середа, 21 лютого 2018 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Наш край у роки Першої світової війни


Вбивство сербськими націоналістами наслідника трону Ференца Фердинанта Габсбурга в Сараєві 28 червня 1914 року стало важливою віхою в історії європейської цивілізації. Закінчилась так звана «прекрасна епоха» досить тривалого миру і вкинуло старий континент у вир подій. Загальна мобілізація (31 липня 1914 р.) відірвала десятки тисяч русинів, так же як і чоловіків інших національностей Австро-Угорщини, від їх сімей, і кинула на лінії фронтів у Галичині, Буковині, на Балканах, а пізніше і в Італії.
Уже у вересні 1914 року австро-угорські війська відступали під натиском російських армій із  Галичини і Буковини до карпатських перевалів – Лубківському, Дуклянському, Ужоцькому, Верецькому, Торунському, Татарському, Яблуницькому і Зиміро-Вороненківському, до кордонів Угорщини і її підкарпатських комітатів, населення яких переважно було слов’янським. Прорив карпатських перевалів відкривав російській армії шлях в Дунайську котловину. Тому бої в Карпатах по своїх масштабах і впертості для обох воюючих сторін Австро-Угорщини і Росії, були чи не найбільш важливою подією Першої світової війни. У кінці вересня 1914 року росіяни зайняли всі карпатські перевали. Їх верховне командування (Ставка) опублікувало заклик до народів Австро-Угорщини, в тому числі до русинів, включаючи й Рахівщину, в якому обіцяло звільнення пригнічених народів і забезпечення їх вільного національного розвитку. Заклик був лицемірним, бо в самій Російській імперії національний гніт, в тому числі й слов’янських народів, українців, поляків та інших було порівняно більш жорстким ніж у конституційній монархії Габсбургів.

На початку січня 1915 року російські війська захопили долини рік Уж, Латориця, Ріка і Тиса, в тому числі і всю Рахівщину. В Ужгороді, віддаленому від лінії фронту (15-20 км), почалася паніка. Та же ситуація була в Мукачеві, Берегові, Севлюші, Хусті, Мараморош-Сеготі. Однак сили російський військ були вже виснажені. Вони потерпали від нестачі боєприпасів, продуктів харчування, а зима в Карпатах зробила практично неможливим їх регулярне забезпечення. В кінці січня 1915 року російські війська були відкинути через перевали на галицьку сторону Карпат, але продовжувати наступати австро-угорські війська були не в силах. Тільки під тиском з’єднаних сил Австро-Угорщини і Німеччини навесні 1915 року росіяни не тільки відступали із Карпат, але й втратили захоплені на початку війни території Галичини, Волині і Буковини. Воюючі війська залишили в Карпатах, в тому числі і на Рахівщині, напівзруйновані села, а через Рахів чотири рази проходив фронт. Окремі місцеві жителі гірських сіл із-за боязні переслідування з боку угорської влади за співробітництво з росіянами, втекли у Росію. Їх тривога мала під собою основу. У Хусті без суду і слідства були відправлені в тюрму 160 селян з гірських сіл. У Ясінях, Великому Бичкові відразу після відходу російських військ було повішено, за рішенням військового трибуналу, біля десятка селян, на страх іншим. Улюбленою «грою» вояків і офіцерів австро-угорської армії було публічне биття чоловіків, жінок і навіть дітей  у «визволених» селах за проявлені ними симпатії до росіян, в армії яких було багато українців.
Патріотичну старанність демонстрували й русинські «мадярони». Група підкарпатських греко-католицьких священиків звернулася до угорського уряду з петицією, в якій просили відмінити етнонім «русин» і ввести «мадяр, католик східного обряду». Головна греко-католицька комісія в Будапешті затвердила план переходу греко-католицької церкви до використання латинського алфавіту в народних школах, які вже нарешті функціонували в Ясінях, Рахові, Великому Бичкові, але з угорською мовою навчання і з невеликою кількістю учнів, адже місцеві жителі далеко не завжди  бажали посилати своїх дітей до угорської школи і  не були готові до сприйняття григоріанського календаря. Влада переслідувала найменший прояв слов’янської самосвідомості, тому в період війни не було умов для якої-небудь політичної акції.
Російські революції 1917 року, крах воєнних планів Німеччини й Австро-Угорщини, розвиток руху за визволення пригнічених народів монархії Габсбургів – все це торкнулось й русинських організацій в США і заставило їх членів шукати шляхи визволення їхнього рідного краю. Найбільш близькими їм здавалася мета чехословацького руху, з якою познайомили їх американські словаки. У липні 1917 року в Нью-Йорку відбувся руський конгрес, організований представниками русофільських організацій із Підкарпатської Русі, Галичини і Буковини. Конгрес прийняв Меморандум про звільнення Підкарпатської Русі, Галичини і Буковини і приєднання їх в ролі автономної області до демократичної Росії. Проти такої ідеї різко виступили дипломати Антанти, не бажаючи просунення кордонів Росії в Центральну Європу. Проти рішення руського конгресу виступила і греко-католицька церква США, яка знаходилася на проугорських позиціях. Радикальні зміни в орієнтації слов’янських організацій принесло встановлення в Росії більшовицької диктатури. У цей же час американські русини встановили тісні контакти з лідером чехословацького Руху Т. Г. Масариком. Про русинську проблему він мав свої уявлення. В його планах вона вперше з’явилася в момент наступу російських військ в Карпатах на рубежі 1914-1915 рр. Після лютневої революції 1917 року в Росії, Т. Масарик торкнувся русинської проблеми уже в конкретній формі під час перемовин в Києві з українськими політичними діячами. Для них ця проблема була темною і невідомою, до того же в цей період в їх планах фігурувала тільки автономія України в рамках федералізованої Росії. І претензії на Угорську Русь для них були просто не логічними. Ради не мали нічого проти приєднання «Угорської Русі» до майбутньої чехословацької держави. Головні події, які визначили майбутнє Підкарпатської Русі, розгорталися у 1915 році у США. Тут 23 липня у м. Гомстеді (штат Пенсільванія) було об’єднано русинські організації взаємодопомоги і церковні братства у єдину Американську народну раду угро-русинів (АНРУР), як єдину законну представницю русинської еміграції. У своїй резолюції, яка включала основні пункти програми де було проголошено: а) у випадку збереження у Центральній Європі довоєнних кордонів автономія Угорської Русі у складі Угорщини; б) у випадку зміни кордонів об’єднання з братами в Галичині і Буковині; в) у випадку, якщо виступають непомірними амбіціями українці або так звані староруські (русофіли), АНРУР буде вимагати автономію для угро-русинів з тим, щоб вони могли забезпечити свою національну самобутність. Чехословаччину у цій програмі не було згадано, адже її формулювали клерикали із рядів уніатської церкви, які роздували в своїй античехословацькій агітації суперечку між словаками і русинами про розмежування етнічної території між ними. Але ситуація у русинському русі в США змінювалася з прискоренням розвитку подій у Європі, закінченням війни. Суб’єктивним фактором змін став прихід у рух адвоката Григорія Жатковича, який очолив УНРУР, і який сформулював нову програму. 21 жовтня 1918 року Г. Жаткович зустрівся з президентом США Вудро Вільсоном, який вислухавши його програму, радив русинам приєднатися до слов’янської держави в Центральній Європі і вступити у Центрально-європейську демократичну унію, що утворювалася. 23 жовтня 1918 року разом з представниками 11 національностей Центральної і Південно-Східної Європи підписали у Філадельфії  Декларацію про загальні цілі незалежних центральноєвропейських народів. У Філадельфії Г. Жаткович зустрівся з Т. Г. Масариком і разом з ним обговорили проблему приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. Т. Масарик заявив, що у випадку приєднання русинів до Чехословацької республіки, вони буду мати автономну територію. Однак в цьому питанні Т. Г. Масарика цікавило перш за все його геополітичне питання, територіальне забезпечення зв’язків Чехословаччини з потенційним союзником, Румунією. 12 листопада 1918 року в Скрентоні (штат Пенсільванія), проходив з’їзд АНРУР, оптимальним варіантом майбутнього Підкарпатської Русі проголосившої приєднання її до Чехословаччини. У грудні 1918 року було проведено плебісцит серед русинів США. 67% його учасників проголосували за приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини.
