А ви любите книжки?

 

Всеукраїнський тиждень дитячого та юнацького читання  - 2021

 

«Люди перестають мислити, 

коли перестають читати» 

Дені Дідро

Справді, мислення неможливе без отримання нової якісної інформації, що спонукає людину до аналізу, роздумів, мислення в широкому розумінні, впливає на світогляд людини, на сприйняття дійсності та власного місця в ній. Однак чи багато ми читаємо?

Нині, в століття новітніх технологій, чимало моїх знайомих стверджують, що читають багато, проте здебільшого використовують не класичні, паперові носії, а електронні, чи то онлайн – версії книжок.

Проте для справжніх поціновувачів читання віртуальні тексти навряд чи замінять насолоду від живого читання друкованих видань.

Щороку, навесні до бібліотек України приходить традиційне і довгоочікуване свято – Всеукраїнський тиждень дитячої та юнацької книги. 

Зазвичай кожен день Тижня читання має свою тематику, традиційне  відкриття та закриття; чимало запрошених гостей відвідують бібліотеку в ці дні: поети, письменники, громадські діячі, члени клубів за інтересами ЦРБ.

 В центрі заходів Тижня – книга та її читач. Для бібліотекарів це свято є чудовою нагодою для популяризації серед дітей та підлітків читання і власне, бібліотеки.

Мандрівка у творчість Марійки Підгірянки

 

29 березня 2021 року виповнюється140 років від дня народження відомої галичанки, української поетеси та освітянки Марійки Підгірянки (справжнє імя - Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська).

 

Я – самоук, несміливе дитя Підгір’я.

Списувала, що мені старі ліси розказували.

Та не знаю, чи розуміла добре смерекову мову…

А писала, бо чула душевну потребу…

По батькові – німкиня, українка по матері. Закінчила шість класів, а знала 10 мов…У тринадцять років були перші спроби пера. Спочатку Марійка писала польською, але читання “Кобзаря” Тараса Шевченка привернуло її до української мови. Марія впроваджувала нові правила в шкільну практику. Свої уроки вона розділяла на дві частини, з восьмої до дванадцятої і з чотирнадцятої до шістнадцятої. Тривалість уроку – шістдесят хвилин, які поділені на дві частини, письмову і усну по тридцять хвилин кожна. Зранку навчалися діти третього і четвертого року одночасно. Коли чортирирічки займалися усно, трирічки в той час займалися письмом, і навпаки. Зошити учнів на перевірку вона брала додому, виставляла оцінки.

Марійка Підгірянка присвятила дітям усе життя: і своїм чотирьом, і тисячам своїх школяриків. Писала легкі, веселі, добрі, повчальні вірші, і мало хто з читачів здогадувався, що в її житті не все так безтурботно.

 Народилася Марійка Підгірянка (справжнє ім’я — Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська) 29 березня 1881 року в селі Білі Ослави на Івано-Франківщині в сім’ї лісничого. Зростала розумною, талановитою дівчинкою, тягнулась до науки. З дитинства поринула у світ літератури, а сприяв цьому дідусь по матері, священик Микола Волошин. Дід мав велику бібліотеку, навчав улюблену внучку читати не тільки українською, а й кількома іноземними мовами. Батько Омелян Ленерт дістав службове призначення в лісництво села Уторопи Косівського повіту. Восени 1888 року Марійка стала ученицею другого класу місцевої школи. Вчилася легко і охоче. Пам’ять у неї була дуже добра, прочитавши будь яке оповідання, могла переказати його ледь не дослівно.

Увага! Розіграш книги нашого земляка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка Мирослава Дочинця «Криничар. Горянин»!

 

Друзі! Ми раді повідомити вам хорошу новину - оголошується розіграш! 

У вас є чудовий шанс отримати в дарунок книгу.

В рамках проведення Тижня дитячої та юнацької книги оголошуємо літературну онлайн - вікторину «Тисяча мудрих сторінок»!

