Шановні наші читачі!
ІТИ Й НЕ
ОЗИРАТИСЯ,
АБО ДЕЩО ПРО
СЕБЕ
1. ЖАР
ПІД ОТЧИМ ПОРОГОМ*
Тисячу разів моїх земляків, що народилися
у цнотливих криївках Карпатських гір, переконували, що їхні звичаї і віра –
пусті забобони. За це не приймали в комсомол і партію, нещадно висміювали.
«Красівая зємля, но слішком много мєстних... – рапортували у центральний
провід. – І всє такіє забобонниє!..»
Про висліди невпинної боротьби з «місцевими» забобонами і йдеться у моєму вірші «Сучасна арифметика»:
колись гуцули
рахували гроші
тому гуцули
рахувати вміють
рахує сивий гуцул
(слухаючи телевізор):
…колись ми мали
на двадцять сіл пана… одного
на десять сіл злодія… одного
на п’ять сіл пияка… одного
на три села одну (най си не приказує!) к…ву
йой, які ж ми тепер багаті!
І все ж, деякі із забобонів
виявилися настільки живучими, що найлютіші
віруси сьогодення й досі не зітруть «карти пам’яті» карпатських
аборигенів. Ось приклад: кілька років тому гостював я в одній горянській родині, де під час святкової трапези діти…
увімкнули телевізор. З екрану розпинався про щось «стильний» хореограф проекту
«Шанс»: у синіх шароварчиках до колін, червоних черевичках на високих
закаблуках та ще й у жіночих згардах на волохатій шиї. «Ох і гидомирне… –
раптом спалахнув патріарх роду, сивочолий дідусь. – Я б таке, прости Господи,
без жалю у ковбурі (ополонці) втопив…» Спонтанний, як грім, гуцульський гнів
спробую читачам пояснити кількома словами: споконвік у горах юнаків (чоловіків) шанували за вроджену і
набуту мужність (заборонялося зодягати намисто, бо втопляться), дівчат – за
непідробну цноту (якщо котрась приміряє капелюха, то народить байстрюча). Можна
по-різному сприймати ці (для когось смішні) табу, але, покопавшись у собі, зрозумів,
що всі родові карпатські забобони, незважаючи на плин часу і зміну епох, вперто
тяжіють і наді мною. Принаймні, я
теж бриджуся вусатих feminem-носіїв «украінской» (з
наголосом на другому складі) культури…
…Що стосується літературної діяльності, то тут моя перманентна
забобонність аж зашкалює. Бо саме я (як
не випитували б!) тримаю у надсекреті (звісно, до з’яви у світ) назву нової
книги, не публікую завчасно з неї творів, особливо тих, які мені найдорожчі...
Якось єдиний раз злегковажив цим правилом і, як результат, назву (ледь
перефразувавши) вкрали, а сюжети кількох
віршів, м’яко кажучи, запозичили. Та й сама книга (таки зурочили!) упродовж
багатьох літ відлежувалася (за браком фінансування) у видавництві… Якось на мій редакторський стіл потрапив нарис молодого журналіста з районної газети. Я
втішився, що підростає талановита зміна, та раптом, ошелешений, зрозумів, що
маю завізувати ad verbum (слово в слово)… власний
твір. Тільки героїв звати інакше, та й професії поміняли… З тих пір, дбаючи
про захищеність авторських прав, публікую вірші й есеї лише у
тій періодиці, тиражі якої не перевищують тисячі-другої примірників. Правда,
злі язики торочать, що навіть про такі
наклади нинішні літературно-мистецькі видання можуть хіба що мріяти…
Моя забобонність, підказує життя, –
невичерпна і багатогранна. Бо варто лишень започаткувати якийсь літературний
захід (скажімо, міжнародний фестиваль «Карпатська корона»), як одразу хтось
змавпує щось подібне
(«Карпатську ватру») і трубитиме
про це, видаючи себе за першопрохідця.
