середа, 28 лютого 2018 р.

Вічна поезія Лесі Українки



В 2018 році відзначаємо 147 – річницю з дня народження Лесі Українки.

З цієї нагоди в 28 лютого в Рахівській ЗОШ №3 було проведено літературну кав’ярню  «Вічна поезія». Під чарівну мелодію скрипки учні  9 – х та 10 – х класів розповіли про життєвий та творчий шлях поетеси, яка кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу.


Це талант наскрізь мужній,
хоч не позбавлений
жіночої грації і ніжності…
Її поезія – то
огнисте оскарження того
гніту сваволі, під
яким стогне Україна.
                                   І. Франко







середа, 21 лютого 2018 р.

Свято «У мові наш Всесвіт» - до Міжнародного дня української мови


Українська мова…. Яка вона співуча, мелодійна і ніжна…  Безсмертні твори Котляревського, Шевченка, Франка і Лесі Українки донесли до нас її первозданну красу. У чудових піснях народу збереглися колорит, своєрідність і життєрадісність рідної мови.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де люди наша слава,
Слава України

21 лютого Рахівська центральна районна бібліотека відсвяткувала День рідної мови, на яке завітали учні Рахівської ЗОШ І-ІІІ ст. №2 з соціальним педагогом Браною  Ганною Василівною та педагогом організатором  Дорундою Оленою Василівною. 
В рамках заходу бібліотекарі Юришинець Наталія та Миланюк Марія розповіли  історію започаткування свята та тяжку долю нашої співучої української мови. На святі  декламувались вірші про українську мову,  в яких було передано красу та багатство фольклору українського народу.

Для присутніх на святі було проведено цікаву літературну вікторину «Українська мова  - диво калинове»,

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Наш край у роки Першої світової війни


Вбивство сербськими націоналістами наслідника трону Ференца Фердинанта Габсбурга в Сараєві 28 червня 1914 року стало важливою віхою в історії європейської цивілізації. Закінчилась так звана «прекрасна епоха» досить тривалого миру і вкинуло старий континент у вир подій. Загальна мобілізація (31 липня 1914 р.) відірвала десятки тисяч русинів, так же як і чоловіків інших національностей Австро-Угорщини, від їх сімей, і кинула на лінії фронтів у Галичині, Буковині, на Балканах, а пізніше і в Італії.
Уже у вересні 1914 року австро-угорські війська відступали під натиском російських армій із  Галичини і Буковини до карпатських перевалів – Лубківському, Дуклянському, Ужоцькому, Верецькому, Торунському, Татарському, Яблуницькому і Зиміро-Вороненківському, до кордонів Угорщини і її підкарпатських комітатів, населення яких переважно було слов’янським. Прорив карпатських перевалів відкривав російській армії шлях в Дунайську котловину. Тому бої в Карпатах по своїх масштабах і впертості для обох воюючих сторін Австро-Угорщини і Росії, були чи не найбільш важливою подією Першої світової війни. У кінці вересня 1914 року росіяни зайняли всі карпатські перевали. Їх верховне командування (Ставка) опублікувало заклик до народів Австро-Угорщини, в тому числі до русинів, включаючи й Рахівщину, в якому обіцяло звільнення пригнічених народів і забезпечення їх вільного національного розвитку. Заклик був лицемірним, бо в самій Російській імперії національний гніт, в тому числі й слов’янських народів, українців, поляків та інших було порівняно більш жорстким ніж у конституційній монархії Габсбургів.

вівторок, 20 лютого 2018 р.

Урок пам’яті «Герої не вмирають просто йдуть у небо»


ГЕРОЇ  НЕ ВМИРАЮТЬ!
Саме цими словами Україна проводжала в останню путь своїх синів та дочок. Тих, хто загинув за свою країну, за свій народ. 