 Умови участі дуже прості:  відповісти на 10 запитань онлайн – вікторини правильно і отримати в бібліотеці книгу в дарунок!

Важливо! Вкажіть Ваше прізвище та ім’я, а також вік. Відправляючи форму з відповідями, Ви даєте згоду на обробку персональних даних та їх використання для оголошення переможця вікторини!

Переможець буде оголошений 30 березня.

"Я вибрала долю собі сама", - Ліна Костенко

 19 березня любителі поезії відомої української поетеси Ліни Костенко, святкують її 91-й День народження. ЇЇ ім’я звучить не тільки на планеті Земля, а в космічному просторі. Іменем Лінакостенко назвали малу планету Сонячної системи №290127.

До святкування долучилась бібліотекар Рахівської публічної бібліотеки Миланюк Марія, та записала відео, в якому декламує улюблений вірш поетеси "Я егоїстка".

Також у читальній залі влаштовано виставку книг Ліни Костенко. які є у книжковому фонді нашої бібліотеки. Проте багато книг знаходяться «на руках» у наших читачів, поціновувачів живого слова.

«Безумовний класик, чиї твори давно увійшли до навчальних програм, стали піснями, символами, мемами й оточили нас з усіх боків.

Безкомпромісна, принципова, вперта, вимоглива, горда. Часом різка, гостра, як бритва, з блискавичною реакцією і неабияким почуттям гумору», - так про Ліну Костенко говорять сьогодні. Більш детальну інформацію про біографію поетеси можна прочитати на сайті "Українська правда" за посиланням, а також на сайті Хмельницької обласної бібліотеки для дітей ім. Т.Г.Шевченка "Поетеса епохи: біобібліографічна довідка для користувачів-учнів 5-11 кл."

YouTube канал "Українська правда" створив чудовий біографічний ролик

Поетичний марафон «Поезія - слово! Поезія – пісня! Поезія – вільна душа!»

 

«Слово, моя ти єдиная зброє.     

Ми не повинні загинуть обоє

Леся Українка

Напередодні Всесвітнього дня поезії в Рахівській публічній бібліотеці оформлена книжкова виставка «Поезію народжує душа» - до Всесвітнього дня поезії. Це свято, яке відзначається щороку 21 березня (у день весняного рівнодення).  Традиція святкування Дня поезії була започаткована 1999 року та ухвалою 30-ої сесії генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі.  А в Україні вперше відзначено з 2000 року.

На тематичній книжкові виставці представлена література знайомить читачів з ліричними творами Лесі Українки, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Анни Ахматової, Бориса Олійника, Надії Кир'ян, Поль Валері, Олександра Білаша та поезії сходу та ін.

Поезія – багатомовна, як і багатомовне людство на планеті Земля. Кожен народ свої почуття і сплески своєї душі висловлює поетичними рядками своєю мовою.

Кажуть, що поезія – це голос істини, голос правди, який єднає серця. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершину руху, згуртувати не лише націю, а й об'єднати людство.

Активні користувачі нашої бібліотеки, любителі поезії та рими, долучились до поетичного марафону в честь святкування Всесвітнього Дня поезії «Поезія - слово! Поезія – пісня! Поезія – вільна душа!», декламуючи вірші улюблених українських поетів на сторінці бібліотеки в мережі Facebook. 

Поезія – це завжди крок вперед

від суєти, буденної нудоти

у стан душі, окриленої в лет,

до неба слів, до вільної свободи.

О. Олех

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Як Угорщина напала на Радянський Союз і Рахівщина (оновлено)

 

Все далі віддаляється від нас закінчення війни у Європі, яка була складовою частиною Другої світової війни. Припинилися вбивства і каліцтва людей, які спричинили нацисти Німеччини та її союзники і їх злочинні дії засудив Нюрнберський міжнародний трибунал. Здавалося б, що все вияснено та досліджено і на цьому поставлено крапку. Але, як виявляється, не все так просто, адже і по сьогодні дослідниками встановлюються все нові і нові факти цієї найбільшої трагедії в історії людства на нашій планеті під назвою Земля, в ході якої загинуло близько 60 млн. людей. І ось таким незвіданим фактом є вступ Угорщини у ту війну своїм нападом на тодішній Радянський Союз.

