До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Велике переселення народів і його роль у подальшому заселенню території Рахівщини та поява слов’ян

Біля 800 року до н. е. в Карпатському регіон появляється нова технологія, плавлення залізної руди і виробництво заліза. Їх, очевидно, принесли індоєвропейські племена аріїв, які спочатку проживали на Іранському нагір’ї під назвою мідійців, частина з яких із часом повернулася з Індії, заснувавши там державу та побудувавши міста, куди  перейшли з Північної Європи під час насування останнього льодовика. Вони також у грецькій міфології відомі під назвою як гіперборейці ( немов би «люди північного вітру») й про них писали Пліній Старший - давньогрецький історик та Діодор Сицілійський – давньоримський письменник і деякі інші діячі античного і більш сучасного світу.  Це приводить до витіснення виробів з міді та бронзи. Поступового застосування залізного плуга, особливо рала з вузьколезим і широким наральником, на рівнинних і передгірських територіях історичного Закарпаття, в тому числі можливо і в південно-західній частині Рахівщини, різко підвищує продуктивність праці, що призводить до підвищення урожайності зернових і, як наслідок, ще до часткового збільшення населення. У той же час вожді племен будують укріплені городища для захисту від нападів сусідів у відповідь, зокрема і в урочищі Читатя на території Солотвини (ІХ-VI ст. до н.е.). У VI ст. до н. е. у Потисянську низовину і передгір’я Карпат поселяються північно-фракійські племена, які приносять в регіон досягнення егейської цивілізації, зокрема, виробництво кераміки на гончарному крузі. Зі сходу через карпатські перевали, очевидно в тому числі і через перевал у межах сьогоднішнього Ясіня, в Центральну Європу почали проникати кочові племена скіфів, а згодом і сармат, які заснували Сарматську імперію, що стала родоначальником Русі. Одночасно з ними через північні проходи в Карпатах проникла частина лужицьких племен, можливо це були серби. Їхні поселення на території Закарпаття призвели до формування куштановицької курганної культури (VI-IV ст. до н.е.(тепер с.Куштановиця на Мукачівщині), які своїх померлих родичів після спалення ховали в курганах у глиняних посудинах.

Початок епохи пізнього заліза в Карпатському регіоні пов’язаний з приходом іллірійців, а потім – кельтських племен (V-I ст. до н. е.), останні з яких досягли великих успіхів у виробництві і обробці заліза та інших металів (включаючи і чеканку монет), у виробництві кераміки, про що свідчить унікальний залізоробний центр ІІІ-І сторіч на горах Голіш і Ловачка поблизу сучасного Мукачеве. У другій половині І ст. до н. е. раптово на історичне Закарпаття вторглися слов’яно-фракійські племена даків з території Трансільванії і одноразово – германські племена із заходу та півночі. Біля 60 року до н. е. весь регіон Верхнього Потися став складовою частиною держави даків. На основних шляхах у долині Тиси і її притоках даки побудували укріплені городища, в тому числі в уже згаданому  урочищі Читатя на території Солотвини. Починаючи від цього укріплення, як уже відомо, розпочинався перехід через Карпати у межах Рахівщини,  який  і далі використовувався людьми для економічних зв’язків з Подністров’ям. Даки також торгували з римськими провінціями в Подунав’ї та Паннонією.