Знову від нас пішли найкращі. Ті, для кого "справедивість", "гідність", "свобода", "Україна" були не просто словами, а сенсом їх життя


Такими словами 20 лютого в актовому залі  ЗОШ І-ІІІ ст. №2, Никоряк Надія Іванівна розпочала урок пам’яті «Герої не вмирають просто йдуть у небо», на якому були присутні учні, вчителі Дорунда Олена Василівна, Горбач Оксана Іванівна та користувачі бібліотеки. 
Гасне світло. І зі сцени лунають чуттєві рядки віршів «Лист до матері», «Майдан ридав», «Українська революція», які читали Особа Софія, Кальба Анжеліка та Шумнєгра Анастасія. Після цих слів залу оповила тиша. Тиша, в якій відчувалися біль, смуток і скорбота. Тиша, що стала символічною хвилиною мовчання за подвиг героїв Небесної сотні. 

пʼятниця, 16 лютого 2018 р.

Підсумкова нарада працівників культури району

 16 лютого, у великій залі районної державної адміністрації, відбулась підсумкова нарада працівників культури району, на якій були підведені  підсумки творчої та фінансово-господарської діяльності культосвітніх установ району за 2017 рік та намічені планові завдання на 2018 рік.
В підсумковій нараді взяли участь: заступник голови районної державної адміністрації Ігнатюк Дмитро Миколайович; заступник голови районної ради Копич Іван Іванович; начальник відділу культури Рахівської РДА Шепета Володимир Леонідович; голова профспілкової організації працівників культури району Ворохта Галина Михайлівна; директори підвідомчих установ та працівники культури району.
З доповіддю про роботу за звітний період 2017 року виступив начальник відділу культури Рахівської райдержадміністрації  Володимир Шепета, який підвів підсумки роботи галузі, означив позитивні здобутки та проблемні питання, розповів про фінансування галузі в 2017 році, та в кінці подякував за плідну роботу.

На нараді також виступили: заступник голови районної державної адміністрації Дмитро Ігнатюк,  заступник голови районної ради Іван Копич, директор Великобичківської музичної школи Василь Попович,  директор РБК Іван Мисинчук та голова профспілкової організації працівників культури району Галина Ворохта.

Презентувала результати роботи бібліотечної системи Рахівщини директор Рахівської ЦБС Приймак Галина Василівна. яка окреслила основні здобутки бібліотек району в 2017 році та проблемні питання, серед яких нестача фінансування для придбання нових книг, особливо дитячого спрямування.

Вони прославили свій край: Гомілко Григорій Олександрович – хірург – «золоті руки»


         Є люди, про яких легко писати нариси, бо немовби вся їх життєва дорога в усіх на виду. Але цього не можна сказати про Григорія Гомілка, який народився 15.07.1931 р. на території однієї з областей Наддніпрянщини, у сільській бідній сім’ї. Багато відомостей про нього не вдалося дізнатись, навіть знайти світлину із його зображенням. У одинадцятирічному віці втратив батька на війні, а мати, щоб прогодувати сім’ю, змушена була тяжко працювати в колгоспі, де на трудодні дуже мало що давали. Переростком закінчив семирічку, бо певний період, під час Другої світової війни навчання в школі не проводилося із-за гітлерівської окупації. Потім вчився на курсах лаборантів, після чого його направляють на роботу по здобутій спеціальності у Великоберезнянську районну лікарню, де одноразово навчається у вечірній школі. Здобувши середню освіту Григорій поступає на медичний факультет Ужгородський університет, де вчився на відмінно. Щоб якось прожити, адже допомоги майже нізвідки не було, хіба що однокурсники допомагали. Через певний період добрі люди йому допомагають влаштуватися медбратом у нічний час, адже медики, як відомо, освіту здобувають тільки на денному стаціонарі. Інтернатуру пройшов у хірургічному відділенні теж у обласній лікарні. Як у вечірній школі, так потім і на медфаці був душею колективів, адже часто жартував й допомагав однокурсникам в навчанні, а часом своїм баритоном у колі друзів починав співати українські народні пісні, багато з яких закарпатці ще не чули, але деякі за радянський час не можна було співати. Але він співав, навчившись цих пісень від своєї матері, яка ними скрашувала своє тяжке життя. Як із своїми друзями, потім так із хворими та навіть з усіма з ким спілкувався, був добрим і життєрадісним, за що його всі поважали.
         По закінченню навчання в університеті у першій половині 50-х рр. ХХ сторіччя його направляють працювати у Рахівську районну лікарню,

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Наш край в Австро-Угорській монархії 1867-1918рр.


