понеділок, 7 червня 2021 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: пам’ятні події в історії Закарпатської Гуцульщини

Ще про дві, чомусь теж дещо призабуті, пам’ятні події в історії Закарпатської Гуцульщини


 У 2020 році минули ще дві інші події в історії нашого гірського краю про які чомусь майже ніхто теж так і не згадав. Вони, як і попередні, надруковані на шпальтах «Зорі Рахівщини» 31.10.2020, також відіграли велику роль, як давньої так і сьогоднішньої нашої людності в цивілізаційному розвитку, початки якої у глибоку давнину (майже 9 тисяч років тому) спричинила поява овець. Тоді люди помаленьку починали проживати вже осілим способом, споруджуючи для цього примітивні житла, адже в результаті догляду за вівцями вони більш-менш, разом з полюванням, збиральництвом та рибальством, забезпечували себе, як на той час,  необхідним для існування. Звичайно, певну роль у дальшому шляху цивілізації відіграли для них поява щонайменше 7 тисяч тому пішого торгового переходу через головний Карпатський перевал в межах теперішнього Ясіня, який вони протоптали своїми ногами вздовж Тиси і Прута до Галичини, а потім і возової дороги, яка з часом стала  сучасним шосе, а також прокладання залізниці та лісорубство й сплав лісу Тисою. Згадані та деякі інші події мали вагомий вплив на поступовий вихід тодішніх жителів нашої місцевості з гірської, лісової та людської  ізоляції. Але, як свідчить аналіз розвитку згаданих тогочасних подій, цього явно було недостатньо. Та що ж це за такі дві нові пам’ятні події в історії Закарпатської Гуцульщини про які майже також всі призабули у 2020 році, або просто не звернули на них уваги, як інколи в житті буває, особливо в наш період під час переоцінки цінностей та ще в часи пандемії коронавірусу, які, як і попередні, немов би могли відбутися також самі по собі? Але це знову ж таки далеко не так!

Першою з них, якій 1 вересня 2020-го  виповнилося 100 років є, згідно рішення Паризької мирної конференції по підсумках Першої світової війни, входження Закарпаття (під назвою Підкарпатська Русь), в тому числі і Рахівщини, в склад Чехословаччини. Це мало важливе значення, адже мова чехів і словаків була для основної частини місцевого населення більш зрозумілою ніж мови людей в попередніх державах, у складі яких вони були.

У ході адміністративно-територіальної реформи з 1927 року Рахівщина нарешті отримала статус округу, що підкреслювало про її зростаючу роль, зокрема, в економічній ролі краю, особливо, в забезпеченні  лісом, сіллю та іншою сировиною. Під час перебування в ЧСР на Закарпатті політична ситуація змінилася на краще. Вперше в історії нашого краю появилися окремі паростки демократизації, зокрема, почали виникати політичні партії, яких раніше не було. У 30-х роках депутатами чехословацького парламенту були обрані вихідці із селянських родин Великого Бичкова І.Локота й М.Сидоряк та син лісоруба родом з Ясіня О.Борканюк, де вони, виступаючи українською мовою (це тоді не дозволялося), відстоювали інтереси бідних людей Закарпаття. В усіх великих  населених пунктах почали працювати восьмикласні і чотирикласні (у присілках одно-двокласні) державні народні школи з русинською мовою навчання, яка була ближчою серед всіх інших мов, що раніше запроваджували в школах, до української, чого раніше ніколи теж не було, адже з часу їх появи навчання проводилося мадярською або німецькою. В Ясіню (1920 р.), Рахові (1922 р.), Великому Бичкові(1922 р.) та Солотвині (цей населений пункт до кінця 1950-х входив у склад Рахівщини) вперше було відкрито горожанські (неповні середні) школи. У період Карпатської України у Рахові і Великому Бичкові діяли гімназії. На базі шкіл організовувалися і проводили роботу з селянами місцеві товариства «Просвіти», які також мали бібліотеки. Видавалося різноманітна література, часописи та журнали на рідній мові, серед яких вперше на Закарпатті на українській літературній випускалася газета «Карпатська правда». Розвивалося сільське господарство, тваринництво, особливо вівчарство, будувалися і ремонтувалися шосейні шляхи, а в горах – плаї та пішники до полонин й будиночки для туристів і мисливців з усієї Европи. Рахів, що стало окружним містечком, було оновлено як торгівельний центр. У Рахові та Кобилецькій Поляні побудовано турбази, а також в Ясіню, яка із-за розпаду Чехословаччини та початку Другої світової війни не була своєчасно введена в дію. Своєрідними центрами по розвитку туризму були полонина Лисичий та гора Поп-Іван Марамороський, звідки починалися піші маршрути на полонину Берлибашка та інші місця, а також до Рахова і, так званою «Австрійською стежкою» до Ясіня. Під Поп-Іваном була побудована Вашекова (названа від імені власника) хата і гуцульська лісорубська кругла колиба, в яких  одноразово могли розміститися до 50 туристів. В зимовий період на полонині Лисичий для любителів зимового відпочинку організовувалася лижня, що теж відбувалося на полонині Драгобрат у межах Ясіня.