Не маючи змоги висунути до СРСР територіальні претензії, 26 червня 1941 р., очевидно, угорські військові літаки бомбардували міста Кошіце, Мукачеве та містечко Рахів, під час чого немовби загинуло 30 осіб і 285 отримали поранення. Як після війни розповідали старожили, що в Рахові тоді загинула корова і двоє чи троє ягнят (на щастя отари людських овець були вже на полонинах) і декілька чоловік було поранено, адже бомби впали тільки десь на околиці. А деякі очевидці цієї події казали, що тоді над Раховом кружляв лише один літак. На відламках авіаційних бомб урядова комісія немовби віднайшла тавро Путиловського заводу з м. Ленінград на підставі чого було зроблено висновок, що вони радянського виробництва. Цього ж дня на засіданні Ради міністрів було прийнято рішення про оголошення війни Радянському Союзу. 27 червня 1941 р. угорський прем’єр Л. Бартоші оголосив про це рішення уряду на засіданні Національних Зборів (парламенту Угорщини), як би обминаючи регента королівського престолу адмірала Хорті, хоча очевидно, що без його згоди таке рішення прийняти було абсолютно неможливо, за що він потім поплатився, адже потрапив в угорську тюрму після державного перевороту т. зв. »чорних мадярів», який очолив міністр внутрішніх справ Угорщини Салаші, на війні загинув його син, а дружини теж не стало. Вже вранці 27 червня 1941 року, лише на 6-й день нападу нацистів на СРСР, 8-ий та 9-ий авіаційні полки, немовби у відповідь, завдали удару по Лавочному, Коломиї та Надвірній. В той же день підрозділи 8-ї угорської прикордонної бригади атакували радянські прикордонні військові частини, що охороняли кордон в межах  Татарського і Яблуницького перевалів, які знаходяться в межах Ясіня. 28 червня 1941 року з боями розпочалося сухопутне вторгнення угорських військ від Ужоцького до Яблуницького перевалів, тобто через весь головний Карпатський хребет, а також і через  Чорногірський масив, який здійснювали 8-ма прикордонна бригада та 1-ша гірська стрілецька бригада в напрямку на Коломию і Станіславів. 1-го липня 1941 р. до них приєднався мобільний корпус в складі двох механізованих бригад та однієї кавалерійської. Потім прибула сформована окрема армійська «Карпатська група» загальною чисельністю 93 тис вояків і офіцерів, значна частина, якщо не половина, пройшла й проїхала через територію Рахівщини, яка тоді не мала статусу округу і входила у склад Марамороської адміністративної одиниці-експозитури з головним центром в м. Хуст, й до кінця 1941 р. воювала проти радянських військ. З часом на фронт було відправлено цілі угорські армії.

         Але чому тодішнє угорське керівництво так не поспішало із вступом у війну проти СРСР? Мабуть тому, що в деяких історичних джерелах йдеться про сусідське проживання  русичів з уграми протягом ХІІІ-ІХ століть, які тоді перебували між Волгою і Уральськими горами, де і по сьогодні в Росії проживають їх далекі сородичі. Крім того князі Владимиро-Суздалдьського князівства, а потім й Московського. певний період на своїх гербах, прикріплених до їх шапок, носили окремі  угорські символи.  Тому  для оправдання потрібні вагомі аргументи і вони, на їх думку, віднайшли, але не без нацистської Німеччини. 