Боячись зміцнення могутності даків армія римського імператора Марка Траяна у 105-106 роках н. е. перемогла їх та спалила всі укріплені городища, що стосувалося і Солотвини. На завойованій території була утворена провінція Дакія, північні кордони якої простяглися вздовж верхньої течії Тиси і, ймовірно, лівобережна території Рахівщини тоді могла бути під впливом римлян. Частина даків, очевидно, втекла далі від завойовників у сторону гір, в тому числі і у верхів’я Тиси. Частковим свідченням цього є те, що після Другої світової війни, коли Закарпаття увійшло до складу радянської України, група радянських вчених (істориків, археологів), пройшла вздовж головного Карпатського хребта від Яблуницького до Ужоцького перевалів у пошуках так званого «Дакського шляху». Але нічого так і не знайшли, бо реально ніякого шляху у сучасному розумінні й не було, а були лише ледь помітні доріжки-плаїчки, в т.ч. звірині, та полонини, по яких й ходили даки, не залишаючи слідів своїх переходів.   Закарпаття у ІІ ст. стало контактною зоною зі світом римських провінцій Дакія і Паннонія, між якими знову налагодилися торгівля.  Підтвердження цього – те, що під час добування солі в австрійський період у копальнях Солотвини знайдені римські монети (динари). Протягом ІІ-V ст. на територію нашого краю знову проникають германські, а також сармато-іранські, фракійські, кіммерійські племена, остання група  яких уже  відносилися до слов’янства, та  групи дакських слов’ян, яких, як і стародавні греки, закарпатський історик Михайло Лучкай називає ґетами. На підтвердження своїх слів, «що ґети є, без сумніву, слов’янського походження», він наводить цитату грецького історика Феофілакта (кн. 3, гл. 4), який писав: «ґети які є тим же племенем, що і слов’яни». Виходить, що ґети таки були слов’янами, або раніше називалися ґетами, а пізніше слов’янами. Він також спирається ще на одного грецького ученого, але вже географа Страбона (кн. VII, с. 434), який вирішує це питанням твердженням, що «ґетське плем’я користується тою мовою що і фракійці». Це означає, що й фракійці тоді теж були слов’янами. Але у зв’язку з відсутністю більш достовірних доказів, на думку правлячих кіл і науковців за австрійський та радянський періоди, що слов’яни – «нащадки ґетів…», це твердження вважалося помилковим, хоча роботи Феофілакта, Страбона, Геродота, Гомера на інших стародавніх авторів М. Лучкай опрацьовував на мовах оригіналу, на яких і спирається. До згаданих племен тут додалися ще і гуни ( V-VIст.), що призвело до нескінченних конфліктів та війн між ними і змусило людей переселитися ще далі в гори, в тому числі й далі у верхів’я Тиси, тобто частково і на територію сьогоднішньої Рахівщини  та Вішовської долини ( з 1920 року знаходиться у складі Румунії, а до цього відносилося, як і Рахівщина, до історичного Закарпаття).

Велике переселення народів після розгрому гунів закінчили слов’янські племена, які остаточно заселили історичне Закарпаття. Вони тут уже в V ст. проживали осілим життям і до кінця VIII  ст. стали основним за чисельністю населенням Дунайського басейну і відрогів Карпат. У 567 році в Карпатську улоговину увійшли нові кочівники із азіатських степів, авари, які на території Подунав’я, підкоривши собі місцеве населення, утворили ранню середньовічну державу, що впала у кінці VIII ст. під ударами військ франкського короля Карла Великого.

Значну роль в історії слов’ян Центральної Європи, в тому числі й історичного Закарпаття, відіграли племена білих хорватів, які спочатку входили до складу тюркомовних племен аланів, а також частково лужицькі серби. У VI ст. білі хорвати підкорили слов’янські племена карпів (названі від гір Карпат) та біссенів (вони дуже любили танцювати аж до екстазу, немов би бісилися, від чого так й названі, але їхні танці очевидно  були пов’язані з їх обрядами, зокрема з полюванням, народженням дитини, смертю людини тощо). Вони проживали на території від верхньої течії Дністра вздовж північних та  південних схилів Карпат до східної Чехії. Їм вдалося зберегти владу над слов’янами і в період аварського каганату. Після його падіння утворилося нове раннє середньовічне державне утворення Біла Хорватія.

Білі хорвати були керівним прошарком серед карпатських слов’ян. Проте, у зв’язку з малою чисельністю, вони не змогли суттєво впливати на етнічний і мовний розвиток підлеглих слов’янських племен і поступово перейняли їхню мову, звичаї та традиції. Білі хорвати, як і серби, брали активну участь у війнах проти аварів (626-627 рр.) як союзники Візантії, які звільнили від облоги  її столицю.  Після перемоги над аварами візантійський імператор дозволив їм поселитися в Іллірійській провінції на півночі Балкан і в Потисі. Послаблення аварів дозволило білим хорватам зміцнити владу над південно-карпатськими слов’янами та іншими народами, які тут проживали, в тому числі і на території південно-західної частини сьогоднішньої Рахівщини. Є відомості про те, що під 910 роком, як поселення, уперше згадується Рахів, але люди проживали тут значно раніше, бо воно вже на той період було частково заселене. Це ще раз свідчить, що населення з низин все далі просувається в гори, у верхів‘ї  Тиси.