У 30-х роках ХХ століття у Великому Бичкові було організовано український театр «Нова Сцена» під керівництвом вчителя місцевої горожанської школи Юлія Шерегія, який в період Карпатської України отримав статус державного, єдиний в краї на той час. В цей же час починає збір діалектичних слів говорів краю педагог з Великої букви Микола Грицак родом з Росішки, яке ним почалося на Рахівщині і, який за 50 років своєї праці зібрав їх до 250 тисяч, найбільше з усіх таких збирачів у слов’янському світі, що є рівносильно подвигу. Ця його діяльність може сприяти дальшому розвиткові української мови, над чим працюють науковці Інституту української мови Національної  Академії Наук України, видаючи надбання нашого славного земляка  багатотомним Словником. З нагоди його чергового ювілею, а також пам’ятних дат інших наших визначних діячів, зокрема таких як Петра Попенка, Степана Клочурака, братів Климпушів, Павла Волощука, Йосипа Бокшая, Василя Шорбана та інших, у Львові вийшла з друку біографічно-енциклопедична книга під назвою «300 імен Рахівщини», де увіковічнені ймення всіх там згаданих.

Другою пам’ятною подією, якій також 1 вересня 2020 року виповнилося 75 років, було те, що вперше в історії нашого краю офіційно запроваджено українську літературну мову для навчання дітей в школах. Звичайно, такі спроби запровадження української мови для навчання учнів, за що активно виступали жителі Рахівщини слов’янського походження майже протягом  всього свого проживання в цій місцевості, були за час Карпатської України (жовтень 1938-березень 1939 рр.), а також у період Закарпатської України (листопад 1944-червень 1945 рр.), але у зв’язку з відсутністю підготовлених вчительських кадрів, які би належним чином це здійснювали і відсутність потрібних підручників та й короткотермінове існування згаданих державних утворень, не дало можливість цього як слід досягти.

Якщо торкнутися історичного аспекту, про що гуцули не знали, то українська мова (ukra jinisika mowa), історичні назви – руська, русинська – національна мова українців і найближчою до неї є білоруська. Належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Вона відображає формування українців як етносу, що склався у VI- ХVI століттях внаслідок інтеграції діалектів трьох слов’янських племен – полян, деревлян та сіверян за участю іраномовного, в першу чергу мідійсько-сарматського, та тюркомовного степового населення. Українська літературна мова сформувалася на ґрунті середньонаддніпрянських говірок. Основоположником її став І.Котляревський, який

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Тарас Шевченко своїм творчим подвижництвом підніс набуток Котляревського на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури нації.

Чужоземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською.

 У ХVI-ХХ століттях українська мова зазнала утисків з боку польської та російської влади. Але це до 1945-го майже не відчувалося в нас, на Рахівщині, бо, як уже відомо, тут в основному проживали втікачі від кріпацтва і переслідування польської влади, якої боялися, тому прагнули втратити всілякі зв’язки з колишньою батьківщиною. Вони та їх нащадки із-за згаданої природної  ізоляції та самоізоляції (немов би законсервувалися), в основному, зберегли свою руську мову, яка з часом стала називатися українською, мову, якою у свій час розмовляло населення Галицько-Волинської Русі і, яка мало в чому різнилася від української.  Тому у післявоєнний період школярам та і їх батькам Закарпатської Гуцульщини, на відміну від русинської, яку їм раніше нав’язували, українську мову, незважаючи на окремі  діалектизми і запозичені слова з німецької та мадярської, легко було засвоювати. Для її запису використовували кириличну абетку, яку за Австро-Угорщини в нас було  заборонено вивчати з дітьми навіть у церковно-парафіяльних школах.

Із викладеного виходить, що гуцули так і не навчилися говорити русинською мовою, якою розмовляли інші жителі Закарпаття слов’янського походження, а за впровадження в школах української вони боролися, яка була їм рідню і шанованою, тобто, можна сказати, материнською. А коли її запровадили 75 років тому, то в наш час майже всі призабули про це, немов би так було споконвіку. Але це, як добре відомо, теж зовсім не так!

Микола Ткач – історик, краєзнавець

 

 

Немає коментарів: