середу, 30 січня 2013 р.

ВОНИ ПРОСЛАВИЛИ СВІЙ КРАЙ. З музикою за плечима…* Василь Кухта



     З МУЗИКОЮ ЗА ПЛЕЧИМА…*
                          
        
     Напевно, книга пісень «У садах золотих…»  так і не  побачила би світу, якби не  один з численних моїх боргів перед  батьками: я не став професійним музикою.  А як леліяли вони упродовж багатьох років свою утаємничену мрію! Зрештою,  в  країні мого далекого дитинства до  приборкувачів чи то співочих струн цимбалів, чи ладів гармонії ставилися  з особливим пієтетом.  Отож не випадково з великим ентузіазмом переступив  я  небавом  поріг ще однієї школи –  дитячої музичної… І – на довгих п’ять років став  примітною постаттю у  рідних кресах. 

Ні, мене не почули,  мене побачили! Двічі  на тиждень долав я кількакілометровий шлях від домівки до ДМШ, несучи   у спеціально пошитому заплічнику  дивовижний інструмент з перламутровими клавішами – акордеон. Траплялося, у міському автобусі прокурені дядьки намагалися, незважаючи на мій спротив, видобути з його нутра сяку-таку мелодію… Певно, був той заплічник  своєрідною візитівкою  мистецьких апробацій  рідного Рахова, якщо  майже по сорока роках на прогулянковому «корзо»   почув я радісний вигук: «Ми разом вчилися у музшколі!»  На жаль,  і я, і мій ровесник, усміхнений емігрант з американської Флориди, завітали  до «маленької» батьківщини вже тільки у ролі гостей…
     Справді,  по закінченні музичних студій, значно порозтративши первісний ентузіазм,  віддав я перевагу іншим уподобанням. Проте ніколи  не вважав шлях, пройдений з акордеоном за плечима (тоді нікого не вражало, що до потреб усіх, хто займався по цьому класу, надавався один-однісінький інструмент),  нікчемним і намарним.  Більше того, заняття у ДМШ подарували неабияку  заангажованість у музику, класичну, народну,  та найперше –  у пісню. Без останньої не уявляли  ми ні свят, ні буднів. І досі перед очима, наче в кіно, крупним планом  – дорогі обличчя моїх тата й мами, урочисті,  осяяні  світлою зажурою. Бо співаємо  про той одвічний  терен, що й досі не одцвів у чутливій українській душі… І тут не можу  не обмовитися про те, що накипіло на ній, цій  горепашній душі,   упродовж багатьох літ. З якою лихою затятістю, з яким  мазохістським задоволенням й сьогодні наступають на горло рідній   співанці… Безголосі  псевдозірки,   суржикомовні радіошоумени з  одурманюючих «ефемок»,  тотальна музична і літературна неграмотність, відсутність доброго смаку – яскраві ознаки  нинішньої доби. Таке враження, що викрадачі, замасковані  і явні, українського інформаційного простору заповзялися  вщент витолочити  наше пісенне поле. Адже саме тут найоглядніше, найпанорамніше  проступають історична суть народу,  його творча перспектива…
      Тепер про найосновніше:  навіть тоді, коли  за плином буденних клопотів забувалося про пісню, вона сама якимось робом нагадувала про себе. Так  було перед закінченням загальноосвітньої школи: однокласник  (нині  вчитель тієї ж Рахівської ДМШ і водночас композитор) Михайло Томашук запропонував  покласти на музику кілька моїх текстів (починаючи з сьомого класу, я твердо знав, що стану професійним літератором і журналістом). Несподівано пісня «Щастя синьооке» авторства двох хлопчаків набула  неабиякої популярності: її виконували на вечорах відпочинку,  навіть на весіллях… Коли  служив у війську,  за сто кілометрів од  вкутаного  завіями сибірського Сургута,  «однополчани» попросили   перелицювати на вкраїнський лад пісню про несправджене солдатське кохання: «Так хочеться співати рідною мовою…»  Я давно забув ім’я  автора ностальгуючої мелодії, але, як нині, пам’ятаю той фантасмагоричний випадок: мені виповнилося дев’ятнадцять і з цієї нагоди – звільнення. Діставшись попуткою до неблизького міста, іду  засніженим, незважаючи на квітень, тротуаром повз  дерев’яні «балки»-оселі і враз  зупиняюся, наче вкопаний: голоси, що долинають з вікон, проникливо  виколисують «мою» пісню:

                      …Ідуть крізь негоду зв’язківці-солдати,
                       Бо кличе їх доля і кличе земля.
                       Та коси русяві не пахнуть, як м’ята,
                       І губи дівочі цілую не я.   

   Яким чином цей твір вирвався з  армійського середовища,  здолав льодяні тайгові простори, знайшовши нових виконавців і слухачів, без сумніву, вихідців з України, я міг тільки здогадуватися… 
    Не менш загадкові, пов’язані з пісенною творчістю (хоча я вперто відмежовувався від амплуа поета-пісняра)  випадки траплялися і під час   навчання на факультеті журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Оговтавшись після першої сесії, ми з друзями  у стінах гуртожитку на  Майорівці, несподівано для самих себе, створили  неформальний, як модно казати нині, мистецький гурт.  До нього горнулося чимало  студентів журфаку, траплялися  й пришельці з інших вузів. Оминаючи  інквізиторську пильність   студради, яка невсипно  боролася за дотримання правил     «соціалістичного співжиття», ми ухитрялися пізніми вечорами  творити і виконувати  власні… пісні. Не знаю, чи було це випадковістю, але під одним дахом  зібралося кілька людей, надто різних за  характерами і темпераментами, проте об’єднаних деякою схожістю біографій. Тобто, всі мали  за плечима музичні студії. Більше того, Володимир Криворучко належав до оркестрової групи університетського  народного ансамблю пісні і танцю «Черемош», Василь Рябий  до вузу навчався у культосвітньому училищі.  Композиторська ноша лягла саме на їх міцні  плечі, автором текстів, звісно, був я… Згадуються притрафунки з кількома нашими піснями.  Скажімо, з «Першим танцем». Ми вже  апробували  цей задерикуватий твір у найрізноманітніших товариствах, він подобався студентському  загалу, у першу чергу дівчатам, отож, коли Василеві Рябому доручили редагувати стіннівку «Джерело» – «офіційний орган» університетської літстудії  «Франкова кузня», до якої ми обидва належали, – мова зайшла про «публікацію» добірки моїх віршів.  Вона  розпочиналася саме «Першим танцем»… Свіжий випуск «Джерела» висів у вестибюлі центрального корпусу університету десь з  годину: виявляється,  два рядки  із  названого  тексту («У Вас звабливі, мила, груди…» та «Я щось вище, більше за людей…»)  здійняли неабиякий переполох. Я сумно дивився, як несуть відшпилене від стіни  полотнище стіннівки у «відомому» напрямі, а вже через годину наш  доброї душі заступник декана Юрій Владиславович Петрушко м’яко, з  незрівнянним відчуттям гумору, картав горе-автора: мовляв, як міг такий серйозний студент, як Кухта,  взяти й написати про чиїсь там груди…  
    Дещо езотеричний, як на мене, відтінок має історія, пов’язана з піснею «Березневий сніг». Написали ми її з Володимиром Криворучком упродовж одного весняного вечора, лірично вражені небуденним катаклізмом природи. А вже наступного відбувалася   «презентація»  в гуртожитку. Не пригадую, чи були на ній тодішні  мої друзі Степан Курпіль,  Євген Кондратюк, Володимир Маринцівський,  Богдан Коник та інші. Пам’ятаю тільки, що завітали  нечекані гості: довговолосий, кучерявий   (що особливо контрастувало з нашими вимушено короткими, з принуки викладачів військової кафедри, зачісками) студент консерваторії  та його русява і світлозора подруга… Спочатку ми дещо скуто виконували новий витвір, а відтак у кімнаті спалахнула творча суперечка. Підсилена пляшкою   дешевого вина, ледь не скінчилася грандіозним  скандалом. Під час тієї веремії я раптом, здивований, помітив, що дівчина  вузькою долонькою  манить мене з кімнати…
   Вітражне вікно у темному коридорі враз залило нас  цнотливим сріблом березневого снігу, що  щедро притрусив заквітчану рястом Погулянку. Вона, підсвічена повнявим місяцем,  наче на долоні, виднілася з висоти  рідного «сьомого неба». Дівчина, всміхнувшись,  провела тендітним пальчиком по моєму, майже солдатському, йоржику, якось утаємничено сказала: «Ти добре  написав про… тюльпани. Тюльпани, що пахнуть… снігом…» …» А потім стиха заспівала… І досі відлунює у моїй свідомості той незвичний спів. Колоратурне сопрано (це вже збагнув  пізніше),  характерна манера виконання,  якась незбагненна ніжність. Слухаючи її, відчував  неабияке блаженство. Та раптом  грюкнули двері і розлючений  кучерявий «маестро» потягнув свою супутницю до виходу. Вона знічено кілька разів оглянулася: «Ще прийду…» – прочитав я  на її напіврозтулених вустах…        
