«Зайшов раз чоловік Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відтає.
Підважив. Дивиться – а то є печера. Зайшов він – а там повно усякого багатства.
Так роздивився він, є, шо брати на дев'ятеро коней. Набрав він грошей скільки
зміг. Прийшов наступного дня з кіньми й з людьми, шукає тої комори – ого.
Пропало. І сліду не було»…Це одна із легенд про скарби Довбуша. У Карпатах
таких сотні. Довбушеві скелі, Довбушеві печери, Довбушеві камені, Довбушеві
скарби…Як пояснити назву Рахів? Місце, де Довбуш рахував гроші.
Опришки
Період повстань в Україні (ХVI
– XVII ст.) відбився в Українських
Карпатах у вигляді опришківства. Опришками називали гірських розбійників, що
грабували панів та багатіїв, і роздавали награбоване бідним. Що грабували панів
– то чиста правда, але наскільки щедро вони ділились награбованим – достеменно невідомо.
Загони опришків не були чисельними – півтора – два десятка чоловік – ось і
весь загін. Але вони прекрасно знали місцевість і були практично невловимими.
Напади були раптовими. Опришки забирали все найцінніше, часто вбивали
власників, підпалювали будинки й зникали у невідомому напрямку. Прикарпатські
пани жили у постійному страху перед грабіжниками з гір. За панський страх
опришків сильно поважав простий люд. Про них складались легенди, народ наділяв
їх нелюдськими рисами.
Дійсний початок руху опришків стався у часи Хмельниччини – це був результат
гетьманського заклику до всенародної боротьби з панами.
Найвідомішими ватажками другої половини XVII століття були Дрозденко (в 1665 році діяв у
Наддністрянщині) та Нестор (в 1683 році спійманий у Делятині). Майже десять
років (з 1703 до 1712) справжнім жахом для панів був Іван Пискливий. В 1704
році з'явився в карпатах ватажок Пинта. Але жоден з ватажків не може
порівнятись із сином убогого комірника з Печеніжина – Олексою Довбушем.
Довбуш
Точно відомі три дати з життя славнозвісного карпатського опришка: 1700 –
рік народження Довбуша, 1738 – перша історично задокументована згадка про
діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 – день вбивства Довбуша. Народився
Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим
сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної
хати, а змушений був знімати комірку у заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним
майном сім'ї Довбушів були вівці. Дитинство Олекси пройшло у злиднях. Майже
щороку він піднімався на полонини пасти вівці. Очевидно, що Довбуш з дитинства був
свідком панської сваволі, шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів.
Молодий Олекса без сумніву не лише чув від селян та гірських пастухів про
опришків, а міг і зустрічати їх на полонинах, де вони часто зупинялись, щоб
відпочити та отримати інформацію про життя у долах.
З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був
одружений. В письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році – вже тоді
він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком –
вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що
Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неймовірною
силою. Цілком вірогідно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними
даними, адже сила завжди поважалася у ватагах опришків.
Отже, в 1738 році почав орудувати у Карпатах загін, яким керували брати
Довбуші – Олекса та Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом
Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним.
Історичним фактом є сварка Олекси та Івана у печеніжинскій корчмі навесні 1739
року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного із опришків та
сильно поранив Олексу у ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після
бійки Іван залишив загін Олекси.
Загін Олекси був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у
боях, фізично сильних і витривалих вояків (в минулому представників найубогіших
верств населення: наймитів, чабанів, слуг, розорених селян-втікачів). Серед
відомих членів його загону були Василь Паліїв, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки,
Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Поміж інших ватаг загін Довбуша
вирізнявся тим, що спрямовував свої напади проти найбільш ненависних народові
поміщиків та орендарів. Грошима, відібраними у панів, Олекса часто ділився з
селянами. В 1738-39 роках загін Довбуша розгорнув діяльність у Яблунівському
старостві. Згодом напади поширились на всю територію Покуття, а також на
Закарпаття, Буковину та Бойківщину.