Або ж, дізнавшись під час «круглого столу» з питань культури про чужі
творчі задуми, без найменших докорів сумління видасть їх за «свої» та ще й почимчикує до властьімущих вибивати на це кошти. Чи, скажімо, до
знемоги мінятиме політичні шарфики: помаранчеві, голубі, білі, червоні… І тут вже тобі самому, друже, не обійтись без рятівних солярних знаків на
одвірках автономії духу, як і без
ритуальної грані (жару) біля містичного порогу, що розділяє карпатський світ й антисвіт у «червоній
куфайці» (моє).
Не відаю, хто і як, але я щиро вдячний
«забобонам», успадкованим од рідного народу. Навіть сьогодні вони допомагають мені, якщо не жити, то бодай
виживати. Особливо той, що застерігає: коли трапиться тобі, хлопче, в дорозі
«непевне» (себто нечиста сила, нечестивець), іди вперед з вірою, не озирайся,
як би тебе облесно не кликали, які б золоті гори позаду не обіцяли. Щось синхронне проповідували колись мудрі латиняни: electa
una via non datur recursus ad alteram (тому, хто обрав свій
шлях, не дозволено йти іншим)!
2. ЧОМУ Я ПОСМІХАЮСЯ, КОЛИ МЕНЕ ЗАПИТУЮТЬ ПРО ГОБІ…*
Коли я був законослухняним піонером,
любив читати книжечки про позитивних героїв. Вони, на відміну від мене, ніколи
не рвали штанців, вилазячи на бабину грушу; окрім шахів, не грали в інші
азартні ігри, і найголовніше – мали чудове гобі. І яке ж то було гобі: кожен з
тих чемненьких, охайних хлопчиків колекціонував… олов’яні солдатики. Як мені
хотілося бути схожим на них! Але в моєму рідному містечку Рахові, хоч і тішилось воно славою «гуцульського Парижа»,
можна було роздобути будь-що, тільки не
металевих вояченьків у розфарбованих мундирчиках. Звісно, я давно виріс і маю
власну думку, чому такі колекції користуються популярністю у світі. Ба, навіть
один з персонажів (теж парижанин) щойно прочитаного мною роману «Витівки
кепського дівчиська» Маріо Варгаса Льоси, найсвіжісінького лауреата
Нобелівської премії, повеліває олов’яними арміями…
У тому ж далекому-далекому
дитинстві я мріяв стати художником. А потім щиро вірив, що спорадичні малярські
вправи і є моїм, таким необхідним для гармонійного самосприйняття, гобі. Та якось я зробив
невиправну помилку: проілюстрував власними алегоріями книжку, а її побачив
академік малярства, лауреат Шевченківської премії Володимир Микита. «Ви малюєте
професійно!» – виніс свій нещадний вердикт. «Ні, тільки не це…» – скрикнув я
перелякано, але було вже пізно: маестро Микита кількома скупими штрихами
перекреслив моє вистраждане гобі… Траплялися,
правда, люди, які вперто намагалися нав’язати мені гобі на власний смак. Першою
в тому ряду – моя ріднесенька дружина. Доки писала дисертацію, а відтак її
захищала, довелося мені (щоб діти не ходили голодними) освоїти кілька
кулінарних рецептів. Один з них – калачі по-рахівськи. Пригостив ними якось
відомого україніста Миколу Мушинку зі словацького Пряшева. «Щось подібне я
смакував у Канаді… – задоволено вигукнув він. – Маєш, друже, чудове гобі!»
Жарти жартами, але, як і кожен з моїх
колег-письменників, хто на шматок насущного заробляє безпросвітною
журналістською працею, вважаю це згори присудженою кармою: щойно встигнеш
пригорнутися до чогось серцем (скажімо, до народного мистецтва), а воно враз із звичайнісінького захоплення
переростає у професійний обов’язок. І вже завтра, будь певен, вдячні читачі
подарують тобі трембіту, і нічого не залишиться іншого, як навчитися на ній
грати… І ти, наче стійкий олов’яний солдатик, тільки знічено посміхаєшся, коли
перед телекамерою в прямому ефірі чи за столиком у кафе «Пегас» чуєш
найінтимніше із запитань: «А яке у вас гобі?..»
