Все далі віддаляється від нас закінчення
війни у Європі, яка була складовою частиною Другої світової війни. Припинилися
вбивства і каліцтва людей, які спричинили нацисти Німеччини та її союзники, і
їх злочинні дії засудив Нюрнберський міжнародний трибунал. Здавалося б, що все
вияснено та досліджено і на цьому поставлено крапку. Але, як виясняється, не все так просто, адже і
по сьогодні дослідниками встановлюються все нові і нові факти цієї найбільшої
трагедії в історії людства на нашій планеті під назвою Земля, в ході якої
загинуло близько 60 млн. людей. І ось таким незвіданим фактом є вступ Угорщини
у ту війну своїм нападом на тодішній Радянський Союз.
Не маючи змоги висунути до СРСР територіальні претензії (угорці
у березні 1939 р. й самі окупували Карпатську Україну, яку в 1940 р. анексували),
26 червня 1941 р., очевидно, угорські військові літаки бомбардували міста
Кошіце, Мукачеве та містечко Рахів, під час чого немовби загинуло 30 осіб і 285
отримали поранення. Як після війни розповідали старожили, що в Рахові тоді
загинула корова і двоє чи троє ягнят (на щастя отари овець були вже на
полонинах) і декілька чоловік було поранено, адже бомби впали тільки на
околиці. А деякі очевидці цієї події казали, що тоді над Раховим кружляв лише
один літак. На відламках авіаційних бомб урядова комісія немовби віднайшла
тавро Путиловського заводу з м. Ленінград на підставі чого було зроблено
висновок, що вони радянського виробництва. Цього ж дня на засіданні Ради
міністрів було прийнято рішення про оголошення війни Радянському Союзу. 27
червня 1941 р. угорський прем’єр Л. Бартоші оголосив про це рішення уряду на
засіданні Національних Зборів (парламенту Угорщини), як би обминаючи регента
королівського престолу адмірала Хорті, хоча очевидно, що без його згоди таке
рішення прийняти було абсолютно неможливо, за що він потім поплатився, адже
потрапив в угорську тюрму після державного перевороту, який очолив міністр
внутрішніх справ Угорщини Салаші, на війні загинув його син, а дружини теж не
стало. Вже вранці 27 червня 1941 р. 8-ий та 9-ий авіаційні полки, немовби у
відповідь, завдали удару по Лавочному, Коломиї та Надвірній. В той же день
підрозділи 8-ї угорської прикордонної бригади атакували радянські прикордонні
військові частини, що охороняли кордон в межах
Татарського і Яблуницького перевалах, які знаходяться в межах Ясіня. 28
червня 1941 року вже розпочалося сухопутне вторгнення угорських військ від
Ужоцького до Яблуницького перевалів, тобто через весь головний Карпатський
хребет, а також і через Чорногірський
масив, який здійснювали 8-ма прикордонна бригада та 1-ша гірська стрілецька
бригада в напрямку на Коломию і Станіславів. 1-го липня 1941 р. до них
приєднався мобільний корпус в складі двох механізованих бригад та однієї
кавалерійської. Потім прибула сформована окрема армійська «Карпатська група»
загальною чисельністю 93 тис вояків і офіцерів, значна частина, якщо не
половина, пройшла й проїхала через територію Рахівщини, яка тоді не мала
статусу округу і входила у склад Марамороської адміністративної
одиниці-експозитури з головним центром в м. Хуст, й до кінця 1941 р. воювала
проти радянських військ. З часом на фронт було відправлено цілі угорські армії.
Однак за свою участь у війні Німеччини проти
Радянського Союзу тодішнє угорське керівництво неодноразово вимагало від
гітлерівців значні території Галичини, мотивуючи це тим, що сусідство зі
слов’янами буде для них небезпечне. На це, теж неодноразово, отримували
відповіді, що їм не слід цього боятися бо самі там будуть, тобто, як уже відомо
з історії, вони не збиралися давати Україні державність.
Але тут виникає декілька запитань. Так, звідки в угорців
були бомби радянського виробництва? Можливо, якщо і були, то їм підкинуло
літаком німецьке військове керівництво, адже йшов вже п’ятий день їх війни
проти Радянського Союзу і всі польові аеродроми поблизу кордону із виведеними
із ладу літаками та складами з бомбами вже були в їх «руках». У той же день,
тобто 26 червня 1941 р., відбулося бомбардування літаками міст, була створена
угорська урядова слідча комісія, яка тут же встановила, що то були бомби
радянської вироби, і це її члени зробили за сотні кілометрів від місця падіння
бомб? Чому ніхто із сучасників тодішньої події у Рахові не побачили на крилах
літаків червоні зірки, які прилетіли із північного-заходу, а не з боку
головного Карпатського хребта, тобто з боку угорсько-радянського кордону?
Очевидно тиск на угорське керівництво з боку німецьких нацистів з приводу
негайного вступу Угорщини у війну про СРСР був настільки сильним, що це було
зроблено так, як було зроблено. І останнє. Чи ще охороняли радянські прикордонники
кордон у межах Яблуницького і Татарського перевалів на шостий день війни?
Відповідь може бути позитивною, бо прикордонники могли не
отримати наказ про відхід із-за виведення ліній зв’язку та й чи був виданий
такий наказ й тим більше, що до цих пір тут ніхто не наступав? А про те, що вони обороняли свій рубіж, як кажуть
військові, до останнього подиху, частково свідчать оповіді старожилів з обох
боків Яблуницького перевалу та розповідь тогочасного радянського бійця, що
приймав участь у звільненні Рахівщини, про
одного прикордонника. Він у цьому бою втратив обидві ступні ніг від розриву
снаряда, але пересилюючи страшний біль і перетягнувши кінцівки ременями із
своїх пояса і портупеї, точніше те, що залишилося від них, йому вдалося, після
загибелі всіх інших бійців, відповзти у безпечне місце, де через певний час його
непритомного знайшли старенькі й одинокі
місцеві жителі. А так як вони жили високо в горах, майже під самим перевалом,
що був далеко від села, то їм вдалося непомітно його перенести до своєї хатини,
оголосивши, що то нарешті повернувся їх
син, але став калікою, бо підірвався на міні, яких тоді було чимало. Обробивши
рани розпеченим майже до білого кольору на вогні ножем і перев’язавши їх (ґазда
знався у цій справі, бо приймав участь у Першій світовій війні і був знаним
вівчарем, де йому так доводилося
рятувати людей та худобу від загибелі) , господарям хати вдалося привести його
до тями, а часом і підлікувати та підгодувати. Так минуло більше трьох років. А
у вересні - жовтні 1944 року, з визволенням Галичини від нацистів, радянським
бійцям на головній шосейній дорозі, з обох боків оточеній хвойним лісом,
віддавала честь людина стоячи на саморобних протезах, час від часу прикладаючи
руку до своєї голови прикритій кашкетом (фуражкою) зеленого кольору, кольору тодішніх
прикордонників.
Література
1.
Поп
І., Поп Д. Підкарпатська Русь в часи Другої світової війни (1939-1945). Інтер
видання.
2.
Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской
Руси. Ужгород. 2004.
3.
Спогади
очевидців і сучасників.
Ткач Микола
історик, краєзнавець
історик, краєзнавець
Фото з сайту: https://goloskarpat.info/society/567fbe8e4b518/
Немає коментарів:
Дописати коментар