Загін Довбуша діяв блискавично і без шансів для панів. Панські маєтки горіли один за одним. Шляхта наймала охорону, скликала загони міліції, але нічого не допомагало. Орендарі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м'яке ставлення до простого народу. Олекса став справжнім захисником інтересів народу. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села. Страждали від його ватаги і торгові каравани. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Його терор виражав народну помсту. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина – майбутнього класика польської літератури, Франциска Карпінського. Олекса переконався у гарному відношенні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєтку панів.
Великого страху нагнав Довбуш на шляхту. І полетіли слізні прошення
прикарпатських панів до влади, до коронного гетьмана Потоцького із закликами
спрямувати у гори про Довбушевої ватаги коронні війська. У 1740 році значний
загін смолярів на чолі із ротмістром Пшелуським, разом із каральним
спецпідрозділом – «волоською ротою» - виступив проти опришків. Але загін
Довбуша завдяки прекрасному знанню місцевості гарно ухилявся від
переслідувачів, при цьому знаючи про всі пересування та дії карателів і
безнастанно атакуючи панські маєтки. В 1741 році, під натиском шляхетського
війська, Довбуш був змушений відступити на Верховину й на деякий час,
зупинившись на Буковецькій полонині, припинити напади. Саме тоді Довбуш став
регулярно відвідувати Закарпаття, яке на той час було Австро-Угорською
територією. тут він вербував новачків у свій загін. Особливо багато майбутніх
опришків завербував Олекса у Ясінях, де навіть мав «конспіративну квартиру».
Довбуш припинив напади на Австро-Угорську територію, адже не хотів рвати
стосунки із місцевою владою. Олекса не завдавав шкоди угорцям, а ті не займали
його опришків.
Найнебезпечнішими періодами для ватаги стали довгі карпатські зими. Зимою
дуже важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити
по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову
збирати ватагу. Сам він зимував у горах, у спеціальних таємних схованках
(інколи у печерах) із заготовленими раніше харчами. Щороку склад Довбушевого
загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували
новобранців. Щовесни призначалося місце збору, куди приходили і старі члени
загону і новачки. Одним із таких місць була гора Стіг, що була на кордоні
Австро-Угорщини, Румунії та Польщі. Саме на цій горі ватага Довбуша зазнала
першої значної поразки. Ватагу, яка тільки-но повернулася із зимівників і
складалася переважно з новачків, оточили смоляки. Велику кількість опришків знищили
або схопили. Олексі, з кількома побратимами, якимось дивом вдалося вирватись із
оточення. Довбуш знову назбирав загін. Ватага новою силою розпочала боротьбу із
шляхтою. Опришки блискавично спускались з гір, атакували панські маєтки і знову
зникали у лісових хащах. Виступи опришків у той час набули масового характеру.
У 1742 році сам коронний гетьман Йосиф Потоцький визнав, що знищити загін
Довбуша дуже важко. Саме тоді він із кількатисячним загоном регулярної армії
вирушив у Станіслав (сучасний Івано-Франківськ, тоді центр Прикарпаття). Та
скоріше за все це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт
виступу кількатисячного загону проти кількох десятків опришків.
Дуже часто «на п'яти» Довбушу наступали смоляки Пшелуського. Але відомим є
випадок, коли Олекса впіймав у засідку смолярів. Цей маневр був достойним
великих полководців. Опришки вдали, що тікають, і заманили Пшелуського у
міжгірну улоговину. В чагарнику на схилах із зарядженою зброєю принишкли
«снайпери». Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по
смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш
так і не віддав. «Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на
тих смолярів – аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе…Мені чути було, бо я
близько сидів. То оден каже, що жінку лишив дома і діти малі, журити…А
другий-то, каже, служба наша проклята, шок аби мож, зара би кинув. Лиш пан
силов видав у жомнєрку…Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в луцький зліб, аби
жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо – хто тоді діти бінні
прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…» (Фраза дійсно
сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах).