3. КУЛЕША «НА
РІПІ»**
Якось на зустрічі з читачами у рідному
Рахові мене запитали, що я взяв би з собою у
далекі світи. Я відповів: чавунний
казанок для кулеші на ріпі (картоплі). Мої земляки мені не повірили і
довго сміялися з такої гуцульської фіглі
(жарту). А, втім, я казав чистісіньку правду: коли нарешті, по семи роках праці
у молодіжній газеті, отримав квартиру,
батько подарував мені чавунний горщик,
копистку-кулешір та ослінчик зі смерекового дерева. Без цих трьох
атрибутів годі й думати про кулешу «на ріпі». Адже для того, щоб чогось
вартісного добитися у чужих світах, потрібно, як кажуть рахівчани, не одну
кулешу з’їсти! Та ще й яку кулешу! Адже
такою (справжній кулінарний ексклюзив!) не смакують ні галицькі, ні буковинські
гуцули…
Чистимо 2 кг картоплі, заливаємо водою у чавунному
казанку. Коли звариться, зцідимо воду.
Знову ставимо казанок на слабкий вогонь, додаємо до смаку солі, 100 г
кукурудзяної муки. Тут же, на плиті, добряче перетовчуємо картоплю, відтак
переміщуємо казанок на дерев’яний ослінчик. І ось починається найсуттєвіше дійство: ретельно «вимішєти» таку кулешу під силу
тільки жилавим чоловікам! Сідаєте на ослінчик, обхопивши коліньми добре вкутаний кухонним рушником казанок, і,
дослухаючись, чи не пече, куди не слід, «мішєєте» кулешу кописткою за
годинниковою стрілкою (або навпаки). Кулеша буде тоді придатною для споживання,
коли стане «шовковою». Борони вас, Боже, щоб знайшли їдці у страві наймізернішу грудку – осоромитесь на
все життя! А коли кулеша як слід «вимішєна», казанок знову на хвилину-другу
потрапляє на вогонь, а відтак з нього,
ефектно перевернутого догори дном, на тарель
буквально випадає кулеша «на ріпі»
– справжній, як жартує
дехто, гуцульський торт. Утім, споживати
цей «торт» слід з бриндзою, вурдою, назбираними у сусідньому смерековому лісі й
приготованими на сметані грибами, щойно
звареним вудженим м’ясом і т.д. і т.п.
О, незрівнянні, нічим і ніким не перевершені кулінарні смаки мого далекого, але не забутого
дитинства!..
4. «ПЕРЕКЛАДЕНІ» ЯФИНИ **
Найдобірніші яфини (чорниці) ростуть на таємничій
Глемеї у Рахівських горах.
Погідного літнього ранку вони виблискують у росяних купинах-яфірниках, немов
агати у срібній оправі. На губах і долонях
надовго залишають ліловий слід. Зустрівши вас на вулиці, знайомі заздрісно вигукують: «О, ви вже були у яфинах!
А ми тільки збираємось…» Але по яфини треба ходити вчасно. Доки не завадили цій
справі рясні дощі або азартніші сусіди
не вичесали спеціальними гребінцями всі схили. Отож гайда «у яфини»! Кидаємо у
торбину окраєць хліба, цибулину, огірок, кілька круто зварених яєць, відрізаємо
шмат вудженого сала. Бо в «голодному поході» за чорницями присохне «шкіра до кісток, як від туристок»
(творчість моїх земляків). Важливо також, окрім їстівних припасів, не забути взяти з собою
череваті коші і маленькі кошики-набирки, гребінці, виготовлені з дерева
й металу, або ж якийсь інший збиральницький реманент. Бо без нього ваш похід у
гори… гм-гм… екскурсією
називається!
