середа, 2 вересня 2015 р.

СПІВЕЦЬ І ТРЕМБІТАР ГУЦУЛЬЩИНИ

Видання інформує про життєвий та творчий шлях громадського та політичного діяча, журналіста, фольклориста, поета, уродженця Рахівщини Василя Олексійовича Піпаша-Косівського


Фото з сайту Документалістика


Невдячна справа – одним побіжним позиром осягнути масштабність діянь многотрудних знаного фольклориста, поета-коломийкаря, просвітянина Василя Піпаша-Косівського. Він добровільно і саможертовно взяв на себе ношу, під котрою упали б набагато молодші й сильніші фізично. Інші б упали – тільки не цей завзятий гуцул, бо властиво на таких, як він, і тримається українська справа в потоптаному захланними й агресивними зайдами краї. 

Олександр Масляник 
заслужений журналіст України, 
лауреат премії імені В.Чорновола


Масштаб особистості визначають не прожиті літа, а все ж її діяння. Біблійне «за справами їхніми пізнаєте їх» дає чіткий код до розуміння сутності кожної людини і творить багатовимірну матрицю, на котру й накладається успіхом позначене чи намарно прожите життя. 
Еволюція світоглядних поглядів Василя Піпаша-Косівського, як і кожної мислячої  людини, тривала кілька десятиліть. Його залюбленість рідним краєм вражає – що лиш мова заходить про рідну Гуцульщину, як оживає перед нами у невимовній красі і величі, у многотрудних ділах чарівне високогірне село Косівська Поляна (звідси й додаток до прізвища – Косівський), знане на всю округу піснею своєю і дивом-садами, і соковитими гронами винограду, і людьми своїми волелюбними, працьовитими, щедрими на радість, багатими на світлу любов, добрими, богобоязними та зичливими до всього світу. 

Василь Піпаш-Косівський мав високе покликання сіяти на Закарпатській Гуцульщині зерна любові до всього українського. Сподвижницька праця ця не всім до снаги і не завжди лаврами устелена. Його внутрішня, а не показова українськість настільки органічно вмотивована, така послідовна й невідступна, що вже стала добрим брендом і сприймається як домінанта й константа при персоніфікації цього літератора. Він не зважає на приховані загрози й послідовно робить свою справу, не розраховуючи на визнання, премії чи ордени.
Власне етнологія, коломийкарство, суспільно-політична діяльність на зорі відновлення української державності виокремили Василя Піпаша-Косівського, поставили його у першу шеренгу закарпатських будителів, просвітників, провідників. 
Як фольклорист В. Піпаш-Косівський невтомно збирає й систематизує народно-пісенний матеріал. 
Мусимо доземно вклонитися йому за щиру синівську сповідь – змістовні книги, за подвижницьку працю, за те, що не зламався, не продався.

Біографія

Василь Піпаш народився 17 грудня 1922 року в селі Косівська Поляна на Рахівщині.  У 1929 році пішов до першого класу Народної школи, директором якої на той час був Степан Швед – емігрант з Галичини, за сприяння котрого в селі було створено також читальню «Просвіти», «Кооперативний Союз», гуртки дозвілля для жіноцтва. Після завершення четвертого класу Василь навчався в Горожанській школі у Великому Бичкові. Тут же вступив до «Пласту», яким тоді опікувався Юрій Шерегій. 17 жовтня 1937 року разом із 30 пластунами з Великого Бичкова брав участь у Всепросвітянському з’їзді в Ужгороді, на якому українці Закарпаття виступили проти чехізації освіти, за українську мову в школах. У 1938 році навчався у гімназії отців Василіян, яка після Віденського арбітражу була перенесена з Ужгорода до Великого Бичкова. Пам’ятає, як відбувались вишколи січовиків під орудою Павла Волощука наприкінці 1938 і на початку 1939 року. Був очевидцем виборів до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року. Пам’ятає про спортивну залу Великобичківської гімназії, де утримувалось понад 300 полонених січовиків, яких у нелюдський спосіб там було катовано, а згодом більшість із них розстріляно у карпатських  зворах і на перевалах. У той час родина Василя Піпаша у Косівській Поляні переховувала у себе в хаті січовика Миколу Щура, який походив зі Сколівщини. З юних літ у Василя сформувався потяг до написання оповідань, збирання гуцульського фольклору. З 1936 року власні твори друкує в часописі О. Маркуша „Наш рідний край”, пізніше в „Літературній неділі”, „Руській молодежи” та„Благовіснику”. В 1941 році надрукував „Збірничок гуцульських коломийок”, а в 1942 році – збірочку оповідань для молоді „Дві зірки”.
Восени 1943 року йде на службу до угорського війська. Військовий вишкіл проходить у місті Дебрецені в Угорщині. У січні 1944 року потрапляє на фронт. Влітку цього ж року  в бою під Делятином їхню частину було розбито. Незабаром Василь, не бажаючи воювати покидає свій підрозділ і переходить у чехословацьку армію – леґію генерала Людвіга Свободи. Після завершення війни 2 серпня 1945 року повернувся додому. Вдома совєтська влада невдовзі розпочала колективізацію, позбавивши його родину землі і худоби. 