    Однак за свою участь у війні Німеччини проти Радянського Союзу тодішнє угорське керівництво неодноразово вимагало від гітлерівців значні території Галичини, більш ніж очевидно, мова могла йти про північну і східну частини сьогоднішніх Карпат з їх лісами і рослинністю, корисними копалинами та фауною. А це значні частини теперішніх Верховинського, Надвірнянського із м. Яремче,  Богородчанського, Долинського, Рожнятівського районів Івано-Франківської та Стрийського, Дрогобицького, Сколівського й Турківського районів Львівської областей, мотивуючи це тим, що сусідство зі слов’янами буде для них небезпечне. А так як угорці у березні 1939 року окупували Карпатську Україну, яку 22 червня 1940 року анексували, включаючи і південні схили Карпат, то вони претендували на всі сьогоднішні Українські Карпати. На це, теж неодноразово, отримували від гітлерівського керівництва відповіді, що їм не слід цього боятися бо самі там будуть, тобто, як уже відомо з історії, вони не збиралися відновлювати в Україні державність.  

Але тут виникає декілька запитань. Так, звідки в угорців були бомби радянського виробництва? Можливо, якщо і були, то їм підкинуло літаком німецьке військове керівництво, адже йшов уже п’ятий день їх війни проти Радянського Союзу і всі польові аеродроми поблизу кордону із виведеними з ладу літаками та складами з бомбами вже були в їх «руках». У той же день, тобто 26 червня 1941 р., відбулося бомбардування літаками міст, була створена угорська урядова слідча комісія, яка тут же встановила, що то були бомби радянської вироби, і це її члени зробили за сотні кілометрів від місця падіння бомб? Чому ніхто із сучасників тодішньої події у Рахові не побачили на крилах літаків червоні зірки, які прилетіли із північного-заходу, а не з боку головного Карпатського хребта, тобто з боку угорсько-радянського кордону? Очевидно тиск на угорське керівництво з боку німецьких нацистів з приводу негайного вступу Угорщини у війну про СРСР був настільки сильним, що це було зроблено так, як було зроблено. І останнє. Чи ще охороняли радянські прикордонники кордон у межах Яблуницького і Татарського перевалів на шостий день війни? Відповідь може бути позитивною, бо прикордонники могли не отримати наказ про відхід із-за виведення ліній зв’язку та й чи був виданий такий наказ й тим більше, що до тих пір там  ніхто не наступав? А про те, що вони обороняли свій рубіж, як кажуть військові, до останнього подиху, частково свідчать оповіді старожилів з обох боків Яблуницького перевалу   про одного прикордонника. Він у бою втратив обидві ступні ніг від розриву снаряда, але пересилюючи страшний біль і перетягнувши кінцівки ременями із своїх пояса і портупеї щоб не стекти кров’ю, точніше те, що залишилося від них, йому вдалося відповзти у безпечне місце, де через певний час його непритомного  знайшли старенькі й одинокі місцеві жителі. А так як вони жили високо в горах, майже під самим перевалом, що був далеко від села, то їм вдалося непомітно його перенести до своєї хатини, оголосивши, що то  нарешті повернувся їх син, але став калікою, бо підірвався на міні, яких тоді було чимало. Обробивши рани розпеченим майже до білого кольору на вогні ножем і перев’язавши їх (ґазда знався у цій справі, бо приймав участь у Першій світовій війні і був знаним вівчарем, де йому так  доводилося рятувати людей та худобу від загибелі) , господарям хати вдалося привести його до тями, а часом і підлікувати та підгодувати. Так минуло більше трьох років. А у вересні - жовтні 1944 року, із звільненням Галичини від нацистів, радянським бійцям на головній шосейній дорозі, з обох боків оточеній хвойним лісом, віддавала честь людина стоячи на саморобних протезах, час від часу прикладаючи руку до своєї голови   прикритій кашкетом (фуражкою) зеленого кольору, кольору тодішніх прикордонників. Про цю подію восени 1977 року розповів в м. Миргороді автору цього повідомлення, що вчив там дітей музики, колишній старший сержант 768 полку 138 стрілецької дивізії, бійці якої визволяли Рахівщину, Гіренко Анатолій Олександрович, свідком якої був і який після війни викладав дітям географію у Миргородській середній школі № 1 імені Панаса Мирного. Про цей факт у 50-х роках ХХ сторіччя також розповідали старожили с. Лазещина, що на Закарпатській Гуцульщині, яке розташоване у підніжжі Яблуницького перевалу в межах якого і відбувся бій 28 червня 1941 року між наступаючим угорським військом та радянськими прикордонниками .