     Дочекавшись, коли відросте  волосся по докучливих заняттях на військовій кафедрі, віддавши левову частку стипендії за оберемок тюльпанів, вирушив я  у пошуках «березневого снігу» до консерваторії. Сміхотливі дівчата зі скрипками і віолончелями, хоч і старалися, як могли,  та не стали мені у підмозі.  І справді, що я міг сказати про незнайомку?  Не відав  її імені, не знав,  на якому курсі, та й чи взагалі вчиться у Львові… Міг би впізнати  тільки по голосу! Роздарувавши дівчатам  прив’ялі тюльпани,  розчарований,  пішки побрів  до неблизької Майорівки… На багато років втратив я  інтерес до «Березневого снігу» в іншому виконанні, аж доки    однокурсники  з різних куточків України не стали телефонувати в Ужгород, у котрому випало мені жити і працювати по закінченні університету: чули цю пісню (о, зачаровуючий голос, що пахне першими цілунками і тюльпанами!)  по  радіо…
  У пам’ять назавше вкарбувався також сумний, спільний  для нашого мистецького гурту, спомин про смерть  незабутнього  Володимира Івасюка, «Червона рута» якого назавше залишиться пісенним символом  справдешньої України. А тоді, у 1979-ому, нам, студентам факультету журналістики, особливо ж членам «Франкової кузні»,  було заказано відвідувати свіжонасипану, вкриту габою квітів могилу на Личаківці. Мовляв, до неї щодня хтось підкидує антирадянські вірші, тож підозра може впасти, любі,  й на вас…  І справді, оглянувшись довкола, із затоптаної  землі я підняв вирваний з учнівського зшитку аркуш: на ньому тулилися щирі, віриться,  не провокатором писані слова: «Я не вірю, не вірю, що сам ти помер… Тебе вбили оті, що не люблять Вкраїну…»
     …Час від часу упродовж  творчої кар’єри чув я докори з різних вуст, що легковажу  співпрацею з   композиторами. Можливо, тут справді є моя  невиправна вина. Адже у творчості, як зауважував вище, часто-густо  зваблювали   інші орієнтири, інші горизонти… Надто рідко  відгукувався я на те чи інше  прохання – написати пісенний текст.  Деякі мої твори, взяті з книг, освоювали композитори самотужки,  без будь-якої  підмоги автора. Я щиро вдячний у цьому сенсі  землякам, уродженцям закарпатської Гуцульщини – заслуженному артистові  України Миколі Попенку та заслуженному працівникові культури України  Василеві Калинюку. Їх музика звучить  мені  дивовижною автентикою срібнодзвонних високогірних  ручаїв!..
     Озирнувшись у часі, я несподівано, із значним запізненням, зрозумів, що  всі ці перед- і післяісторії, пов’язані з піснями, не є випадковими у житті, як моєму власному, так і моїх співавторів. Що не слід тут шукати  якоїсь містики, а, певно, пісня, намагаючись вижити, рятувала  сама себе.  І тому, за різних епох й обставин, коли вже, здавалося б, українське пісенне поле вщент витолочене й споганене, свій небуденний талант являли світу Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Квітка Цісик,  Оксана Савчук, Василь Жданкін, Тарас Чубай та інші…     
      Спроба  автора цих рядків  зібрати докупи хай не всі, а лишень найпам’ятніші для нього твори, написані у різні роки, є вельми скромною віддякою  батькам, близьким і далеким родичам, учителям, сусідам, друзям-однодумцям, – тим,  хто, незважаючи на зусібічні   асиміляторські кпини,   вперто ніс і несе крізь житейську хвищу  рідне пісенне слово!
                                                                                 
                                                                                                      м. Ужгород 

                                                                          
*Василь Кухта. З музикою за плечима. – У кн..: У садах золотих…: Пісні на слова Василя Кухти. – Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2011. – С.  3-8.







Щиро дякуємо автору за те, що він надіслав нам ці матеріали, 
які є, безперечно, родзинкою нашого блогу.

Наталія,
Інтернет-центр



Немає коментарів: