середа, 23 травня 2012 р.

Вони прославили свій край. ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКІ АБОРИГЕНИ*. Василь Кухта.

Ексклюзив від автора!!!
 
 Рахів у красному письменстві


                                                                  Василь Кухта

                                        ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКІ  АБОРИГЕНИ*

         З усіх сущих українських письменників і редакторів журналів лише мені одному поталанило народитися  в центрі Європи. Географічному. Тобто поміж Прагою і Будапештом, неподалік Відня і Бухареста. Саме тому я, напевно, занадто гоноровий: таку ваду  вже ось тридцять літ приписують моїй особі графомани, яким не випало надрукуватися в редагованих мною виданнях. О, той центральноєвропейський  гуцульський гонор споконвік не перестає завдавати комусь клопоту!
Судіть самі: сивої давнини австрійська імператриця Марія Терезія переселила до мого рідного  Рахова швабів-ціпцерів. Нині про їх німецьке походження несміливо нагадують хіба що прізвища. Протягом  багатьох століть облаштовувано в горах мадярські колонії. Однак з плином часу рахівські  угорці настільки «огуцулились», що  вже й рідною розмовляють з примітним  українським акцентом. Євреї з Рахова – крамарі, кравці, перукарі і дантисти, що виїхали наприкінці сімдесятих років проминулого століття на землю обітовану, – є чи не єдиними носіями українськості у далекому Єрусалимі… Потаємна мрія владоможців різних епох денаціоналізувати аборигенів у верхів’ях Тиси завше заживала невдачі! Проте центральноєвропейська «медаль», чи то пак модель, має, звісно,  й іншу, зворотню, сторону. Мій прадід Микола Шорбан, потомствений плотогон, окрім рідної, володів дев’ятьма мовами: румунською, угорською, словацькою, чеською, німецькою, сербською, єврейською (без її знання неможливо було  займатися деревним промислом), італійською (вивчив на «таліянському» фронті під час Першої світової), російською (вісім літ провів у російському полоні).  Мій дід Іван Кушнір, майстер дорожньої служби за чехословацької опінії,  вільно бесідував шістьма мовами. Мій батько, Василь Кухта, неповнолітній «мункосазодівець»-трудармієць у період Другої світової війни  і машиніст залізниці, лісоруб  у радянську добу, звузив власний   лінгвістичний ареал до трьох  мов. Я ж,  професійний журналіст, письменник,  вибираючись у закордоння, на запитання відомої анкети патетично відповідав (відповідаю): англійською – зі словником… Проте  мовна поліфонічність предків, певно, передалася у спадок й  мені. Опинившись у чужомовному середовищі, з неймовірним подивуванням  починаю усвідомлювати:  загадкові слова незбагненним чином, на рівні підсвідомості,  починають відкривати мені свій зміст. Без найменших зусиль я  розумію ніредьгазьких угорців,  суботицьких сербів, сату-марських румунів, чехів-пражан… Та й чи тільки їх!
     Тяга до мандрів, непоборне бажання вільно пересікати кордони – станова вісь центральноєвропейського менталітету.  Мої пращури Європою пересувалися пішки, на возі, на дарабі, в омнібусі, потягом, – залежно від відстаней, країн, мети. Коли це  заборонялося робити вільно (скажімо, колишню австро-угорську територію з автохтонним українським населенням згідно з Сен-Жерменським договором 1919 р. відокремили румунським кордоном), вони таємно перепливали Тису або ж діставалися на омріяні обшири  верховими, вівчарськими плаями. Містке словечко «контрабанда», що пахло  хмільною цуйкою, вудженими ковбасами, солодкими цукатами,  вже тоді  чіпко увійшло в місцевий лексикон. З раннього дитинства я пам’ятаю, як мої сусіди і близькі родичі залюбки «ходили»  у близькі і далекі закордонні креси.  Звідтам привозили вони «чеські  топанки», «румунські  светри-«олімпійки», «мадярський дитячий одяг» – все це звучало, як терміни, сприймалося символами  європейської матеріальної культури. Що ж везли мої земляки в Європу? За часів радянських – електротовари, але пізніше – у перші роки української незалежності –  асортимент «імпорту» значно розширився. Пригадую, як університетські професори з Ужгорода, чи лікарі, вчителі, яким місяцями не виплачували зарплатню,  на ринках румунських Баю-Маре чи Клуж-Напоки азартно торгували повітряними кульками, як везли у бездонних торбах сокири, мотики, молотки, коси  в Угорщину, як простоювали, мліючи, у кількаденних чергах на словацько-українському кордоні. Крутих новоспечених  бізнесменів, учорашніх партапаратників,  комсомольських  вождів,  випущених на волю кримінальних «авторитетів» і т.п. повітряні кульки, як і повітряні замки, звісно, цікавили мало. З України  в Угорщину, Австрію і далі безупинно курсували автокаравани  зі скупленими за безцінь металом, деревиною, звідтам доставлялися контрабандні спирти. Кур’єри з «дипломатами», повними «капусти», раз у раз снували через кордони, мирно полагоджуючи спільні прибуткові «справи»  з прикордонниками та митниками…