Ткач Микола – історик, краєзнавець

Література

1.    Носовскский Г.В., Фоменко А.Т. Империя. Москва, 2004.

2.    Поп І., Поп Д. Підкарпатська Русь в часи Другої світової війни (1939-1945). Інтер видання.

3.    Поп  Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. Ужгород. 2004.

4.    Спогади очевидців і сучасників.                 

 

 

Русь, русичі, руські, русини, українці. Чи проживали до ІХ століття русини на Закарпатті? (оновлено)

 

«Руський да живет народ!»

Олександр Духнович

«Гімн підкарпатських русинів»

 

Переселенські процеси, які проходили на території Європи від появи Людини розумної ( Homo sapiens ), вплинули і на наші землі. Археологічні дослідження V-ІХ століть та збережені писемні джерела дають можливість ідентифікувати більшість середньовічних народів, в тому числі і слов’янських, яких у той період було понад 50, включаючи і руських. А чи були серед них до ІХ століття так звані « закарпатські русини»?

Відомо, що слов’яни досить масово заселили Карпатську котловину уже наприкінці VI століття, тобто після  падіння гунської держави Аттіли, в складі війська якого були також сармато-слов’янські племена язигів і аланів. Після падіння Аварського каганату у VIII столітті вони тут остаточно утвердилися. Перед тим вони сюди вирушили з Північного Причорномор’я й  Полісся та дісталися Центральної Європи і Закарпаття зокрема, просувалися Нижнім Дунаєм вгору або через Моравські ворота. Припускають, що якась частина слов’ян перейшла Карпати через перевали. З приводу цього в деякій історичній літературі, - зокрема в праці о. Иринея Кондратовича «Исторія Подкарпатской Руси для народа», - йдеться, що то  «переходили сюда руські племена», а також, що «середньовічні латинські грамоти багато пишуть за семигородських «біссенів», під якими тільки руських і треба розуміти» (цитати). Виходячи з цих висловів можна стверджувати, що руські люди до приходу мадярів таки проживали на Закарпатті, що заперечується деякими угорськими істориками, які заявляють про  автохтонність мадярів, тобто, що вони першими поселилися на цій території. Це переселення частково могло відбуватися і через перевал у межах сьогоднішнього смт. Ясіня, що на Рахівщині, який пізніше названо Татарським, адже тут піший перехід  міг бути відомий щонайменше сім тисяч літ, у період історичної епохи «Мезоліт» (тобто в середній кам’яний вік, що датується 11-7 тис. років тому назад). Крім того тут, починаючи з ІІ століття, тобто після розгрому римлянами у 106-107 роках фракійсько-слов’янської держави Дакії, її втікачі поступово почали переселятися на території у межах Дунаю і Тиси, тобто в Трансільванію, крайньою північно-східною стороною якою є сьогоднішнє закарпатське смт. Солотвино (звідси починався соляний водний шлях по р.Тиса до Центральної й Південної Європи), а потім і у Прикарпаття, за якою з часом теж закріплювалася назва Русь або «Russie» (так назвалася ця територія в західноєвропейських мапах ще у ХVIII ст.). Звідси вони через певний період поверталися разом з місцевими людьми на історичне Закарпаття уже під назвою «руські». Виходячи  із наведеного, можна зробити висновок, що ні про яких русинів тоді мова не могла йти, бо приходили в Карпатську котловину люди руські від назви поняття «Русь» та фракійсько-слов’яни із Балканського півострова, які набагато раніше перейшли у цю місцевість через Малу Азію з Пересії (з 1953 року Іранське нагір’я).

