пʼятниця, 16 лютого 2018 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Наш край за Австрії


            З приходом до влади королеви Марії-Терези (1740-1780 рр.) Австійська імперія гостро потребувала в реформуванні всієї системи державного управління, адже її участь у ряді війн з Османською імперією, за австрійський спадок та в семилітній, привів її до збідніння. Ці зміни пізніше назвали просвіщеним абсолютизмом. Він полягав у складній програмі господарської перебудови монархії, що стосувалося  Закарпаття, включаючи і Рахівщину. Управителька прагнула перш за все піднімати промислове підприємництво, розвиток мануфактур. Тому підприємцям вона надавала різні вигоди.На Закарпатті їх успішно використав граф Шенбор, якому Карл VI подарував за його послуги монархії величезну Мукачево-Чинадієвську домінію. У 1747 році була закінчена робота над т.з. першим терезинським кадастром, в ході якого вперше було проведено перепис земельних ділянок селян і жителів міст,що стосувалося й земельних ділянок селян Рахівщини. Це не стосувалося дворян, але підлягали перепису земельні ділянки захоплені ними у селян, які обкладалися, як і селянські, податками. У 1757 році був складений другий терезинський кадастр, що вперше фіксував земельні ділянки дворян, з яких частково платилися податки і доходи, які вони отримували від своїх мануфактур, а також платежів селян і панщини. Податки повинні були платити також церква і міста. У 1764 році Марія-Тереза видала урбаріальний патент (указ) за допомогою якого королева прагнула урегулювати відносини між селянами і дворянами (поміщиками), встановити точні рамки прав феодалів і повинностей селян. Поміщик не смів змінювати на свою користь перелік повинностей селян, заборонялось захоплювати їх земельні ділянки, а селяни повинні були своєчасно вносити визначені платежі. Всі повинності були закріплені в убаріальній грамоті і на мовах всіх національностей, включаючи русинській (українській), що зберігалися у старост населених пунктів, в т.ч. і у Рахові, Великому Бичкові, Ясінях та деяких інших. Але угорські поміщики всіляко саботували  реформи, намагаючись віддалити введення урбаріального регулювання. Зокрема, вони перешкоджали ознайомленню місцевих жителів із справжнім змістом урбаріальної грамоти або тлумачити її на свій лад, користуючись їх абсолютною безграмотністю, і, залишаючи їх повинності без  змін.

            Реформи які проводилися габсбургським двором, намагався використати епіско Мануїл Ольшавський (1743-1767 рр.)з меою позбутися патронату Єгерського католитського епіскопства над Мукачівською греко-католицькю єпархією. Це відбулося в 1771 році на основі булли папи Клемента ХІV, але жителі сіл верхів’я Тиси, тобто Рахівської округи, не знали всього цього і вважали себе православними, бо, як вже йшлося, їх ніхто не повідомляв про рішення Мараморош-Сеготської унії 1721 року, боячись заворушень селян і поширень руху опришків.
            У 1777 році Марія-Тереза видала спеціальний статут для земель угорського королівства Ratio educationis . На основі цього документу шкільна система, відокремлена від церкви. Вводилося обов’язкове відвідування школи дітьми від 6 до 12 років. Шкільне навчання повинно було вестись на рідній мові дітей. З цією метою в Ужгороді греко-католицький епіскоп Андрій Бачинський (1773-1809 рр.), якому  було доручено впроваджувати шкільну реформу, відкрив «нормальну школу» з русинською (українською) мовою навчання, завдання якої було прискорена підготовка вчителів для народних шкіл. Він також видав Біблію на реформованій церковнослов’янській мові, близькій до розмовної русинської, хоча мова людей в гірській зоні верхів’я Тиси уже на той час, була близька до сьогоднішньої української з гуцульськими діалектами, адже вони або їх предки в основному були переселенцями з Галичини.
            Імператор Йосип ІІ (1780-1790 рр.), старший син Марії-Терези, продовжував реформи.  У 1781 році його указом була проведена нова судова реформи, відносно якої всі жителі монархії були рівними перед законом. У тому ж році був оголошений указ про рівність  (патент про толерантність) всіх церков – католицької, лютеранської, кальвіністської, греко-католицької і православної. Були зняті заборони, що стосувалися євреїв, яких тоді у нашому краї було досить багато. Церква була позбавлена права цензури, були розпущені всі монашські ордени і закриті ті монастирі, які не могли доказати свою потрібність суспільству. Це майже не стосувалося Рахівщини, бо на території верхів’я Тиси їх не було, хіба що у Бичкові і Білій Церкві.