     …У безкінечному переліку моїх вад, окрім шаленого гуцульського гонору, ще й така, що, за  колишніх і сучасних обставин, не підлягає будь-якому оправданню. Цілковита нездатність до комерції – погодьтеся, це звучить  як вирок. Тому до Європи з повітряними кульками, ба навіть електротоварами, я навіть не потикався… Аби домогтися бодай одної пристойної зарплатні,  доводилося на початку дев’яностих видавати водночас  два журнали – історико-краєзнавчий «Карпатський край» та літературно-мистецький «Тиса» з тиражами, які сьогодні й наснитися не можуть. Правда, й  журналів таких давно немає… Про тодішні  творчі будні розповідати не велить жанр цієї оповідки. Але до місця  ось така  придибенція, вона має прямий стосунок до моїх осягань Європи.   Якось завітали до редакції, розташованої в самому осерді Ужгорода – на  площі Театральній, славні заокеанські гості  (вихідці із Закарпаття) університетські професори: політології – Василь Маркусь та  літератури – Іван Фізер. Розлогі розповіді про них перед тим були опубліковані  в рубриці «Могікани діаспори». Певно, бажаючи підримати мене морально,  виголосили таку тираду: «Гратулюємо, пане редакторе! Те, що ви робите тут, у нас під силу тільки  дуже багатим, дуже впливовим людям… Знаєте, то такі поважні паниська в краватах… А ви… (тут вони любовно оглянули мене з ніг до голови) такий ще молодий, якщо не сказати юний, істинний представник «джинсового покоління»… Про все це я, скидаючи увечері протерту «джинсу», до якої пристратився з часів студентства, розповів, сміючись, дружині. Проте, як і личить жінкам, мою розповідь вона витлумачила надто буквально. «Нічого-нічого, – дивлячись не на мене, а на наших малолітніх дітей, – сказала вона. – У суботу  підемо до крамниці і купимо нашому татусеві пристойного костюма…» І як я не відбрикувався, але найближчого вихідного  таки довелося відкласти і стилос, і коректуру… Правда, місячної зарплатні на костюма не вистачило, але новенький піджак виявився по кишені. Дружина ще раз оглянула мене критичним оком і  втішно констатувала: «Ну от, і наш тато тепер схожий на  людину…» Що це справді так, я переконався  по кількох днях, зодягнувши обновку на чергову нараду в облдержадміністрації. В подібних піджаках, пурпурових і зелених, красувалися «справжні люди»: губернатор, його заступники, начальник обласної ДАІ і ще якийсь заїжджий чиновник з Києва. Під час перерви до мене бочком дістався один з моїх спонсорів, ще вчора комсомольський працівник, а нині директор банку: «А я собі такого дозволити не можу!» – ущипливо зауважив він…
       Ніщо у світі не відбувається без певного умислу: у правдивості цього постулату переконуватися доводилося  не раз – не два. Ось і на цей раз: щойно  встиг придбати  модерного піджака, як з Праги надійшов зворушливий лист. Колишні випускники Модржанської гімназії побіля Праги, що майже до кінця Другої світової війни була прихистком і колискою українства  у тодішній Чехо-Словаччині, запрошують мене виступити з лекцією «Стан і перспективи сучасної української літератури» в стінах славнозвісного Карлового університету. Дорога і проживання – за рахунок «приймаючої сторони»…  Щільно  наладувавши торбу дарунками празьким друзям, себто  книжками, як власними, так і чужими, втиснувся я в червоно-білий «Ікарус» рейсом Ужгород-Кошиці. Окрім мене й, звісно, водія, в автобусі сиділи чомусь тільки жінки. Це вже потім  дізнаюся, що цигаркова контрабанда таким видом транспорту – суто з «жіночим обличчям». А чоловіки перевозять незадекларовані  тютюнові вироби  власними, або ж орендованими автами… У приміщенні митниці  на пасажирів тим часом  влаштували справжнє полювання. З пазух представниць прекрасної статі інспектори, наче факіри, раз у раз виймали блок цигарок, або ж пляшку горілки. Дійство рухалося за якимось наперед продуманим сценарієм, аж доки  пильні очі  митника, фосфорично спалахнувши, не  зупинилися на моїй пурпуровій зодягачці. «Сколько везьотє сігарєт? – Не везу.  – Водкі? – Не везу. – Что в сумкє? – Ви ж бачите: книги…–  Зачєм? – В дарунок…» Певно, я  не вкладався в  усталену схему митного контролю, бо на допомогу було покликано ще одного інспектора. Удвох уважно розглядали вміст мого несесера, крутили на всі боки електробритвою, відтак, сторінка за сторінкою, почали переглядати книги, нігтями простукуючи корінці палітурок. І тільки тоді я, нарешті, скумекав: мене сприймають за кур’єра-мафіозі, перевізника чи то наркоти, чи діамантів. Бо чому ж інакше рипатися за кордон – без цигарок і горілки та ще й в «алькапонівському» піджаку?! Коли ж, розгорнувши книгу  «Літературне Закарпаття у ХХ ст.», вказав я на  власний  портрет, під яким зазначено: письменник і головний редактор, розчаруванню моїх «досмотрщіков» не було меж… За півгодини по цій пригоді, щойно автобус опинився на словацькій території, я зажив ще одного стресу: мої попутниці, наче в жорсткому порно, враз почали  скидати з себе одяг. Стільки оголених жіночих бюстів, зібраних докупи, зізнаюся,  не бачив ніколи! Виявилося, що   знову став свідком  звичного сценарію: з потаємних закутин пишних тіл жінки діставали сховані цигарки, ладували їх у пакунки,  готували для продажу. Таке в цьому автобусі, і не тільки, відбувається щодня. «Бо  ви, пане, – лукаво зиркнула на мене  напіводягнена сусідка, –  давненько не вибиралися до Європи…»  
     У Златій Празі, котра, як завше, була дивовижною, я не тільки поспілкувався з чудовими людьми, заробив пристойний (на рідній літературі) гонорар, але й, що вельми важливо для центральноєвропейця,   надбав пристойну мовну практику. Правда, найбільше пощастило на цей раз… англійській «без словника». Побіля залізничного двірця,  на Вацлавській площі, чи біля Карлового мосту  якісь непевні типи зверталися  з безглуздим до перехожих: «Гаспадін, как  проєхать на Франкфурт?» Це вуличні бандюки з Росії, перед якими безсилі празькі поліціянти, полюють на українських заробітчан: озветься якийсь добросердий  бідака, і прощавай загаровані тяжкою працею гроші…  Усім, хто пристає до мене з російською, я відповідаю, мило посміхаючись: «I dont understand you», або ж посилаю на всі чотири сторони румунською. Іноді використовую сербську, вона так схожа до закарпатського долинянського діалекту.  Мені відповідають теж завчено: «Sorry». Сутеніє:  російськомовні повії у шкіряних шортах виходять на панелі.   У шиночку біля Карлового мосту мафіозі-московити криють когось з-поміж себе рідним десятиповерховим. Чехи й німці, що запивають поруч пльзеньським ковбаски по-баварськи, лячно озираються. І не кажіть: страшно…    
    З порожньою торбою і легким серцем  відкланююся від своїх  українських пражан. Щойно я  вкотре проявив  твердий гуцульський гонор: відмовився від щедрого дару старенького «модржанця». Він вирішив презентувати мені   30  томів Большой Советской Енциклопедії, які передплачував протягом багатьох років. У європейському потязі я забрався на третю полицю, завбачливо сховав під  подушкою  «алькапонівську» обновку. Засинав  під галас попутників – словаків-роботяг з Меджилабірців. Вони на чім світ кляли  стару  і нову Європу, хитрих американців, російських бандитів,  «волів»-остарбайтерів з України, що за  мізерні крони  сповняють  найважчу, найневдячнішу  роботу.  До ранку мучив мене один й той же моторошний сон: всі 30 грубезних томів БСЕ – поруч зі мною, завбачливо накриті пурпуровим піджаком.  В одному з них схована, і я це твердо знаю, жахлива контрабанда. Тому  відмовляюся від багажу, але митник з прикордонником, втупившиись у розмовник, зазомбовано твердять: «Ви – русскій чєлавєк…»
   Прокинувся я, знесилений, від  рвучкого повіву вітру з-під Чорногори. Але ж ні: то  у вікна потягу  заглядають  вибілені снігом словацькі Татри…

   

 * Кухта Василь. Центральноєвропейські аборигени // Шість соток на Парнасі. Антологія. Масове видання / Упорядкування М.Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, 2012. – С.156 – 167.



Щиро дякуємо авторові за надані матеріали,
Колектив Рахівської ЦРБ

     

Дописати коментар