Один з найвідоміших походів Олекси був на територію сучасної Тернопільщини,
у Борщів. Там він наскочив на маєток полковника Костянтина Злотницького –
значного польського магната, що вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до
селян. Олекса довго катував Злотницького перед тим як вбити. Жодної копійки не
взяли опришки з маєтку кривавого полковника. Історично задокументовано фразу,
сказану Олексою Золотницькому 4 травня 1744 року: «не по гроші твої я
прийшов-сми суда, а по твою душу – щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і
не трать слів дурно – все одно вмреш у лютих муках». Панічний жах посіяв Довбуш
цим нападом серед шляхти. Пани зрозуміли, що це не звичайний опришок, що від
нього не відкупишся грішми, що за гріхи прийдеться платити життям. І з новою
силою почалося полювання на Довбуша. Повсюдно по селах та шляхах стояли
патрулі. Та марно… зрозуміли пани, що власними силами здолати Довбуша буде
вкрай важко, тому почали шукати допомоги у місцевого населення, обіцяючи значну
винагороду та звільнення від феодальних повинностей. І зрадники знайшлися. Ними
стали троє багатих газд: Микола Дідушко – дуже багатий хазяїн із Довгопілля,
Іван Мочернюк із Микуличина та Степан Дзвінчук із Космача. Ці троє
зобов'язалися найняти загін головорізів із місцевого населення, які мали
знищити Довбуша.
Довбуш довідався про змову. Тяжко стало ватажкові на душі. «Я ж за них…».
Кажуть, що вирішив тоді Олекса закінчити опришкувати і виїхати у Молдавію, але
спершу покарати зрадників. Спочатку було вбито Дідушка, потім Мочернюка.
Дзвінчук був багатим селянином із Космача, але не настільки багатим, щоб мати
охорону. Тому Довбуш, коли йшов на розправу із Дзвінчуком, взяв з собою лише
двох людей. Дзвінчук раніше довідався про смерть Мочернюка і Дідушка, тому
знав, що скоро його черга. Уявіть собі, який панічний страх охопив Дзвінчука,
коли той почув собачий гавкіт та побачив у дворі опришків. Першим ішов сам
Довбуш.
«- Відчиняй!
- Штефан на косовиці у пана, - відказувала
мати Дзвінчука.
- Ой, брешеш, стара! Він тут. Я
видів, єк він ід'хаті йшов.
- Змилуйтеси, люди Божі!. Ой
людонькове – рєтуй-йте!..
Олекса глянув кругом, побачив за ворітницю, що лежала серед двору. Взяв її
і почав підважувати двері. Дерев'яний
засув почав виривати скоби, і двері відхилилися. Олекса кинув дрюк і, дуфаючи
на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в
упор, вистрілив Дзвінчук» (з повісті Гната Хоткевича «Довбуш»).
Через випадковість та дурницю закінчилося життя Ричарда «левове серце»,
Фрідріха барбаросси, Петра Сагайдачного. Так само скінчилося життя великого опришка.
Кажуть, що рана Довбуша не була смертельною, а вмер він від втрати крові.
Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті
героя, потім тіло виставили у Коломийській ратуші. За наказом гетьмана
Потоцького тіло ватажка порубали на 12 шматків і розвішали на палях в
одинадцяти селах і містах Покуття, аби люди страшилися.
Виступ Олекси Довбуша став найбільш яскравою сторінкою в історії боротьби
західноукраїнських селян проти соціального і національного гноблення. Народ не
забув свого заступника. Сотні легенд та міфів про Довбуша ще й сьогодні гуляють
Карпатами.
Довбушеві скарби
Завдяки старанням Прикарпатських істориків, зокрема професора Володимира
Грабовецького, герой легенд Довбуш з'явився перед нашими сучасниками як цілком
реальна особа. Працюючи з архівними документами, зокрема із так званими «чорними
книгами», де записані свідчення допитуваних на суді побратимів уславленого
опришка, професор Грабовецький склав найточнішу хронологію та географію походів
Довбуша у 1738-1745 роках.
Хоча поважні науковці лише усміхаються на пропозицію дослідити ймовірність
існування опришківських скарбів, але легенди про Довбушеві пивниці та комори із
золотом, заховані від стороннього ока в карпатських лісах, продовжують
бентежити уяву. Часом народні перекази дивовижно переплітаються зі свідченням
істориків, тож, мабуть, істина про Довбушеві скарби лежить десь посередині між
легендами та історичними фактами.