Після падіння аварського каганату у Центральній Європі виник певний політичний вакуум. Його використали слов’янські племена і слов’ятизовані білі хорвати та серби, зайнявши майже всю територію Потися й північних Балкан. У Карпатському регіоні слов’яни та білі хорвати займали уже домінуюче становище. Окремі племена і племінні об’єднання створили власні центри, будували укріпленні городища, в т. ч. і на неодноразово згаданій території Солотвини, що, в першу чергу, було пов’язано із соляними джерелами та озерами. Білі хорвати, згадані в літописі літописця Нестора, займалися землеробством і скотарством. Допоміжну роль у них також відігравало мисливство, рибальство і збиральництво. Крім того, обробляли залізо, дерево, камінь, у них було розвинуте ремесла, зокрема, гончарне, ткацьке, ювелірне. Вони добували сіль, в першу чергу в неодноразово згадуваній Солотвині та в деяких інших місцях. Також вели торгівлю, що доводить багато знайдених монет, серед яких є і арабські [16, с. 17].

Слов’янське населення нашого краю, згідно з даними археології, в той час мешкало в невеличких поселення, розташованих в більш менш родючих долинах Тиси і її приток, придатних для землеробства та скотарства. Житла – землянки прямокутної, квадратної або овальної в плані форм. В середині знаходилися печі із глини або каменю. Якщо поселення були майже беззахисні то городище у Солотвині було укріплене досить добре, як на той час, потужними земляними валами і ровами, які, у випадках небезпеки, давали його жителям можливість протистояти нападникам.