Вдосвіта взуваємо чоботи або
високі шнуровані черевики, на плечі накидаємо «штормівку» з рятівним каптуром
і піднімаємося крутою стежиною обабіч
норовистого потоку. Проходимо крізь
похмурі смерекові, мішані, букові ліси, залишаємо позаду себе кучеряве пасмо туману. Сонячний диск, наче
суцвіття велетенської арніки, раптом
випливає з-за гори і все змінюється до невпізнанності. Життєдайне сяйво
омиває насторожену душу, звільняючи її
від страхів-рудиментів перед дикою природою. Зрештою, ми вже майже
прийшли: ген за колючою стіною джерепа (ялівця) мерехтять
яфинові поляни!
…Які ж вони запахнющі, які цілющі,
карпатські «агати»! Але якщо ви вперше «у яфинах», то не обійтися без
своєрідного лікнепу. Правило номер один: коли натрапите на рясний «врожай», не
галасуйте, не приваблюйте до свого щастя
інших. Особливо, якщо «ті інші» не з вашого гурту, родини, вулиці. Бо якщо приходьки, скажімо,
«з-за ріки», то не слід було пертися на
«чужу» територію, у них є власна гора, Віпчина, нехай полюють за «агатами» там.
Правило номер два: «гості» забрели, не дай, Боже, з Полянського боку. Тоді не грішно їх злегка шугнути! Не раз – не два
у дитинстві чув я розповіді молодих
парубчаків: «Внадиласи на Наш бік «полєнка», то я єї так напудив (налякав), шо
всі яфини розсипала…» Але ви – на Своєму боці і тому почуваєтеся
впевненими і щасливими. Із зубастої пащеки гребінця у ваші пригорщі котяться, виблискуючи
сизуватими бочками, омріяні яфини. Любовно дмухаєте на них складеними у дудочку губами, і все зайве – листочки, сухі
бадилинки – забирає ласкавим крилом
високогірний вітерець. Яфини, а з ними і ваші, сповнені по вінця коші,
пахнуть чимось таким… Ні, запахи і смаки рахівської Глемеї не передати кількома скупими словами! Аби хоч
трішки дійти до суті, треба биту годину розповідати про відчуття свободи, що охоплює на
вододільному хребті, гордий лет орла, до якого ви, здається, дістаєте рукою,
аромати розпашілих на сонці гінзури і
медуниці, плюскіт криничок-джерелець, з яких починаються потоки, що живлять
Тису; навіть про те, як тане у роті надвечір
прозоре, наче слюда, сало, забуте
на самому споді торби…
Наступного ранку, після фантасмагоричних сновидінь,
сидите на власній кухні, радо
споглядаючи результат свого збиральницького щастя. Не знаю, скільки скляних
трилітрових слоїків вам знадобиться, але рецепт на вашому озброєнні один і той
же. Старий і перевірений на міцність, як і сама Гуцулія. У зазначеної місткості слоїк всипаєте 1,5 л
яфин, розділяючи (перекладаючи) шарами цукру (1кг). Накриваєте прозорим
целофаном (з допомогою гумки). Протягом
місяця зберігаєте у світлому місці (скажімо, на кухонному підвіконні).
Відтак продукт готовий для споживання.
Традиційно його додають у горілку, чай, смакують як десерт ложечкою
(особливо люблю це робити я!), загортають у млинці, випікають з ним тістечка.
«Перекладені» яфини особливо помічні,
коли болить живіт, пече, як казали наші предки, «під грудьми». Якщо б мені
довелося тестувати на «гуцульськість»
різні делікатеси, то на вершину
п’єдесталу, безумовно, я вивів би саме цей продукт…
Отож збираймося «у яфини»! А якщо не виходить «у», то
давайте хоча б «по» – на базар…
м.Ужгород
*Посмішка чорного кота. Збірник / Упорядник М.Ф.Слабошпицький. – К.:
Ярославів Вал, 2011. – С.282 – 289.
**Курйозіада. Антологія
/ Упорядник М.Ф.Слабошпицький. –
К.: Ярославів Вал, 2012. – С.303 – 314.
Немає коментарів:
Дописати коментар