18 лютого 1867 року на засіданні угорських Державних зборах урочисто проголосили указ імператора і угорського короля Франца Йосипа І про відновлення правової й історичної спадковості Угорського королівства. Було утворено дуалістичну державу в Дунайському басейні, Австро-Угорщину і прийнято ряд законів на наступних зборах, які відновлювали і зміцнювали систему централізації на території королівства. Одночасно парламент відкинув признання яких-небудь особливих прав національних меншин (закон №XLIV/1868). Їм залишалося задовольнятися конституцією, що «кожний громадянин вітчизни…користується всіма правами без врахування його належності до якої-небудь етнічної групи». Хоча Законом дозволялося в школах навчати дітей на рідній мові, а також функціонування мов національних меншин, але в ньому не було передбачено ніяких гарантій демократичних прав, ніяких санкцій за їх порушення, чим користувалися угорські чиновники на всіх рівнях по відношенню до національних меншин. Таким чином австро-угорська угода 1867 року і утворення Австро-Угорської монархії відкрило шлях для прискореної мадяризації неугорських народів королівства, адже вважалося, що крім угорців рівноправними з ними можуть бути тільки асимільовані представники національних меншин. На території Закарпаття завданням модернізації дуже активно використовував єпископ греко-католицької Мукачівської єпархії Штефан Панкович (1867-1874 рр.). Він домігся вигнання із товариства св. Василія Великого А. Добрянського, а із народних шкіл звільнення русинських вчителів та із редакцій газет русинських журналістів. Він також заборонив навчання у віденських школах семінаристів із нашого краю, в тому числі із Рахівщини, щоб вони там не заразилися «слов’янським духом». Єпископ Ш. Панкович практично відмовився від прямої юрисдикції Ватикану над єпархією, що відбулося в 1771 році і признав панування угорської католицької церкви над підкарпатськими греко-католиками. Майже в кожному селі Рахівської округи, зокрема, в Рахові, Ясінях, Великому Бичкові, Берлибаши (Костилівці), Квасах, Білині, Лузі, Косівській Поляні, Кобилецькій Поляні, Лазещині, Чорній Тисі, Трибушанах (Діловому), Богдані, Верхній Апші (Верхньому Водяному) та деяких інших населених пунктах, були побудовані греко-католицькі церкви та парафіяльні будинки, з участю як держави так і місцевого населення, починаючи з 1870 року. У Рахові та Ясінях почали діяти католицькі костьоли.

Вони прославили свій край: Юрій Павлович із своїм неосяжним мистецьким гуцульським всесвітом


Хоч він народився у передгірській зоні Карпат, де люди переважно займалися землеробством, тваринництвом, виноградарством та іншими традиційними заняттями характерними для тієї місцевості, для нього не існувало вибору: ким бути і що робити? Змалку Юрій мріяв стати художником, що було не зовсім звично для селянського середовища. А коли десятилітнім учнем на шкільній виставці у Рахові побачив різьблену шкатулку роботи знаного на всю округу ясінянського майстра Михайла Тулайдана – не зміг відірвати очей від тієї краси і миттєво визріло бажання й собі творити щось подібне. Тай ще не усвідомлений ним імпульс і став його покликанням, який вперше відчув у Рахові. Не думав і не гадав тоді, що через 60 літ він повернеться сюди вже зі своїми творчими набутками, з неосяжним мистецтвом гуцульським всесвітом…
Народився Юрій Юрійович Павлович 10 травня 1942 року в с. Чинадієво Мукачівської округи за Угорщини. Після закінчення середньої школи рік працював столяром. Потім – армія. Служив на Північному Кавказі. Багато читав. До речі, цю пристрасть зберіг і до нині. Три армійські роки дали можливість чітко визначитись із вибором професії. Під час служби пише листи до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва (тепер це Національна академія мистецтв), запитує про умови вступу, отримавши відповідь, почав старанно готуватися і через певний період, після демобілізації, Ю. Павлович подає документи в інститут, здає вступні іспити і стає студентом омріяного інституту. Вивчав проектування меблів й оформлення інтер’єру. Дипломну роботу виконав у техніці карбування. Багато завдячує Іраклієві Очіаурі, славетному грузинському митцеві, в якого проходив переддипломну практику.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Наш край за Австрії