Поступовий розпад Австро-Угорщини у кінці жовтня 1918 року прискорив розвиток подій у підкарпатських комітатах. На всій території від Ясіня до Попрада виникли так звані народні ради. Зокрема 8 листопада 1918 року на народних зборах у Ясіню була обрана Українська (Гуцульська) Народна Рада на чолі з Степаном Клочураком. Рада 8 січня 1919 року проголосила тут Гуцульську республіку і прагнула об’єднатися із Західно-Українською Народною Республікою. Тоді ж військо гуцулів із гарматами і скорострілами та загонами, які були надіслані з Коломиї, Косова і Станіславова, загальна кількість якого досягла понад 1 тис. чоловік, залізничним і гужовим транспортом, вирушило на Мараморош-Сегіт. Воно його звільнило від угорських військ 17 січня 1919 року. Але 20 січня цього ж року румунське військо оточило Сегіт і в ході бою за місто було вбито декілька десятків гуцулів і в полон потрапило понад 700 чоловік. Сегіт і навколишня територія ніколи не були до цього періоду в складі Румунії, а відносилася до Мараморощини. Також румуни ввели свої війська на всю Рахівщину і на інші території краю.Згідно Сен-Жерменським мирним договором вони пробули тут до 20 серпня 1920 року і дуже вже не хотіли виводити своїх вояків із захоплених земель Підкарпатської Русі.
9 листопада 1918 року на зборах в Ужгороді була обрана Угро-руська Народна Рада проугорської орієнтації. 17 листопада 1918 року на зборах представників Марамороша в Хусті була обрана Народна Рада проукраїнської орієнтації. Такої же орієнтації була Народна Рада обрана в Мараморош-Сеготі 18 листопада. 21 січня 1919 року в Хусті відбувся з’їзд мараморошських рад, який прийняв резолюцію про приєднання підкарпатців до України. Але залишилося невідомим до якої України – УНР, ЗУНР чи радянської республіки. Різнокольорова мозаїка рад і різноспрямованість їх орієнтації свідчили про політичну дезорієнтацію на Підкарпатській Русі після розпаду 11 листопада 1918 року Австро-Угорщини. У кінцевому підсумку, під впливом розвитку ситуації, на Україні і в Угорщині переважаючою стала ідея  приєднання підкарпатців до Чехословаччини.
Після розпаду монархії Габсбургів і мирної «революції айстр» в Будапешті угорський уряд М. Карольі розгорнув велику пропагандистську акцію з метою збереження цілісності Угорщини. Але вона була розпочата з великим запізненням. Із складу Угорщини вийшли серби Воєводини, хорвати Хорватії і Славонії, словаки так званої «Верхньої Угорщини» і власне Словаччини, румуни Трансільванії. Ідея створення «Дунайських об’єднаних Штатів» (або так звана «центральноєвропейська Швейцарія») залишилися на папері. Запропоновану автономію прийняли тільки деякі русинські діячі. Угорський уряд 21 грудня 1918 року законом №Х оголосив про створення автономної русинської провінції «Руська крайна», в яку мала ввійти і Рахівщина. Однак кордони провінції не були визначені. Немов би передбачалося, що в її склад повинні були ввійти комітати Унг, Берег, Угоча і Мараморош. Виконавчим органом русинської провінції повинні були бути русинське міністерство у складі уряду і губернатора в Мукачеві. 5 лютого 1919 року був створений тимчасовий уряд провінції. На початку березня відбулися вибори у законодавчий орган провінції – соймі під час яких із Рахівщини увійшли 3 члени. 11 березня 1919 року було скликано перше його засідання. Депутати зразу же перервали засідання в знак протесту проти відмови уряду визначити кордони провінції. Після комуністичного перевороту в Будапешті 21.031919 р. його режим (директорія) був встановлений і у частині Мараморощини, зокрема у великих селах. Уряд диктатора Бели Куна оголосив про створення комуністичної «Руської крайни». На початку квітня на її території відбулися вибори до комуністичної ради. У результаті в провінції немов би появилися два законодавчі органи, сойм і рада. 17-18 квітня у Мукачеві проходило засідання «урядової ради Руської крайни», складеного із членів ради і сойма. Депутати встигли затвердити конституцію «Руської крайни» в складі Угорської радянської республіки і законодавчо зафіксувати самобутність русинського народу. 18 квітня «парламент» «Руської крайни» був розігнаний радикальними революціонерами із мукачівської «директорії», право національних меншин, як і самі національні меншини, вважилися «буржуазним пережитком». Цим дійсно революційним актом була закінчена недовга історія «Руської крайни».

Микола Ткач – історик, краєзнавець 
Дописати коментар