Довбуша наділяли властивістю розрізняти праведні та грішні гроші. І коли
він накопичував нечистий скарб, то накладав на нього закляття. Коли ж золото
було чистим, то дістати його міг кожен, хто того потребує. Місце сховку в
легендах майже завжди пов'язане з якоюсь прикметною ознакою ландшафту –
оригінальним каменем, старовинною криницею тощо. За легендою, знайти місце, де заховано
скарб, можна в новорічну ніч. Там, де закопано золото, має тричі блимнути
половінь (вогонь).
Історичне джерело вказує: «В Устеріках забрали гроші, полотно, горілку, 18
кіс, які потім закопали в землю». А побратим Довбуша Баюрак згадував, як після
Великодня 1745 року на полонині в Чорногорі Довбуш відкопав з потаємного місця
бербеницю бринзи і бечівку горілки – запас, зроблений раніше. Скільки ще таких
сховків залишили після себе опришки, і скільки їх недоторканими простояло
протягом століть – сказати зараз важко.
З уст краєзнавців можна почути ще одну версію подальшої долі скарбів Олекси
Довбуша. Кажуть, що після смерті свого ватага побратим Довбуша Іван Бойчук
забрав частину опришківського золота і відвіз на Запорізьку Січ. На ті гроші
начебто було озброєно козаків. А пізніше, коли гетьман Полуботок відвозив
запорізькі клейноди до Лондона, то разом з ними до туманного Альбіону попливли
й залишки Довбушевих скарбів.
За матеріалами
Всеукраїнського
туристичного
журналу «Карпати»
Автор: Роман Маленков
Ілюстрації Г.В. Якутовича
Гуцульська Рахівщина. Край в центрі Європи, де гори сходяться з небом [Образотворче видання] фотоальбом-книга / редакція: О.Головчук, І.Сурмачевський, П.Ференц; світлини: І.Шелевер. – Ужгород: Карпати, 2010. – 154с., іл.
Книжкова закладка "Олекса Довбуш" до книг про легендарного опришка, що знаходяться у фонді нашої бібліотеки:
Хоткевич, Г.М.
Довбуш [Текст]: Повість / Гнат Мартинович Хоткевич. – К.: Дніпро, 2004. –
392с., фотоіл. – (Серія «Скарбниця»).
В історичній повісті українського письменника Гната Хоткевича (1877-1938)
реалістично зображено життя гуцулів у першій половині ХVІІІ
ст. та опришківський рух під проводом Олекси Довбуша.
Федорів, Р.М.
Жбан вина. Кам'яне поле. [Текст]: повість у легендах, роман / Р.М. Федорів; редкол.: В.І.
Данканич та ін..; автор вступ.ст. М.М. Ільницький. – Л.: Каменяр, 1988. –
551с., 1 арк. портр. – (Б-ка «Карпати»).
До книги українського письменника входять два твори: повість у легендах «Жбан
вина» про славного опришка Олексу Довбуша та роман «Кам'яне поле», у якому
тісно переплітаються історія і сучасність карпатського села. Ці твори – яскраві
сторінки історії західноукраїнського краю, боротьби селян за волю.
Оле́кса До́вбуш — фільм кіностудії ім. Олександра Довженка, знятий режисером Віктором Івановим у 1959 році.
Скоро на екранах кінотеатрів:
Легенда Карпат. Офіційний український трейлер 2015 HD
Країна: Україна
Режисер: Сергій Скобун
Оператор: Сергій Кондрашин
Кінокомпанія: Magnat-Media
Актори: Валерій Харчишин, Марія Яремчук та інші.
Фільм буде присвячений життю знаменитого ватажка визвольного руху карпатських опришків в XVIII столітті. Олекса Довбуш був своєрідним Робіном Гудом, який в ім'я справедливості грабував маєтки поміщиків і роздавав здобуте бідним селянам. Основною зоною, на якій діяв Довбуш і його соратники, була територія Карпат. Після смерті Довбуша в 1745 році його ім'я було увічнено в народних піснях і легендах.Ідея серіалу показати глядачеві, що історія українського народу настільки багата і різноманітна, а національний дух свободи і справедливості - це як частина нашого буття.
Більше матеріалів про Олексу Довбуша:
Олекса Довбуш - Вікіпедія
ОЛЕКСА ДОВБУШ —
Немає коментарів:
Дописати коментар