Вони прославили свій край: Микола Грицак – найуспішніший збирач регіональних слів у слов’янському світі

 

Микола Андрійович Грицак народився 18 грудня 1908 року в  селянській сім’ї у гірському селі Росішка Мараморошського комітату за Австро-Угорщини. Він належить до тих постатей, чиє ім’я навіки вкарбоване в скрижалі історії рідного народу, української культури. Це був справжній український патріот, подвижник, безмежно закоханий у рідний край, у живе народне слово. Саме цьому він і присвятив п’ятдесят років – майже всю свідому частину власного життя. І в результаті такої, можна сказати, титанічної праці, він зібрав найбільше регіональних слів у слов’янському світі – близько 250 тисяч діалектичних слів із численними коломийками, загадками, приказками, прислів’ями тощо. Це рівносильно подвигу.  І такі слова мови не лише жителів Закарпаття, нащадків слов’ян із Галицько-Волинської Русі, Дакії, Волощини, Фракії, Молдавії (про це писали Мавро Орбіні, Михайло Лучкай, о.Иреней Кондратович, Анатолій Фоменко), але і теперішніх Карпат, де в гірській зоні, як нашого краю  так і Галичини, проживають етнічні гуцули, бойки і лемки та вихідці з інших країв, і в першу чергу з усіх регіонів України. Карпатський регіон є унікальним у цьому плані, адже він знаходиться в центрі Європи через який пролягали в давнину майже всі шляхи зі сходу на захід із півдня на північ, по яких проходили різні народи, часом залишаючи ледь помітні сліди, в тому числі і в мові. Про це неодноразово говорив Микола Андрійович у своїх виступах на різноманітних нарадах, диспутах, наукових конференціях, наводячи конкретні приклади із своїх досліджень.

Вчився у Великобичківських народній і горожанській школах. В Ужгороді 1930 року закінчив вчительську семінарію. Із 1930-го по 1962 рік працював вчителем, а потім директором Великобичківської і Солотвинської середніх шкіл Рахівського і Тячівського районів та інспектором Рахівського райвно. В 1947-1952 рр. навчався на заочному відділені історико-філологічного факультету Ужгородського держуніверситету. Виконав дипломну роботу на тему «Лексика говірки с. Росішки Рахівського району Закарпатської області». В цей же період активно займається громадською роботою, зокрема керує народними хорами в ряді населених пунктах Рахівщини. У 1947 році керований ним шкільний хор Великого Бичкова на огляді в Києві зайняв перше місце. За педагогічні заслуги, крім численних грамот, в 1948 році відзначений значком «Відмінник народної освіти УРСР».

Стартує Тиждень дитячої та юнацької книги

 

Сучасний ритм життя і доступність різних розваг таки помітно затьмарює одне з найзахопливіших  занять – читання книг. Більше того, новітні технології відкрили доступ до багатьох відносно легких джерел інформації, зокрема, й електронної літератури, аудіокниг. Проте для справжніх поціновувачів читання віртуальні тексти навряд чи замінять насолоду від живого читання друкованих видань.

Щороку хвилююча мить чарівної весни приносить до бібліотек України традиційне і довгоочікуване свято – Всеукраїнський тиждень дитячої та юнацької книги. Це свято залишається найпопулярнішим під час шкільних канікул і пов`язане воно з книгою та читанням.

 Це свято з дуже давніми традиціями у перенасичений інформацією час не лише не втратило свого значення, але й набуло особливого змісту для кожного читача, адже допомагає дітям та підліткам відчути радість спілкування з книгою, а дорослим нагадує про значення друкованого слова, привертає увагу до книг, проблем читання.

 

22. 03. 2021 р.  - День перший

«Читаю – значить живу»  Відкриття Тижня;

23. 03. 2021 р.  - День другий

«Тисяча мудрих сторінок» Літературна онлайн – вікторина;

24. 03. 2021 р.  - День третій

«Книга чи комп`ютер? Бібліотечна година;

25. 03. 2021 р.  -  День четвертий

«Різнобарв`я поезії» презентація до 140 – років від дня народження Марійки Підгірянки;

26. 03. 2021 р. – День нових книг «Познайомимось! Гарячі новини», закриття Тижня.