Як бачимо, починаючи ще із доісторичних часів на території історичного Закарпаття проживали люди, в тому числі і в південно-західній частині сьогоднішньої Рахівщини, про що, в першу чергу, свідчать Білоцерківська та Солотвинська стоянки первісних людей. Однією з головних причин перебування їх на цій місцевості, на нашу думку, були поклади солі, без споживання якої не могли  виживати. І вони зуміли зберегтись, незважаючи на холод, нестачу їжі, постійні небезпеки, конфлікти та війни, які час від часу тут відбувалися, в тому числі й із-за соляних джерел. Ці події та деякі інші примушували їх поступово просуватися вверх Тисою та її околицями  аж до головного Карпатського хребта, відвойовуючи у природи заліснені, неосвоєні й незаселені землі, про що свідчать віднайдені  бронзові скарби Солотвини і Рахова. Тут, напевно, можна наголосити, що ті часи були надзвичайно жорстокими та злостивими і людині потрібно було докласти неабияких зусиль, щоб вижити. І вона це зробила, починаючи займатись землеробством і тримаючи уже давно приручених тварин, зокрема собак, корів, биків, можливо тут уже почали появилися поступово перегнані людьми з території сучасної Туреччини вівці, які стали свійськими(лат.ovis aries) понад 8 тис. років тому назад й кози(лат.capra hirkus), що відомі ще 9 тис. років тому ще з арійських часів та деякі інші. Але в історичних документальних джерелах відсутні хоча б якісь згадки про те, яким чином це відбувалося і як ті деякі здобутки матеріальної і духовної культури, які привносили на тодішню територію сучасної  Рахівщини різні народи, що час від часу тут появлялися, хоча б у чомусь допомогли продовжити й дещо покращити їхнє життя. Це мабуть можна пояснити лише тим, що в ті далекі епохи та невелика кількість людей на нашій території і поняття не мали про якісь письмові знаки ( малюнки, ієрогліфи, санскрит, фінікійські та хетські письмена,  грецькі, латинські та абетки тощо), за допомогою яких можна було щось записати, як робилося в деяких племенах знавцями писемності. Немає відомостей  чи користувались вони глиняним посудом, хоча випадково знайдені череп’яні  кусочки під час земляних робіт, зокрема, у наші часи при копанні траншей і котлованів для фундаментів багатоповерхових будов  на глибині одного-двох й більше метрів у Великому Бичкові, Білій Церкві, Середньому Водяному, Солотвині, Діловому, Рахові і навіть у Ясіню  свідчать про це. Чи виготовляли цей посуд на місці проживання користуючись гончарним кругом, адже придатної для цього глини у нашій місцевості є вдосталь і чи володіли вони технологією його обпалювання? Та які знаряддя праці вони застосовували, зокрема, з каменю, дерева, міді, бронзи чи уже частково із заліза і чи самі їх виготовляли? А може ці люди в процесі  обміну з мандрівними торговцями, які  йшли зі своїм товаром по пішому переході через Карпати. який був прокладений, як відомо, щонайменше 7 тисяч років тому назад, за шкури вбитих тварин і зібрані й засушені ними лісові  плоди, гриби та рибу, якою Тиса в ті часи аж кишіла, придбали їх.  Але, на жаль, теперішні місцеві люди дуже мало на віднайдені ними залишки давніх виробів звертають уваги, що не сприяє встановленню хоч  частку істини. Ми не знаємо, чи використовували люди тих періодів волів як тяглову силу, впряжені в плуг, двоколісний або чотириколісний вози і чи були якісь прокладені дороги для цього, крім пішохідних, які збіжжя та овочі вирощували  в межах території сьогоднішніх Солотвини, Білої Церкви, Великого Бичкова, Середнього Водяного, Верхнього Водяного та інших місцинах? Чи вже були в ті часи тут низькорослі гірські коні? А чи випасали ті люди на полонинах свою худобу? На ці та інші запитання можуть дати відповідь лише археологічні розкопки та  віднайдені предмети сивої давнини. Але  ці розкопки на сьогоднішній час, на превеликий жаль, не ведуться, зокрема, і на узвишші, де перші переселенці й поселялися біля гірських потоків й інших водних джерел, рятуючись від переслідувачів та можливих нападників. Є лише припущення можливого, тобто поведена нами реконструкція, за допомогою якої, хоч частково, намагаємось зробити якісь висновки про умови життя людей у ті нелегкі часи.  Поки що тільки Тиса своїм річковим камінням, масово віднайденим людьми навіть на узвишші під час польових робіт від сьогоднішньої течії, впевнено засвідчує її повноводність у ті далекі часи.  Однак, незважаючи на відсутність більш повних  свідчень про життя людей у ті далекі від нас часи на території теперішнього Рахівського району, найбільш цінними, на нашу думку, є відомості про русів-слов’ян. Вони з Подніпров’я та Подунав’я, починаючи з ІІ ст.,а то й значно раніше, під впливом різних народів в результаті їх Великого переселення, поступово почали проникати на історичне Закарпаття, в тому числі й на Рахівщину  і у VIII ст. остаточно тут утвердилися під  назвою племінного об’єднання білих хорватів.

                                         

   Література

1.Гамор Ф. Д. та ін. Місто в географічному центрі Європи. Рахів. 1997.

2.Грабовецький Володимир. Гуцульщина в історії України.

Коломия. 1997.                                                                                           3. Достал Ярослав. Подкарпатская Русь. Ужгород. 2014.

      4. Історія міст і сіл УРСР Закарпатська область.Київ.1969.

      5. Канигін Юрій. Шлях аріїв. Київ. 2004.

      6. Лучкай Михайло. Історія карпатських русинів. Т.І. Ужгород.        

        1999.

      7. Нариси історії Закарпаття. Т.І. Ужгород. 1993.

      8. Пап Степан. Велика боротьба. Ужгород. 2015.

      9. Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. Ужгород.

         2006.

    10. Пеняк С.І. Ранньослов’янське і давньоруське населення       

     Закарпаття VI-XIII ст. Львів. 1980.

    11. Uk. wikipedia. org/ wiki/ Вівця

    12. Ru. wikipedia. org/ wiki/ Коза                                                 

Микола Ткач

історик, краєзнаєвець