Тиса пролягав піший перехід через головний Карпатський хребет у Прикарпаття. Свідчення цього – залишки тієї дороги майже в усіх населених пунктах нашого району, особливо там, де потрібно було обходити певну територію, від чого пішла слов’янська, або староукраїнська назва „облаз”, як тепер говорять і пишуть. Тим більше, що поселення під назвою Рахів (пішло від слова рахувати) в історичній літературі уже згадується під 910 роком. Але люди на той час вже проживали тут ще давніше і, можливо, займалися, як на перевалочному місці, підрахунками монет (грошей), товарів, худоби, тощо, з якими із півночі і півдня приходили сюди торговці або міняйли. Значно раніше була заселена інша територія уже на лівому березі нашої річки навпроти сіл Хмелево і Ділове під назвою Вишова, тобто „вища” (тепер с. Вішовальд у складі Румунії) й протікає через одноймнну долину притока Тиси Вишова. Про проживання людей у глибоку давнину на теренах нашої частини Мараморощини свідчить стоянка первісних людей у межах с.Біла Церква, яка датується 100-40 тис. років тому, згаданий піший перехід, якій діяв у межах сьогоднішнього Ясіня більше як три тисячі років тому, а може й значно більше.

Микола ТКАЧ,
історик, карєзнавець.

При написанні матеріалу використано літературу:
Гамор Федір та інші „Місто в географічному центрі Європи”, 1997;
„История городов и сел, Закарпатская область”, Киев, 1982;
Канигін Юрій. „Шлях аріїв”, Київ, 2004;
Лучкай Михайло. „Історія карпатських русинів”, т. 1. Ужгород, 1999;
„Нариси історії Закарпаття”, т. 1. Ужгород, 1993;
Пап Степан. „Велика боротьба”, Ужгород, 2015;
„Подкарпатская Русь”. Ужгород, 1936;
Поп Иван, „Энциклопедия Подкарпатской Руси”, Ужгород, 2006.

Дописати коментар