З МУЗИКОЮ ЗА ПЛЕЧИМА…*
Напевно, книга
пісень «У садах золотих…» так і не побачила би світу, якби не один з численних моїх боргів перед батьками: я не став професійним музикою. А як леліяли вони упродовж багатьох років
свою утаємничену мрію! Зрештою, в країні мого далекого дитинства до приборкувачів чи то співочих струн цимбалів,
чи ладів гармонії ставилися з особливим
пієтетом. Отож не випадково з великим
ентузіазмом переступив я небавом
поріг ще однієї школи – дитячої
музичної… І – на довгих п’ять років став
примітною постаттю у рідних
кресах.
Ні, мене не почули, мене побачили! Двічі на тиждень долав я кількакілометровий шлях
від домівки до ДМШ, несучи у спеціально
пошитому заплічнику дивовижний
інструмент з перламутровими клавішами – акордеон. Траплялося, у міському
автобусі прокурені дядьки намагалися, незважаючи на мій спротив, видобути з
його нутра сяку-таку мелодію… Певно, був той заплічник своєрідною візитівкою мистецьких апробацій рідного Рахова, якщо майже по сорока роках на прогулянковому
«корзо» почув я радісний вигук: «Ми
разом вчилися у музшколі!» На жаль, і я, і мій ровесник, усміхнений емігрант з
американської Флориди, завітали до
«маленької» батьківщини вже тільки у ролі гостей…
Справді, по закінченні музичних студій, значно
порозтративши первісний ентузіазм,
віддав я перевагу іншим уподобанням. Проте ніколи не вважав шлях, пройдений з акордеоном за
плечима (тоді нікого не вражало, що до потреб усіх, хто займався по цьому
класу, надавався один-однісінький інструмент),
нікчемним і намарним. Більше
того, заняття у ДМШ подарували неабияку
заангажованість у музику, класичну, народну, та найперше –
у пісню. Без останньої не уявляли
ми ні свят, ні буднів. І досі перед очима, наче в кіно, крупним
планом – дорогі обличчя моїх тата й
мами, урочисті, осяяні світлою зажурою. Бо співаємо про той одвічний терен, що й досі не одцвів у чутливій
українській душі… І тут не можу не
обмовитися про те, що накипіло на ній, цій
горепашній душі, упродовж
багатьох літ. З якою лихою затятістю, з яким
мазохістським задоволенням й сьогодні наступають на горло рідній співанці… Безголосі псевдозірки,
суржикомовні радіошоумени з
одурманюючих «ефемок», тотальна
музична і літературна неграмотність, відсутність доброго смаку – яскраві
ознаки нинішньої доби. Таке враження, що
викрадачі, замасковані і явні,
українського інформаційного простору заповзялися вщент витолочити наше пісенне поле. Адже саме тут
найоглядніше, найпанорамніше проступають
історична суть народу, його творча
перспектива…
Тепер про
найосновніше: навіть тоді, коли за плином буденних клопотів забувалося про
пісню, вона сама якимось робом нагадувала про себе. Так було перед закінченням загальноосвітньої
школи: однокласник (нині вчитель тієї ж Рахівської ДМШ і водночас
композитор) Михайло Томашук запропонував
покласти на музику кілька моїх текстів (починаючи з сьомого класу, я
твердо знав, що стану професійним літератором і журналістом). Несподівано пісня
«Щастя синьооке» авторства двох хлопчаків набула неабиякої популярності: її виконували на
вечорах відпочинку, навіть на весіллях…
Коли служив у війську, за сто кілометрів од вкутаного
завіями сибірського Сургута,
«однополчани» попросили
перелицювати на вкраїнський лад пісню про несправджене солдатське
кохання: «Так хочеться співати рідною мовою…»
Я давно забув ім’я автора
ностальгуючої мелодії, але, як нині, пам’ятаю той фантасмагоричний випадок:
мені виповнилося дев’ятнадцять і з цієї нагоди – звільнення. Діставшись
попуткою до неблизького міста, іду
засніженим, незважаючи на квітень, тротуаром повз дерев’яні «балки»-оселі і враз зупиняюся, наче вкопаний: голоси, що долинають
з вікон, проникливо виколисують «мою»
пісню:
…Ідуть крізь негоду зв’язківці-солдати,
Бо кличе їх доля і кличе земля.
Та коси русяві не пахнуть, як м’ята,
І губи дівочі цілую не я.
Яким чином цей твір вирвався з армійського середовища, здолав льодяні тайгові простори, знайшовши
нових виконавців і слухачів, без сумніву, вихідців з України, я міг тільки
здогадуватися…
Не менш загадкові, пов’язані з пісенною
творчістю (хоча я вперто відмежовувався від амплуа поета-пісняра) випадки траплялися і під час навчання на факультеті журналістики
Львівського державного університету імені Івана Франка. Оговтавшись після
першої сесії, ми з друзями у стінах
гуртожитку на Майорівці, несподівано для
самих себе, створили неформальний, як
модно казати нині, мистецький гурт. До
нього горнулося чимало студентів
журфаку, траплялися й пришельці з інших
вузів. Оминаючи інквізиторську
пильність студради, яка невсипно боролася за дотримання правил «соціалістичного співжиття», ми ухитрялися
пізніми вечорами творити і виконувати власні… пісні. Не знаю, чи було це
випадковістю, але під одним дахом
зібралося кілька людей, надто різних за
характерами і темпераментами, проте об’єднаних деякою схожістю
біографій. Тобто, всі мали за плечима
музичні студії. Більше того, Володимир Криворучко належав до оркестрової групи
університетського народного ансамблю
пісні і танцю «Черемош», Василь Рябий до
вузу навчався у культосвітньому училищі.
Композиторська ноша лягла саме на їх міцні плечі, автором текстів, звісно, був я…
Згадуються притрафунки з кількома нашими піснями. Скажімо, з «Першим танцем». Ми вже апробували
цей задерикуватий твір у найрізноманітніших товариствах, він подобався
студентському загалу, у першу чергу
дівчатам, отож, коли Василеві Рябому доручили редагувати стіннівку «Джерело» –
«офіційний орган» університетської літстудії
«Франкова кузня», до якої ми обидва належали, – мова зайшла про
«публікацію» добірки моїх віршів.
Вона розпочиналася саме «Першим
танцем»… Свіжий випуск «Джерела» висів у вестибюлі центрального корпусу
університету десь з годину:
виявляється, два рядки із
названого тексту («У Вас
звабливі, мила, груди…» та «Я щось вище, більше за людей…») здійняли неабиякий переполох. Я сумно
дивився, як несуть відшпилене від стіни
полотнище стіннівки у «відомому» напрямі, а вже через годину наш доброї душі заступник декана Юрій Владиславович
Петрушко м’яко, з незрівнянним відчуттям
гумору, картав горе-автора: мовляв, як міг такий серйозний студент, як Кухта, взяти й написати про чиїсь там груди…
Дещо
езотеричний, як на мене, відтінок має історія, пов’язана з піснею «Березневий
сніг». Написали ми її з Володимиром Криворучком упродовж одного весняного
вечора, лірично вражені небуденним катаклізмом природи. А вже наступного
відбувалася «презентація» в гуртожитку. Не пригадую, чи були на ній тодішні мої друзі Степан Курпіль, Євген Кондратюк, Володимир
Маринцівський, Богдан Коник та інші.
Пам’ятаю тільки, що завітали нечекані
гості: довговолосий, кучерявий (що особливо
контрастувало з нашими вимушено короткими, з принуки викладачів військової
кафедри, зачісками) студент консерваторії
та його русява і світлозора подруга… Спочатку ми дещо скуто виконували
новий витвір, а відтак у кімнаті спалахнула творча суперечка. Підсилена
пляшкою дешевого вина, ледь не
скінчилася грандіозним скандалом. Під
час тієї веремії я раптом, здивований, помітив, що дівчина вузькою долонькою манить мене з кімнати…
Вітражне вікно у темному коридорі враз залило
нас цнотливим сріблом березневого снігу,
що щедро притрусив заквітчану рястом
Погулянку. Вона, підсвічена повнявим місяцем,
наче на долоні, виднілася з висоти
рідного «сьомого неба». Дівчина, всміхнувшись, провела тендітним пальчиком по моєму, майже
солдатському, йоржику, якось утаємничено сказала: «Ти добре написав про… тюльпани. Тюльпани, що пахнуть…
снігом…» …» А потім стиха заспівала… І досі відлунює у моїй свідомості той
незвичний спів. Колоратурне сопрано (це вже збагнув пізніше),
характерна манера виконання,
якась незбагненна ніжність. Слухаючи її, відчував неабияке блаженство. Та раптом грюкнули двері і розлючений кучерявий «маестро» потягнув свою супутницю
до виходу. Вона знічено кілька разів оглянулася: «Ще прийду…» – прочитав я на її напіврозтулених вустах…
Дочекавшись,
коли відросте волосся по докучливих
заняттях на військовій кафедрі, віддавши левову частку стипендії за оберемок
тюльпанів, вирушив я у пошуках
«березневого снігу» до консерваторії. Сміхотливі дівчата зі скрипками і
віолончелями, хоч і старалися, як могли,
та не стали мені у підмозі. І
справді, що я міг сказати про незнайомку?