У післявоєнний час працював у районній газеті, досліджував фольклор, писав вірші, публікувався у багатьох виданнях. Записані ним коломийки увійшли до багатьох збірок і були опубліковані як в Україні, так і за її межами. Неодноразово був переслідуваний режимом за свою літературну творчість. На початку незалежності України Василь Піпаш був одним із організаторів відродження товариства «Просвіта» у Рахові. 

У 1947 році в колективній збірці „Весна” з’явилися його вірші про рідний край і радість життя. Вірші та оповідання друкував також у районних газетах „Соціалістична праця”, „Дружба”, „Зоря Рахівщини” та обласних –„Закарпатська правда”, „Молодь Закарпаття”, „Советское Закарпатье”, у альманасі „Радянське Закарпаття”, ряд віршів опублікував у журналах „Україна” та „Огонек”.

У 1962 та 1964 роках у видавництві „Карпати” в Ужгороді В.О Піпаш опублікував збірку коломийок під назвою „Трембіта” . Записані й літературно опрацьовані ним коломийки друкувалися у книжці „Коломийки” (Київ, 1969) та в збірниках „Пісні Карпат” (1972), „Співанки – хроніки” (1972), „Від пиття – нема життя” (1987), легенди – в книжках „Легенди Карпат” і „Ходили опришки”, а народні жарти вміщено в книжках „Сміховинки” та „Добридень, сусіде”. Василь Піпаш – співавтор книг „Імені комуніста Локоти”, що вийшла в Ужгороді в 1977 році й розповідає про розвиток Великобичківського лісокомбінату, та „Борці–антифашисти” („Карпати”, 1988). Він друкувався в колективних збірках. Зокрема, в 1992 році у книзі „Яворова сопілка” була вміщена добірка його віршів про волю і красу синьоокої Гуцулії. Друкувався також у журналі „Дружно вперед”, що виходив у Словаччині. А ось перша збірка власних віршів з’явилася лише в 1973 році, коли видавництво „Карпати” випустило в Ужгороді книжечку Василя Піпаша під назвою „Сінокіс”. Поет у своїх віршах розповідає читачам про життя і красу Рахівщини, високих гір і дзюрчання потічків, про прожите й пережите. За його ініціативи члени районного літературного об’єднання „Світанок” знайомили читачів зі своїми творами на сторінках газети „Зоря Рахівщини”. Тривалий час Василь Олексійович очолював районне об’єднання ВУТ „Просвіта”.

У 2007 році побачила його книга „Життя прожити – не поле перейти”. 

Сьогодні Василь Піпаш-Косівський відомий як поет  і фольклорист, громадський діяч. Проживає у місті Рахів.



Твори В.Піпаша-Косівського у фондах Рахівської ЦРБ 


63.3(4Укр-4Зак)
П 32
Піпаш-Косівський В. Життя прожити – не поле перейти, або Розповідь автора про минуле й сьогодення. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2007. - 196 с. + 8 с. кол. ф.- іл. 





84.4(4УКр-4Зак)
П 32
Піпаш-Косівський В. Заспів з полонини. –Ужгород, 1998. - 71 с.







84.4(4УКр-4Зак)
П 32
Піпаш-Косівський В. Сінокіс. – Ужгород: Видавництво „Карпати”, 1973. - 30 с. 






84.4(4УКр-4Зак)
Г 97
Гуцуліє, рідна земле. Літературна Рахівщина. Альманах. – Ужгород, 1993. – 140 с. з іл.





84.4 Укр. 6
Я 22
Яворова сопілка: Творчість народних поетів. – Ужгород: Карпати, 1991. – 331 с.: іл.  





Окремі видання автора:

1941 р.:
Збірничок гуцульських народних пісень і коломийок /Зібрав В.Піпаш в Косівській Поляні. – Тячево, 1941. – 47 с.

1942 р.:
Дві зірки та інші оповідання. – Тячево, 1942. – 32 с. 

1962 р.:
Трембіта: Коломийки Рахівщини / Зап. і упоряд. В.Піпаш-Косівський. – Ужгород: Закарпат. обл. кн.-газ. вид-во, 1962. – 223 с., 13700 пр. 


 Про митця в краєзнавчій періодиці:


Густі В.
Співець і трембітар з Гуцульщини святкує своє 90-річчя //Новини Закарпаття. -2012. -№148-149. –С.23.

Масляник О.
Співець Закарпатської Гуцульщини: Василю Піпашу-Косівському – 90. //Срібна Земля – Фест. -2012. -№51.- С.5

Калько, О. 
Василь Піпаш не знає втоми: до 90-річчя від дня народження В.О.Піпаша-Косівського /Олексій Калько //Зоря Рахівщини. –2012. -№104-105. – 15 грудня. –С.3.   

Піпаш, В.
Твоя книжка підживила наші серця //Слово Просвіти. -2010. -27 травня-2червня. –С.10. 

Волощук І.
Василь Піпаш-Косівський: „Я старався жити і працювати, як підказувала совість”: про вшанування митця слова – поета, прозаїка, публіциста В.О.Піпаша-Косівського нагоди 85-річчя та презентації книги „Життя прожити – не поле перейти у ЦРБ //Зоря Рахівщини. -2007. -22 грудня. –С.1.

Парубочий М.
…Бо цього прагне „Син Гуцулії”: про збірки поезій Василя Піпаша-Косівського „Заспів з полонини”. //Зоря Рахівщини. – 1998. – 25 червня.

Перша „Ластівка”: про книгу поета, фольклориста Василя Піпаша-Косівського „Заспів з полонини” //Карпатський голос. –1998. –16-22 травня. 

Бабега Ю.
Син Гуцулії синьоокої: про життя та творчість Василя Піпаша-Косівського. //Карпатський голос. -1997. –13-19 грудня.


Дещо із творчості автора: 


 Від матері я пісню перейняв

Я чув пісні, що мати їх співала
В зажурі й щасті, радості й тривозі,
А слово материнське хвилювало
Чи вдома був, чи, може, у дорозі.

До пісні щирої все прислухався
Й навчився слово рідне шанувати,
На власних крилах я у світ подався,
Поніс пісні, які співала мати…

Десятки літ відтоді промайнуло, 
Багато перипетій пережито,
І чашу життєвую сколихнуло,
Бо у пісні усе це перелито.

Горджусь Вітчизною своєю нині:
Красою міст і сіл, ланів широких,
І чують голос мій на Гуцульщині,
По ній з піснями йду чимало років. 

У змісті їх – любов мого народу
І чиста думка від душі моєї.
Я ласку матері відчув від роду,
Бо рідну пісню перейняв від неї. 


Україні

Тебе і били, і карали,
Життя від тебе відбирали,
У тюрми гнали і труїли –
Їм треба рабської Вкраїни.

На тебе псів голодомору,
Вовків Луб’янки і ГУЛАГу,
І твій Дніпро – криваве море,
В якім упир гамує спрагу.

Від тебе віднімали мову,
Аби забула голос крові,
Аби не чула колискову
Дитина, роджена в любові. 

І віру Божу осквернили,
Прибили на стовпи ганебні,
Аби, зійшовши до могили,
Не мала ти притулку в Небі.

Але розгнівалося Небо,
Самопожерлись самоїди,
І хто прийшов на світ ганебно,
Ганебно з нього завтра піде.

Тебе не вбито, Україно,
Хоч досі ти суцільна рана.
Все майбутнє – тобі у віно,
А ще на докір – тінь Богдана. 

Сінокіс

Сонце ніжить срібні роси…
Линуть трелі солов’я…
І кладе, кладе покоси
Гострая коса моя.

Вже лежить поліг довкола,
Стихли коси голосні,
А над лісом, понад полем
Хвилями летять пісні.

Ген далеко радість чути, -
Вітер пічню підхопив
І поніс аж до Славути
Через гори і степи.


Під вербою

Ми під гіллястою вербою,
Що коло річечки росла,
Там познайомились з тобою,
Чоло схиливши до чола.

В мої долоні клала руки
Й очима ніжно повела,
Щоб не було у нас розлуки, -
Частинку серця віддала.

А сталось так, що зустрічатись
В гаю з тобою не змогли…
Та дружбі нашій розірватись,
Не бачившись, ми не дали.

Хоч як було в житті нелегко
Коханню зводити мости,
Та прилітали, мов лелеки,
Від тебе радісні листи.

Приносив їх у дощ, порошу
Завжди веселий, говіркий
Сусід мій добрий, листоноша,
І подавав їх із руки.

Якось, зустрівши на дорозі,
Сказав мені: - Листа нема! – 
Забилось серце у тривозі…
Враз бачу: ти ідеш сама. 


Вишивальниця

На полотно лягли малюнки:
І ружі, й квіти, і листки – 
У хрестик шиті візерунки,
Із кольорів сімох нитки.

Як дивишся на вишиванку,
В ній бачиш гори, поле, ліс,
І промінь сонця спозаранку,
І гай розплетених беріз,
Високих полонин простори,
І золоті хлібні лани,
І голубе хвилясте море,
А в ньому ген пливуть човни…

Я низько кланяюсь гуцулці
За візерунки чарівні,
За те, що вигойдала в думці
Вітчизни молодість мені.

На березі Чорного моря

У небі сонце вогняне,
А біля ніг хлюпоче море.
Чарує ніжністю мене
Уся його гладінь простора.

На золотому на піску
Стою й дивлюся в даль безкраю,
А море пісню гомінку
Під відблиск сонця виграває.

Зелений берег розквіта – 
Увесь у парках і будовах.
Чолом тобі, земля свята,
В вечірній час ти пурпурова.

О море! Море чарівне!
Веселка миється водою…
Ти з гір привабило мене
Помилуватися тобою.

І ось я берегом іду,
А вітер – бризками ув очі!
Немов солоного сліду
На пам'ять залишити хоче.


У виданні використано матеріали Інтернет-ресурсів:







Підготовка матеріалу та
комп’ютерний набір

                Є. Дідик  






Дописати коментар