Приєднуйтеся до нас!!!!

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Євген Савойський – генералісимус Австрії бував на Рахівщині

 

                                                                                 

 У 80-х роках ХVІІ сторіччя відбулася чергова турецько-австрійська війна, яку австрійці називали Великою Турецькою. У цій війні активну участь прийняв Євген Савойський (1663-1736 рр.) -  принц герцогства Савоя франко-італійського походження, який з часом дослужився до генералісимуса Австрії та Священної Римської імперії.

         Він зростав при дворі французького короля Людовіка ХІV, який заявив, що той годиться хіба що у священики. У знак незгоди з такою оцінкою стосовно себе той їде до Австрії, де проситься на військову службу у імператора Леопольда І, пообіцявши служити йому вірою і правдою. У свої 20 років, як командир полку, хоробро захищав Відень, який турки протягом більше двох місяців тримали в облозі (з 14.07 по 21. 09. 1683 р.). У 22 роки отримав звання генерал-майора. Протягом 1684-1688 років приймав активну участь у звільненні від турецьких військ Угорщину, в ході чого сутички відбувалися і на Мараморощині, в склад якої входила територія Рахівської округи. І як наслідок у 1690 році історичне Закарпаття відійшло до  Австрійської імперії. У 90-х роках, уже в званні фельдмаршала, на чолі австрійської армії захищає від турок соляні родовища Північної Трансільванії, в тому числі й солекопальні закарпатської Солотвини.

 Десь у тих роках, крім відвідання Солотвини, він неодноразово приймав участь у полюванні на кіз та інших диких звірів в урочищі Кузій (Козій, Кізій), що тепер знаходиться на правобережжі між селами Луг і Ділове. Там, зі своєю охороною в супроводі тодішнього жупана Мараморощини із його почтом, ночував у салаші. Йому ця місцина з її незайманими хвойними і буковими пралісами, в тому числі й реліктовими,  непролазними хащами, стрімкою течією повноводної річки, буркотливими потічками та наявністю всілякої дичини, так сподобалися, що він висловив жаль з привиду відсутності там возової дороги, яка тоді була тільки пішою.

Книга онлайн: "У пошуках гармонії людини і природи", автор Федір Дмитрович Гамор

 

Гамор Ф.Д.

"У пошуках гармонії людини і природи"

Матеріали до 70-річчя з дня народження

(в авторському упорядкуванні)

Нові видання для батьків та педагогів

 

Шановні користувачі нашої бібліотеки. Вашій увазі пропонується добірка нових книг, що надійшли до книжкового фонду.

Ці видання стануть батькам добрими порадниками у вихованні дітей, а також для батьків та педагогів, діти та вихованці яких потребують особливих умов догляду.

 

  

«Якщо з дитиною складно»

Людмила Петрановська

 Про книгу: Нова книжка відомої сімейної психологині, авторки бестселерів «Що робити, коли...» і «Таємна опора…» відповідає на одвічні запитання батьків про особливості виховання дітей. Дуже часто виявляється, що саме незгоди у взаєминах змушують дитину поводитися не найкращим чином, а батьків — дратуватись і вдаватись у відчай. Дорослі не розуміють потреб і захоплень власних дітей, а діти не слухаються, нехтують правилами і брешуть. Експертка у сфері виховання допоможе знайти з дитиною спільну мову, розв’язати конфліктні ситуації, зберегти терпіння та віднайти розуміння й мир у сім’ї.

Серія «Актуальна тема».

Видавництво Віват, 2020р.

 

 

«Шпаргалка для батьків: Науковий підхід до виховання – від народження до садка»

Емілі Остер

 Про книгу: Озброївшись даними, Остер виявляє, що загальноприйняті знання про батьківство та догляд за дітьми не завжди є правильними. Авторка перевіряє та розвінчує міфи про грудне вигодовування (не панацея), тренування сну (не так вже й погано!), перші слова (діти, які починають рано розмовляти не обов’язково стають геніями) та багато інших. Вона також дає поради батькам про те, як повернутись на роботу, як думати про дисципліну трирічної дитини, як бути у стосунках і бути батьками водночас.

Видавництво Yakaboo Publishing, 2019р.

 

Нові книги у бібліотеці

 

Шановні користувачі, читачі нашої бібліотеки. Публікуємо виставку нових книг. які надійшли до книжкового фонду бібліотеки.

 Частина 2/абонемент.

Усі книги різні за жанрами та тематикою, але всі однаково цікаві, тому кожен наш читач знайде щось для себе!

«Озброєні»

Террі  Пратчетт

 Про книгу: Нічна сторожа знову переживає не найкращі часи. Капітан Ваймз планує одружитися і повернутися до цивільного життя, тож Сторожі потрібен новий очільник, якому доведеться працювати з дуже різношерстою компанією новобранців. Тим часом нащадок збіднілого аристократичного роду Едвард де Гибль ностальгує за королівською владою в Анк-Морпорку і будує плани повернення законного короля. У місті з’являються жертви таємничих убивств, скоєних невідомою зброєю. Ваймз втратив колишній запал до роботи, тому до справи береться енергійний капрал Морква з загоном новобранців.

Видавництво Старого Лева, 2020р.

 

 

«Поштова лихоманка»

Террі  Пратчетт

 Про книгу: «Поштова лихоманка» — це 33-й роман серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта та перший роман циклу про Мокра фон Губперука. Засуджений до страти шахрай і пройдисвіт Мокр фон Губперук отримує шанс на нове життя (якщо, звісно, державну роботу можна назвати життям) і повинен взятися за відновлення анк-морпоркської пошти. Його обов’язкам генерального поштмейстера не видно кінця-краю, приміщення пошти по стелю завалене старими листами і притрушене голубиним послідом, а крім того, це ще й дуже небезпечна посада, адже за останні кілька тижнів четверо його попередників пішли з життя за нез’ясованих обставин. І все це на фоні успіху монополіста зі зв’язку — семафорної компанії «Великий шлях». Сам того не сподіваючись, Губперук застосовує свій авантюрний талант на благо людей (а також ґолемів, ґномів та інших жителів Дискосвіту), відроджує традиції надсилання листів та відчуває на собі силу слів, які прагнуть бути прочитані.

Видавництво Старого Лева, 2020р.

 

«Легенда про Сіґурда і Ґудрун»

Дж. Р. Р. Толкін

 Про книгу: Сповнена драматичного напруження Толкінова версія величної нордичної легенди вперше постає перед українським читачем. Перед нами дві споріднені пісні, витворені на основі ретельного вивчення стародавньої поетичної традиції Ісландії та Норвегії при максимально точному збереженні віршових форм, що дає змогу передати концентровану енергетику старовинних пісень. У "Пісні про Вольсунгів" ідеться про родовід звитяжного Сігурда, вбивці дракона Фафніра, чиїм проклятим скарбом герой заволодів; про пробудження валькірії Брюнгільд; про прихід героя до двору вельможних володарів Ніфлунгів (Нібелунгів); про зародження великого кохання, - але і про велику ненависть, яку викликала до життя чаклунка, матір Ніфлунгів, і яка спричинила затяту боротьбу і трагічну розв'язку для Сігурда та Брюнгільд, гуннара Ніфлунга та його сестри гудрун. А "Пісня про гудрун" розповідає про подальшу долю героїні після загибелі Сігурда, про її шлюб із могутнім Атлі, правителем гунів (історичним Аттілою), про вбивство за його наказом братів-Ніфлунгів і про страхітливу сестрину помсту.

Видавництво Астролябія, 2020р.