Не відав її імені, не знав, на якому курсі, та й чи взагалі вчиться у
Львові… Міг би впізнати тільки по
голосу! Роздарувавши дівчатам прив’ялі
тюльпани, розчарований, пішки побрів
до неблизької Майорівки… На багато років втратив я інтерес до «Березневого снігу» в іншому
виконанні, аж доки однокурсники з різних куточків України не стали
телефонувати в Ужгород, у котрому випало мені жити і працювати по закінченні
університету: чули цю пісню (о, зачаровуючий голос, що пахне першими цілунками
і тюльпанами!) по радіо…
У пам’ять назавше
вкарбувався також сумний, спільний для
нашого мистецького гурту, спомин про смерть
незабутнього Володимира Івасюка,
«Червона рута» якого назавше залишиться пісенним символом справдешньої України. А тоді, у 1979-ому,
нам, студентам факультету журналістики, особливо ж членам «Франкової
кузні», було заказано відвідувати
свіжонасипану, вкриту габою квітів могилу на Личаківці. Мовляв, до неї щодня
хтось підкидує антирадянські вірші, тож підозра може впасти, любі, й на вас…
І справді, оглянувшись довкола, із затоптаної землі я підняв вирваний з учнівського зшитку
аркуш: на ньому тулилися щирі, віриться,
не провокатором писані слова: «Я не вірю, не вірю, що сам ти помер… Тебе
вбили оті, що не люблять Вкраїну…»
…Час від часу
упродовж творчої кар’єри чув я докори з
різних вуст, що легковажу співпрацею
з композиторами. Можливо, тут справді є
моя невиправна вина. Адже у творчості,
як зауважував вище, часто-густо
зваблювали інші орієнтири, інші
горизонти… Надто рідко відгукувався я на
те чи інше прохання – написати пісенний
текст. Деякі мої твори, взяті з книг,
освоювали композитори самотужки, без
будь-якої підмоги автора. Я щиро вдячний
у цьому сенсі землякам, уродженцям
закарпатської Гуцульщини – заслуженному артистові України Миколі Попенку та заслуженному
працівникові культури України Василеві
Калинюку. Їх музика звучить мені дивовижною автентикою срібнодзвонних
високогірних ручаїв!..
Озирнувшись у
часі, я несподівано, із значним запізненням, зрозумів, що всі ці перед- і післяісторії, пов’язані з
піснями, не є випадковими у житті, як моєму власному, так і моїх співавторів.
Що не слід тут шукати якоїсь містики, а,
певно, пісня, намагаючись вижити, рятувала
сама себе. І тому, за різних епох
й обставин, коли вже, здавалося б, українське пісенне поле вщент витолочене й
споганене, свій небуденний талант являли світу Володимир Івасюк, Назарій
Яремчук, Квітка Цісик, Оксана Савчук,
Василь Жданкін, Тарас Чубай та інші…
Спроба автора цих рядків зібрати докупи хай не всі, а лишень
найпам’ятніші для нього твори, написані у різні роки, є вельми скромною
віддякою батькам, близьким і далеким
родичам, учителям, сусідам, друзям-однодумцям, – тим, хто, незважаючи на зусібічні асиміляторські кпини, вперто ніс і несе крізь житейську хвищу рідне пісенне слово!
м. Ужгород
*Василь
Кухта. З музикою за плечима. – У кн..: У садах золотих…: Пісні на слова Василя
Кухти. – Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2011. – С. 3-8.
Щиро дякуємо автору за те, що він надіслав нам ці матеріали,
які є, безперечно, родзинкою нашого блогу.
Наталія,
Інтернет-центр
Немає коментарів:
Дописати коментар