            У 1785-1787 рр. указом імператора в Мадярщині, включаючи наш край, був проведений новий кадастровий опис (йозефінський кадастр), який не робив різниць між селянськими наділами і земельними володіннями дворян. Професійними землемірами була зареєстрована у 2 рази більша площа земельних володінь дворян, ніж вони заявляли самі. Йосип ІІ спромігся також уніфікувати мовну ситуацію у багатонаціональній монархії і ввів німецьку мову в ролі офіційної, що стало негативним імпульсом до модернізації мов народів і національних меншин.
            У 80-90-х роках ХVIІІ сторічча були видані словники і граматики угорської, чеської, хорватської, словацької, сербської, румунської мов, але в цьому переліку русинської мови не було. Почався процес так званий «національного відродження». Йосип ІІ ліквідував в Угорщині комітати, а на Закарпатті був утворений Ужгородський дискрит (1785 р.), в склад якого ввійшла і Мараморощина. Тоді ж була ліквідована так звана жорстка феодальна залежність селян, однак це не була ліквідація кріпосництва, але було визнано право вільного переходу селян, вибір ними занять, вільно розпоряджатися майном, право посилати дітей на навчання. У лютому 1789 року був виданий новий податковий і урбаріальний указ. Замість попередньої панщини, натуральних і грошових платежів встановлювалася для селян єдина форма грошових платежів. Податки повинні були платити також дворяни у відповідності з величиною їх земельних володінь. Угорське дворянство відкрито висловлювало гостре незадоволення нововведенням імператора, особливо про податки. Смертельно хворий і розчарований сприйманням його нововведення, він 26 січні 1790 року відмінив всі свої укази за винятком указів про рівність конфесій, реформи церковного управління, і відміни жорстокої залежності селянства. Угорські Державні збори, скликані у червні 1790 року новим  імператором Леопольдом ІІ, відмінили податкову реформу, відновили попередні урбаріальні повинності селян, включаючи і панщину. Дворянські комітатські збори демонстративно спалювали йозефінські кадастрові списки. Угорське дворянство домоглося також затвердження перших постанов про обов’язкове викладання угорської мови в школах. Однак, жодної із «нових шкіл» у верхів’ї Тиси на той час не було ще відкрито, а угорський панівний клас уже турбувався про угорську мову.
За період правління Марії Терези і Йосипа ІІ, у результаті трьох поділів Польщі, до Австрії у 1772, 1775, 1795 роках було приєднано Галичину, Буковину і Західну Волинь.
Терезенські і йозефінські реформи, ідеали волі, рівності і братства, проголошені Великою французькою революцією, мали великий вплив на різні народи Центральної Європи, який було названо національним відродженням. Цей процес привів національні рухи до конфлікту не тільки з  пануючими системами, але й викликав також взаємні протиріччя між ними. Природньою реакцією на виникнення і розвиток національного руху в межах пануючих народів, німців і мадярів, почала виникати у представників малих слов’янських народів монархії, свідомість слов’янської родини, що трансформувалася у ідеологію слов’янської спільноти. Почуття гордості за своє походження в русинських просвітителів і діячів національного відродження посилив небувалий ріст авторитету тоді єдиної слов’янської держави, російської імперії, головного переможця над Наполеоном. Це можна пояснити ще і тим, що у XVIII-на початку ХІХ сторіч у Росію з Історичного Закарпаття переїхало багато русинських (українських) інтелектуалів, які успішно там застосовували свої знання, чого патріархальне середовище підкарпатських комітатів, в тому числі і на Мараморощині, не дозволяло їм застосовувати свої знання у рідному краї. Ними були Іван Зейкан (1670-1739 рр.), Іван Орлай (1770-1829 рр.), Василь Кукольник (1765-1821 рр.), Михайло Балудянський (1769-1847 рр.), Петро Лодій (1764-1829 рр.), Юрій Гуца-Венелін (1802-1839 рр.) та ін. Звичайно переїзд цілого прошарку просвітителів із рідного краю негативно вплинув на розвиток русинсько-українського руху. Тому виконання завдань національного відродження лягло в кінці-кінців на плечі сільських священиків, адже немає жодних відомостей про відкриття народних шкіл з русинською (українською) мовою навчання в нашім краї.
У другій половині 40-х років комітати, населені русинами, жорстоко постраждали від неврожаю, який ще й супроводжувався хворобою картоплі, яка вже в той час була другим хлібом селян. Неврожай і голод супроводжували хвороби. Жорсткі міри влади, яка прагнула не допустити поширення епідемій, зокрема, обгородженням заражених населених пунктів, як це було зроблено у Бичкові, викликали незадоволення серед селян, що грозило повстанням. Напруга в Угорщині наростала і у міжетнічних відносинах. З 1840 року рішенням Держаних зборів у ролі ділової мови замість латинської було введено угорську, володіння якою стало головною умовою прийому на роботу в державних установах. У 1844 році угорське шкільне управління намагалося ввести обов’язкове викладання угорської мови у народних школах неугорських народів. Це був перший крок на шляху до мадяризації всіх немадярських народів і національних меншин в Угорщині. Як не дивно, але знову немає ніяких підтверджень про відкриття русинських (українських) шкіл на той час в Рахові , або його окрузі. Угорські реформатори оточення Лайоша Кошута шлях до модернізації Угорщини вбачали у трансформації середньовічної nation Hungarica у модерну угорську політичну націю вільних громадян. Вони були переконані, що національні меншини, не маючи національної еліти, легко відмовляться від своєї етнічної ідентичності і на протязі життя одного покоління ввіллються в склад «єдиної мадярської політичної нації», тобто асимілюються, особливо міське населення. Однак це було лише передреволюційною ілюзією, адже більшість національних меншин в тому числі і русини-українці і далі прагнули розвивати свою культуру. Немадярські народи і національні меншини залишилися на «консервативних» позиціях і разом із єдиним союзником, як це не дивно, віденським імператорським двором, виступили проти угорських революційних лібералів, оточенню Л. Кошута. Тому то революція в Угорщині 1849 року не могла перемогти без підтримки національних меншин. Яскравим прикладом цієї думки можуть бути події, які в 1849 році відбувалися в с. Ясіня, про які розповідали багато старожилів. Так, однієї неділі у Плитовацьку церкву під час Божої служби в’їхав на коні бирів (голова) Пластуняк і звернувся до всіх присутніх чоловіків, щоб вони негайно йшли на захист австрійського імператора від мадярських революціонерів. Неприязнь була така велика, що багато з них пішли на придушення революції в Угорщині, хоча ні в одному з історичних джерел про це не згадується. Та й звідки цій згадці взятися, адже, на той час жодної школи, як уже згадувалося, з русинською (українською) мовою навчання на Рахівщині все ще не було відкрито, і, як наслідок, не було кому із людей слов’янського походження записувати ті чи інші події, із-за відсутності грамотних людей, а освідченні мадяри чи німці, які можливо ще писали латиникою, такі записи не робили із зрозумілих причин.
У подіях «весни народів», революції 1848-1849 рр., підкарпатці спочатку не приймали участь. Село заспокоїла відміна феодальної залежності селян. Русинська інтелігенція, яку представляли в основному священики, зайняла вичікуючи позицію її представники не взяли також участь у Слов’янському  з’їзді в Празі у червні 1848 року. Перші розходження між русинами (українцями) і мадярами появилися під час виборів в угорський революційний парламент у тому ж таки 1848 р. Угорський революційний уряд діяв у дусі концепції утворення «єдиної політичної угорської нації». Визнав всі громадянські права жителів Угорщини, але ігнорував які-небуть права національні. Імператорський двір негайно скористався виникнувшими тертями між представниками немадярських народів й національних меншин і угорським урядом, які переходили у конфліктну ситуацію. У рядах антимадярської опозиції була і група помірних русинських діячів на чолі з Адольфом Добрянським, якого угорський революційний уряд не визнав навіть мандату депутата. Він розділяв плани феодалізації Австрії і признання Віднем рівноправ’я слов’янських народів з австро-німецьким та угорським народами. Пряшівська група русинських людей під керівництвом А. Добрянського, куди він виїхав з Будапешту боячись арешту, розробила русинську політичну програму: об’єднання русин Угорської Русі, Східної Галичини і Буковини в одну «Руську провінцію» монархії Габсбургів, яка увійде у склад «наднаціональної» реформованої Дунайської монархії. Габсбурзька монархія, перебуваючи в тяжкій ситуації, в умовах революції потребувала любої підтримки, тому в той момент позитивно реагувала на русинську програму, але пізніше втратила всякий інтерес до неї і русинам було відмовлено, бо знову повернулась до політики централізації. А. Добрянський прийняв посаду австрійського комісара при штабі російської армії, яка йшла в середині липня 1849 року через Дуклянський і Лубківський перевали й вступила на територію Угорщини на допомогу австрійським військам. Посилена антиросійська пропаганда угорської влади серед русин мала зворотній ефект. Русинські селяни і російські солдати із здивуванням для себе встановили, що розуміють одні одних без перекладачів. Яскравим свідченням підтримки русинами австрійського імператорського двору та незадоволення ними політикою угорської революційною владою є події які відбувалися взимку у Плитовацькій 1849 року в с. Ясіня, що вже згадувалося. Після капітуляції угорської революційної армії біля Вілагоша (13.08.1849р.), російській війська зайняли ряд комітатів, у тому числі і Мараморощину, але якихось відомостей про їх перебування на території Рахівської округи в історичних джерелах відсутні, очевидно, якихось серйозних виступів крім розмов тут не було. Після відходу російських військ із Угорщини А. Добрянський знов активізував діяльність своєї групи по проблемі утворення русинської провінції і визнання русин як самобутнього народу. Однак, в кінці кінців все залишилося на рівні проектів.