            З приходом до влади королеви Марії-Терези (1740-1780 рр.) Австійська імперія гостро потребувала в реформуванні всієї системи державного управління, адже її участь у ряді війн з Османською імперією, за австрійський спадок та в семилітній, привів її до збідніння. Ці зміни пізніше назвали просвіщеним абсолютизмом. Він полягав у складній програмі господарської перебудови монархії, що стосувалося  Закарпаття, включаючи і Рахівщину. Управителька прагнула перш за все піднімати промислове підприємництво, розвиток мануфактур. Тому підприємцям вона надавала різні вигоди.На Закарпатті їх успішно використав граф Шенбор, якому Карл VI подарував за його послуги монархії величезну Мукачево-Чинадієвську домінію. У 1747 році була закінчена робота над т.з. першим терезинським кадастром, в ході якого вперше було проведено перепис земельних ділянок селян і жителів міст,що стосувалося й земельних ділянок селян Рахівщини. Це не стосувалося дворян, але підлягали перепису земельні ділянки захоплені ними у селян, які обкладалися, як і селянські, податками. У 1757 році був складений другий терезинський кадастр, що вперше фіксував земельні ділянки дворян, з яких частково платилися податки і доходи, які вони отримували від своїх мануфактур, а також платежів селян і панщини. Податки повинні були платити також церква і міста. У 1764 році Марія-Тереза видала урбаріальний патент (указ) за допомогою якого королева прагнула урегулювати відносини між селянами і дворянами (поміщиками), встановити точні рамки прав феодалів і повинностей селян. Поміщик не смів змінювати на свою користь перелік повинностей селян, заборонялось захоплювати їх земельні ділянки, а селяни повинні були своєчасно вносити визначені платежі. Всі повинності були закріплені в убаріальній грамоті і на мовах всіх національностей, включаючи русинській (українській), що зберігалися у старост населених пунктів, в т.ч. і у Рахові, Великому Бичкові, Ясінях та деяких інших. Але угорські поміщики всіляко саботували  реформи, намагаючись віддалити введення урбаріального регулювання. Зокрема, вони перешкоджали ознайомленню місцевих жителів із справжнім змістом урбаріальної грамоти або тлумачити її на свій лад, користуючись їх абсолютною безграмотністю, і, залишаючи їх повинності без  змін.

четвер, 15 лютого 2018 р.

Весело відзначили День дарування книг та День закоханих

Любов – найвище в світі почуття!
Вона не має меж – безкрая!
З любові починається життя,
Вона усе найкраще починає!

      Що можна додати ще до цих слів?  Може лиш те, що любов робить людину кращою, чутливішою, добрішою, поступливішою? Просто людянішою… Бо коли серце заповнене любов’ю, добротою, то це красиве і світле серце. Воно надихає людину творити добро. І людина йде по білому світу красиво і впевнено, не оглядаючись, не крадучись, а прямо, бо це надає їй силу. Любов нам так потрібна, як ніщо інше, бо з нею тепло, затишно і людина почуває себе потрібною в цьому житті, що дуже важливо. І якщо Ви вмієте щиро і віддано любити, а ваше серце заповнене любов’ю до ближнього – ви світла і добра людина.
14 лютого в день св. Валентина в багатьох країнах світу відзначають ще й   Міжнародний день дарування книжок – це добровільна ініціатива, вона спрямована на підвищення інтересу і доступу до книги.
Свято відзначається 14 лютого. Своєю появою в 2012 р. свято зобов’язане засновниці відомого сайту дитячої книги Delightful Children's Books в США Еммі Бродмур. Ідею його створення підказав маленький син Еммі, який запитав її, чому немає особливого дня, коли люди дарують один одному книги?
          Мета його дуже проста – подарувати кому-небудь хорошу книжку. Адже дарування книжок – гарна традиція читачів, друзів і партнерів

середа, 14 лютого 2018 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Рахівщина за Мадярщини


Велика Моравія у період правління князя Святоплука (871-894рр.) досягла найбільшої могутності і приєднала в свій склад західну і центральну частини Історичного Закарпаття. Долину Тиси, включаючи й Рахівщину та південну частину Закарпаття ,підкорив собі болгарський цар Сімеон І. Внаслідок цього в останній третині ІХ сторічя територія краю була розділена між Великою Моравією і Болгарським царством.
У кінці ІХ сторіччя Карпати перейшли мадярські племена під орудою князя Алмоша і за згодою з великоморавським князем Моймиром ІІ зайняли Потиську низину в якості федератів (союзників) морав’ян. Велика Моравія, послаблена боротьбою за владу між синами князя Святоплука, зовнішнім впливом Франкської держави і Болгарії, гостро потребувалася у союзникові. Певний період союз між морав’янами і мадярами діяв. Одначе після приходу наступної хвилі мадярських племен на чолі з вождем Курсаком і їх союзників кабар (хозар) виділена їм територія Потисся стала недостатньою. Союзницькі відносини були перервані й мадярські військові загоди почали систематично нападати на основну територію Великої Моравії. На початку Х сторіччя вони остаточно розгромили військо Муймира ІІ. Велика Моравія припинила своє існування. Після її падіння дружини мадяр починають походи проти карпатської Білої Хорватії, Греції, Італії, Німеччини. Тільки в 955 році вони зазнали нищівної поразки на річці Лех у Німеччині від військ  німецького короля Оттона І і чеського князя Болеслава І. У 970 році війська Візантії перемогли об’єднані дружини мадярів і київського князя Святослава у Адріанополі. Ці битви мали вирішальне значення в історії народів Центральної Європи, в тому числі й у  білих хорватів.

середа, 7 лютого 2018 р.

Міжнародний день дарування книг


Більше про Міжнародний день дарування книг читайте тут

Переселення угорців з Азії у Європу


 Дев’яте сторіччя ознаменувалося окремим вікопомними подіями, важливим не тільки в анналах відповідних земель, але й у загальній історії племен, серед яких найважливішими були: початок руської державності, що датується 860 роком та прихід угорців у Європу, зокрема, у Паннонію, протягом 884-889 рр. Особливе місце у висвітленні питання про появу та перехід угорських племен через територію Давньоруської держави і їх утвердження у Паннонії, належить перу видатного вченого-історика мовознавця, фольклориста Михайлу Лучкаю (1789-1843 рр.). Він чи не перший із закарпатців ґрунтовно дослідив і висвітлив цю проблему в шести томах,спираючись на праці грецьких і римських істориків, на якій ми і зупинимося. 
Були три найдавніші історики, які писали про прихід мадярів у Європу: Костянтин Порфирогеніт – імператор Візантійської держави, Нестор-літописець Руської держави і Анонім – невідомий нотар угорського короля Бели IV. 
Виходячи із цього матеріалу Михайло Лучкай, який добре володів латинською, старогрецькою, угорською, гетською, староукраїнською та ще деякими мовами, в тому числі й мовами племен, що населяли Історичне Закарпаття і який будучи священиком в Італії,в тому числі й бібліотеці Ватикану, читав в оригіналі праці Геродота, Страбона, Порфирогеніта та інших давніх істориків, писав, що року 551 частина монгольського народу, які називали себе мадярами, виселившись із північної імперії Тибета і Кіпчака,  зайняли провінцію Бухару і поширили свою владу аж до Астрахані. Згодом, коли орда не могла прожити тут,  певна її частина, із-за відсутності корму для худоби, подалася на захід, а інша частина пішла на північ. Перша частина зайняла землі на території біля річок Терек і Кума, та підкоривши місцеве населення, назвали утворену країну колишньою батьківщиною Кіпчак. Прийшовши у більш культурний край вони відчули потребу укріпленого міста і на зразок сусідніх племен побудували фортецю та місто назване за їх іменем – Маджар. Більш відомі вчинки цих мадярів уперше зустрічаються біля 626 року, коли приймали участь на чолі з полководцем Сарбаром у поході разом із греками проти персів. Вони називалися спікулами, що з угорської означає «білі».