У кінці жовтня 1849 року австрійський уряд «реорганізував» Угорщину. Її територія була поділена на декілька менших районів. У північно-східній частині Угорщини був утворений Кошицький округ у складі трьох районів. Один із них був Ужгородський, в який було включено і Мараморощину, де першим референтом і начальником канцелярії був А. Добрянський (головний адміністратор призначений барон Ігнац фон Віллец).
Русинська інтелігенція (Адольф Добрянський, Олександр Духнович, Олександр Павлович, Антон Рубай та ін.) сприйняла цей крок австрійського уряду, як утворення «Русинського округу» і відразу намагалися вводити навчання в народних школах на русинській (українській) мові, заснувати русинську (українську) гімназію в Ужгороді, видання книг і газет на тій же мові. Однак все це так і не дійшло до поселень Рахівської округи, адже 28 березня 1850 року «Руський округ» був ліквідований. Русинська інтелігенція назвала це рішення «ужгородською катастрофою». Це був дійсно катастрофічний удар для русинсько-укаїнського національного руху, що народжувався. Ненависний серед пригноблених народів монархічний режим Габсбургів наніс болючий удар русинсько-українському рухові. Це стосувалося й населення Рахівської округи, адже тут як і раніше, не було відкрито жодної русинської (української) народної школи, з приводу чого немає ніяких відомостей в історичній літературі того періоду.
Однак ведучі діячі русинського (українського) національного руху не припиняли своєї діяльності. О. Духнович видав перший русинський літературний альманах у формі календаря «Поздравление русинов на год 1850», де були надруковані його вірші. Він у Пряшеві заснував культурне товариство завдання якого було об’єднати русинсько-українські літературні сили, створити кириличну типографію, видавати літературний журнал і заснувати музей русинсько-української культури. Але у 1853 році воно було закрите, проте встигло видати 12 книг, в тому числі і для русинських (українських) народних шкіл і два літературні альманахи. Сучасники порівняли його з таким організаціями, як Матиця чеська, Матиця словацька, Матиця сербська.
У 1862 році О. Духнович разом з іншими русинськими діячами заснував у Пряшеві товариство св. Іоанна Хрестителя, але після його смерті у 1865 році влада всіляко перешкоджала роботі русинських товариств. Роль русинського культурного центру поступово перейшла в Ужгород.

Після поразки Австрії у північній Італії в 1859 році у країні було відновлено конституційну систему, яка прийшла на зміну абсолютинського режиму, що панував з часу революції 1848-1849 рр. У 1861 р. були проведені перші післяреволюційні вибори у законодавчі органи. У ході передвиборної кампанії А. Добрянський знов висунув русинську національну програму, де основною вимогою було утворення русинського воєводства, але вона була відкинута на першому же засіданні угорських Національних зборів, а її автора знову позбавили депутатського мандату. Відповіддю А. Добрянського була публікація у Відні і Парижі брошур з різкою критикою національної політики мадярської влади. У цій складній ситуації русинські національні діячі приділяють більше уваги культурно-освітній роботі, особливо через свої товариства. Своє основне завдання члени цих товариств вбачали у забезпеченні приходів, в тому числі і в Мукачівській єпархії, підручниками для русинських (українських) народних шкіл, видання русинських (українських) газет і щорічних літературних альманахів.

Немає коментарів: