неділя, 21 квітня 2013 р.

Вони прославили свій край. Микола Дем’ян — митець з гуцульського Парижа - частина 2



7 квітня 2013 р. на цьому блозі ми почали публікацію фрагментів книги «Митець з гуцульського Парижа, або Ой на плаю... «книжки пасу». Продовжуємо виклад автобіографічного нарису М. Дем’яна.
Найцікавіші сторінки майбутньої книги яку наодинці упорядкував, повністю виконав вишуканий дизайн та посторінкову верстку видання, передбачаємо публікувати і надалі.





















Дайте му клевец в руки, —  зирк нанашко ще на ирщіню, а я вібрав пензлик

Після армії вирішив вступати у поліграфічний інститут. Професія книжкового графіка мені була ближчою, ніж фахівця гутного скла, та й колишній керівник студії Василь Дмитрович Зейкан настоював на цьому виборі. А нанашко мій (хресний) ще на хрестинах сказав: “Дайте йому молоток в руки... щоб став ковалем як батько...”.
Демобілізувавшись влітку 1974 р., приїхав до Львова прямо в солдатській “парадній” формі. Між іншим, таким “абітурієнтом-солдатиком” був я один. Як сказали мені потім однокурсники, після здачі першого екзамену з рисунка, вступники між собою говорили: “А солдатик отримав п’ятірку…”. Склав іспити в Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова (нині Українська академія друкарства) на спеціальність “Графіка”. Конкурс був досить великим, подали заяви 150 абітурієнтів, а в групу графіків набрали лише 15 чоловік. Та після трьох профільних екзаменів з рисунка (портрет, голова натурника), живопису (натюрморт, акварель) та композиції (ілюстрація, чорно-біла) залишилось нас всього 30 претендентів. А після трьох наступних іспитів із загальноосвітніх предметів, ще менше —­ 25. Хоч здав успішно екзамени, особливо профільні, не дуже вірилося, що вдасться подолати такий конкурс. Тому був радісно здивований, коли у першій трійці на зарахування назвали моє прізвище. Виявилося, що після армії і з трьома роками стажу я отримав додатково ще два пільгових прохідних бали. В той час до прохідних балів додавали й середній з атестата, який в мене склав 4,5 бала.
— — — — — —
Після зарахування в студенти ми відпрацьовували місяць на різних роботах при інституті. Тому я вирішив написати заяву на проживання в гуртожитку, переконавши дядька Юрія, в якого проживав протягом вступних іспитів, що серед своїх однокурсників мені буде легше з навчанням. Направили мене для поселення у кімнату № 13… Стало трохи не по собі від такого номера, особливо коли багатенько разів протягом кількох годин намагався потрапити до неї. Постукував не раз у двері, але ніхто їх не відчиняв. Мене це стурбувало. Куди мене поселяють, хто там ще живе?.. Та мої сумніви і страхи розвіялися, коли нарешті двері відчинив приємний парубок і назвався Михайлом. Виявилось — мій одноліток як і я — після армії, абітурієнт. Його односельці-кімнатники також абітурієнти — Леонід (мій одноліток) та Віктор, (молодший, після школи), — тільки вступають на технологічний факультет. Ми здружилися і я чудово прожив із ними місяць у кімнаті, номер якої виявився щасливим для всіх. Зустрівшись після приїзду на навчання, вирішили поселитися в ту ж 13-ту кімнату. Михайло з Віктором родом із Львівщини, а Леонід — із Павлограда на Дніпропетровщині. Ми зійшлися характерами, тому чудово прожили разом кілька років поспіль, вибираючи щороку для поселення улюблену кімнату. Ми навчалися на одному факультеті — технологічному, навіть на загальних дисциплінах були в одній аудиторії. Я навчався на відділі “графіки”, вони готувалися у інженери-технологи. Та це не було перепоною, навпаки — об’єднувало. Прожили ми дружно, готували спільні вечері, разом відзначали всі свята, під мою гітару, на два голоси з Михайлом виспівували тодішні популярні пісні…
Тепер, аналізуючи число кімнати, виявив що воно для мене виявилось цілком везучим. Мій випуск у середній школі був — тринадцятим, нині проживаю у багатоквартирному будинку під цим номером, весілля сина теж відсвяткували такого ж числа та ще й 2013 рік для мене — ювілейний…
— — — — — —
Викладачами профільних предметів були: Ю. Гапон, І. Прийдан, П. Приведа, О. Іванченко, А. Попов, Х. Саноцька, В. Бунов, А. Смідович, В. Овчинніков, М. Таранов та ін. В 1976 р. став переможцем конкурсу за розробку оригіналів емблеми і значка Всесоюзного комсомольського семінару з якості продукції (КСУЯП) у Львові. Це був перший мій логотип, який відтворили у металі як кольоровий нагрудний значок. 



У вересні, після другого курсу, у нас була творча практика — місяць на пленері у м. Сколе на Львівщині. Після третього курсу, навесні, — виробнича практика у Ленінграді, якраз у період “білих ночей”. Це було стажування і робота на офсетній фабриці та планове відвідування Ермітажу, різних музеїв, художніх галерей тощо. І, звичайно, — етюди та замальовки в історичних місцях.
Влітку, після третього курсу, навідався в Ужгород у видавництво “Карпати”. Це було творче знайомство. Показав видавцям творчі роботи і несподівано отримав на художнє оформлення рукопис книги М.В. Яновського “Срібна пряжка. Розповіді про народних митців”, а також пропозицію розробити художнє оформлення серії регіональних туристичних путівників-довідників, зокрема першого із серії “Радянське Прикарпаття”. Я був приголомшений. Мені, ще студентові, видавництво запропонувало виконати художнє оформлення реальної книги. Розумів, що це престижно, але лякала велика відповідальність і тривожили сумніви, чи впораюся…
Книга “Срібна пряжка” стала курсовою роботою на четвертому році навчання і першою ластівкою з реально оформлених та ілюстрованих мною книг, що вийшли у світ у видавництві “Карпати” у 1980 р. Починав оформлення книжки у Львові. Багато днів провів у міській мистецькій бібліотеці у пошуках творів тих митців, про яких йшлося у рукописі. Робив замальовки олівцем на папері з книг репродукцій їхніх творів, бо ксероксу тоді ще у Львові не було. Коли зібрав матеріали про всіх митців, тільки тоді взявся за оформлення книги — і як замовлення для видавництва і як курсової роботи для інституту. Художнє оформлення обіймало: обкладинка (1-ша та 4-та сторінки), фронтиспіс (сюжетна ілюстрація), титул та 18 двофарбових півсторінкових ілюстрацій. “Срібна пряжка” вийшла у 1980 р. тиражем 15000 прим. А путівник-довідник “Радянське Прикарпаття” побачив світ тиражем 40000 прим. українською, та 80000 прим. російською мовами у тому ж році. В цій же серії вийшли книжки “Радянська Буковина”, 1980 р. та “Советское Закарпатье”, 1983 р. 



Курсову, згодом і дипломну роботу, захищав за розробкою конструктивних форм та ілюстрацій книжки-іграшки для дітей Михайла Стельмаха “Чому в зайця не болять зуби”. Ще на третьому курсі в нас була курсова саме на таку тематику. Після захисту курсових, нам запропонували взяти участь у конкурсі на кращу книжку-іграшку видавництва “Веселка”. Вислав і я свою роботу, а згодом отримав листа від журі конкурсу: “…Ваша робота “Чому в зайця не болять зуби”, надіслана на конкурс, отримала позитивну оцінку, і буде прийнята з часом на виробництво. Секретар журі конкурсу Є.К. Романко 11.04.1978 р.”. Саме тому я взяв цю тему для дипломної роботи, вирішивши вдосконалити ігрові елементи та сюжетні ходи. Замість акварельних малюнків і пера в курсовій роботі зробив розфарбовану ліногравюру, збільшивши формат та кількість ілюстративних розгортів (керівник диплому М. Таранов). Захистився на відмінно. Згодом надіслав примірник до видавництва “Веселка”. Отримав відповідь: “Ми зв’язалися з Херсонською поліграфічною фабрикою, на якій повинні були друкувати книжечку “Чому в зайця не болять зуби”, запропонували Ваш макет і отримали від них таку відповідь: на жаль, ця робота не технологічна, виконати її вони не спроможні. Художній редактор Покулита Ж.В. 26.10.1979 р.”. Тоді запропонували переробити видання, так, щоб висічки із акварельними малюнками мали однакову штамповану конфігураціїю. Ця пропозиція не була реалізована і книжка-іграшка не зустрілась з маленькими читачами й досі. Тепер, завдяки комп’ютерній технології, я переробив її із об’ємних форм книжки-іграшки у книжку звичайну — в одній площині. Та думаю, і у такому вигляді вона також вже “застаріла”. Напевно ще знайду час до її сучасної модернізації. Радує хоча б те, що ілюстрації розфарбованої ліногравюри з дипломної роботи демонструвалися на Республіканській виставці творів художників преси (1980 р.). А ще сподіваюся, що колись вдасться порадувати цією роботою своїх онуків та інших малюків України.

 






















Переддипломну практику кілька місяців проходив у видавництві “Карпати”. Закінчив поліграфічний інститут у 1979 р.
Одружився я ще студентом — після четвертого курсу. Дружина теж із мого села — Анастасія Бочкор (назвали її на честь бабки по матері і професію акушерки вона успадкувала від неї). А побачив її вперше на новорічному ранку в лісопункті, де працював мій батько. Це було ще в першому класі. Прийшов я туди на новорічний ранок, щоб отримати подарунок з цукерками. Дід Мороз з великим мішком запропонував дітям, які обступили його, розповісти віршика… Саме Настя тоді вийшла з юрби і розповіла довгий новорічний вірш і першою отримала подарунок. І тоді, як кажуть, — “впала мені в око”. Вона відвідувала тоді іншу початкову школу і лише з п’ятого класу ми вчилися в одній школі, але в різних класах... Тільки після армії, коли я був студентом- третьокурсником, ми почали постійно зустрічатися, переписувалися ще два роки поспіль, а відтак і одружилися. Разом поїхали в Ужгород за моїм направленням у видавництво “Карпати” влітку 1979 р.
А з приводу нашого знайомства згадалося ще й таке… Я вже працював у газеті “ФЕСТ”, на 16-й сторінці якої оголосили конкурс “Ось така історія”. Потрібно було коротко описати історію власного родинного знайомства. Я описав нашу історію, але під псевдонімом, щоб колеги не дізнались прізвища. Прізвище та ім’я моїх тестя і батька я поміняв місцями. Та домашню адресу вказав реальну. Надрукували нашу історію у “ФЕСТі”. Наші родичі передплачували газету і за деталями здогадалися, що то є наша історія. Зате і досі не знають колеги у “ФЕСТі”. Чесно кажучи, я тільки тоді з полегшенням зрадів, коли журі переможцем конкурсу визначило історію закарпатського письменника, здається, Юрія Мейгеша.
Настя працює в Ужгороді акушеркою, спочатку в обласному, а далі у міському пологовому будинку. Думаю, прийняла у породіль значно більше маленьких діток, ніж я художньо оформив книжок. Наші діти теж мали здібності до малювання, але пішли іншими стежками — обоє закінчили Ужгородський національний університет. Син Віктор — фізик, успішний інженер з якості на заводі електроніки “Джейбіл”, а дочка Мар’яна — біолог. Ми з Настею вже й бабусею і дідом стали. В сім’ї сина Віктора та Ганни ростуть малий Антончик та з’явилась недавно на світ маленька Вероніка.

Як віштудерований  мальир я став шнайдером лудини… до книжок у “Карпатах”

Після інституту в 1979 р. за персональним викликом прибув до Ужгорода у Республіканське ордена Дружби народів багатопрофільне книжкове видавництво “Карпати” на посаду художнього редактора. І як дипломований художник-графік — так би мовити став кравцем книжкових шат...
Заввідділом художньо-технічного оформлення тоді працював Гашпарович Янош Міклошович. Його колегами були трохи старші за віком від свого очільника. Це старший художній редактор Томашевський Віталій Олександрович і старший технічний редактор Черкашина Михайлина Романівна — а всі троє були випускниками поліграфічного вузу у Львові.
До відділу належав також фотограф Чмир Володимир Оксентійович. Згодом у цей підрозділ влилися нові працівники — технічний редактор Яремчук Наталія Теодорівна (також закінчила Львівський поліграфічний) та фотограф Попов Олексій Флегонтійович. Обоє були майже моїми однолітками, але вже мали чималий фаховий досвід. З усіма колегами працювати було приємно і продуктивно.
Мене закріпили за редакцією туристичної і краєзнавчої літератури, якою керував Годований Леонід Дмитрович, проте інколи доводилося опікуватися й складними за дизайном виданнями інших редакцій. Подібні книги через свою багатокомпонентність за структурою вимагали детального оригінал-макета. Заняття виявилося цікавим для мене, адже це в основному робота з макетуванням фотографій та слайдів, як всередині книги, так і у зовнішньому оформленні. Це мені імпонувало, бо і сам займався фотографією. Для кожної книжки намагався знайти індивідуальний дизайнерський підхід, починаючи з пошуку нового оригінального шрифта, якого в більшості випадків знаходив серед латинських модерних зразків. Вибір нових кириличних шрифтів був дуже бідний. Тому деякі літери кириличного начерку доводилося придумувати самому і вручну виклеювати у збільшеному масштабі з окремих елементів латинських літер з наступним домальовуванням потрібних елементів. Це були завжди назви обкладинок, щоб привернути читача хоч якоюсь новизною оригінального шрифта. Шрифт виклеював на планшетах, потім репродукували і роздруковували чорні літери на фотопапері у різних масштабах, аби мати вибір найбільш вдалого розміру для оригіналу. Лише деякі дрібні шрифти в назвах давали звичайним друкарським набором.
Двічі підряд, з кількамісячним інтервалом, я побував у Києві за направленням Держкомвидаву України на курсах підвищення кваліфікації. Спочатку був на “своїх” курсах — художніх редакторів, а потім і на курсах технічних редакторів, бо наш фахівець не зміг поїхати, а представник “Карпат” мав обов’язково бути. Саме ці курси були великим новітнім поштовхом для мене в художньо-технічному оформленні видань. Адже нові знання я намагався впровадити у оформлювані видання. На заняттях демонстрували кращі дизайнерські зразки європейського і світового рівня, починаючи зі звичайних простих шрифтових розгортів... Я ледве встигав фіксувати у конспекті найбільш цікаве. Лекції з демонстрацією слайдів читав Борис Васильович Валуєнко, відомий мистецтвознавець, професор, теоретик книжкового дизайну, автор книги “Архітектура книги” та ряду інших. Він побував, на більшості кращих європейських та союзних книжкових виставках і спеціально фотографував кращі зразки, щоб донести найновіше студентам.
Саме йому я завдячую і визнаю його своїм авторитетним вчителем, на якого рівняюся й зараз. Бо він ще в той час розповідав нам про “комп’ютерні технології” книжкового дизайну, які з’явилися в нас значно пізніше. Хоча, через деякий час я побував на подібних курсах у Львові при Академії друкарства, але то був уже рівень, не такий багатий на високі фахові зразки і новації.
Взагалі вважаю, що основними навчителями і наставниками, які багато знань передали мені для творчості були: В.І. Попович — перший вчитель малювання, В.Д. Зейкан — керівник художнього гуртка у Рахові, Б.В. Валуєнко — теоретик сучасного книжкового дизайну.
Багато пошуків вимагало макетування з використанням фотоматеріалу, для кожної книги потрібно вишукати якийсь оригінальний прийом, особливо у фотоальбомах та фотокнигах. Для прикладу — макет нарису-путівника “Ужгород”, що вийшов у 1990 р. Для більшої зручності у користуванні путівником у дизайні використано потрійний взаємозв’язок між картосхемою, фотоілюстраціями, виділеннями в тексті й значками на полях. Між іншим, книга вийшла тоді українською та російською мовами загальним тиражем понад 56 тисяч примірників (на даний час просто фантастичний наклад), і її (перший випадок в історії видавництва Карпати) замовила бібліотека Конгресу США. Саме за цей дизайн книга отримала диплом Всеукраїнського конкурсу “Мистецтво книги” у 1991р.



Окремо скажу про ілюстрування книги. Починається з читання рукопису, із записів для себе всіх потрібних акцентів, із розробки стилю розділів, ілюстрацій та й самих сюжетів. Складаєш свій сценарій, далі — пошуки зображувального ряду матеріальної культури того часу, архітектури, побутових речей, характерного одягу, обладунків, типажів і характеру персонажів для майбутніх ілюстрацій. Це замальовки в музеях та із книг в бібліотеках. А ще головне — щоби взятися за виконання ілюстрацій мені довелося протягом місяця-півтора щоденно робити начерки. В робочий час, на перервах малюєш колег по роботі, а вдома, при телевізорі, робиш десятки начерків з екрана. І коли вже рука “слухалася”, приступав до виконання ілюстрацій для книги. І так вечорами та у вихідні — поки не завершував роботу над оформленням видання.
Це стосується насамперед книг: “Правда і кривда”, серія “Карпати”, 12 ілюстрацій; “Ходили опришки” серія “Карпати”, 22 ілюстрації; “Зачаровані казкою”  серія “Карпати”, 23 ілюстрації; “Чарівна торба”, 18 ілюстрацій; В.І. Комендар “Барвінок для майбутнього”, 6 ілюстрацій, 16 заставок; В. Густі “Обличчя”, 4 ілюстрації. Між іншим, тільки ці книги вийшли загальним накладом майже 900 тисяч примірників (відповідно 65000, 50000, 250000, 65000, 16000, 2000... прим.).




Перед оформленням закарпатських казок відвідував ужгородські музеї і робив замальовки народного одягу характерного для різних районів краю, щоб використати їх для конкретних книжкових ілюстрацій.
Пригадую, як на прохання редакції туристичної і краєзнавчої літератури, погодився ілюструвати книжку Василя Комендара “Барвінок для майбутнього”. Необхідно було зробити обкладинку, титул й сторінкові ілюстрації до уподобаних нарисів та заставки до них. Читав вдома рукопис, надрукований друкарською машинкою на стандартному папері, і наче повертався у знайомі околиці. Здивували нариси — “Шовкова косиця” і “Гінзура”, у яких автор описує знайомі мені місцини — рідний Боґдан і село Луги вище по Білій Тисі, розповідає про відому в окрузі цілительку-травознайку Шандорку. І тоді неодмінно захотілося зустрітися з автором.
Побачились у видавництві при обговоренні ескізних начерків ілюстрацій та оформлення. Розмова здивувала ще більше... Виявилося, що в 1952 р. Василь Іванович, як аспірант-ботанік досліджував флору в околицях Боґдана та гори Петрос і квартирував у центрі села в мого прадіда по мамі Василя Кріса. Навіть фотографував гуцульське весілля моїх батьків біля церкви. Місцеві жителі називали Василя Івановича пан “анжінір”. Цими світлинами я дорожу й досі. Тоді відбулася цікава розмова про Боґдан і нашу родину. Після цього я ще з більшим натхненням взявся до роботи. Йшлося про оригінальні сюжетні ілюстрації та заставки у нарисах про різні рослини, занесені до Червоної книги України, на сторінках якої інформація про рослини, надрукована на зелених, жовтих та червоних, сторінках залежно від ступеня потрібного захисту і уваги людини до рідкісних представників флори. Тому я використав ці умовні кольори при оформленні обкладинки і форзаца. Намалював 6 односторінкових та двосторікових ілюстрацій зокрема й до “Шовкової косиці” і “Гінзури”, а також 34 тематичних заставок до кожного нарису.




Робота над книгою спонукала мене взятися за пензель й продовжити тему охорони природи у триптиху олією на картоні розміром 40х60 см. Це своєрідні великі метафоричні ілюстрації з спеціально обмеженою кольоровою гамою у 4-5 фарб. Назвав роботи: “Шовкова косиця”, “Підсніжник” та “Ялинка”, “приховавши” додаткові сюжетні зображення людини у тлі пейзажу.
Довелось готувати книжкові шати і для більш складних видань редакції виробничої літератури. Книга “Карпатський заповідник” була першою у міжвидавничій серії “Берегти природу — берегти життя”. Художнє оформлення серії на той час ще не була розроблене, тому Держкомвидав України запропонував розробити її “Карпатам”. І я виконав доручення. Книжка про заповідники у новому оформленні серії вийшла в 1982 р. тиражем 40 000 примірників. Згодом у цій серії у “Карпатах” вийшло ще 7 книг природоохоронної тематики.
У художньому оформленні путівника “Закарпатський музей народної архітектури і побуту”, 1986 р. вдалося зробити особливий дизайнерський хід у макетуванні. Крім традиційних зроблених на замовлення професійних кольорових фотоілюстрацій, використав ще власні малюнки з натури зовнішній вигляд кожної хати з фасадного боку. А поряд закомпонував внутрішній план-переріз хати з розміщенням кімнат, дверей, вікон, печі. Ці рисунки довелося виконувати олівцем на папері, підходячи до будівель з різних сторін де ближче, де далі, бо дерева заважали цілісному сприйняттю мальовничих пам’яток архітектури. Спочатку замальовував, екстер’єр кожної хати, потім заходив до середини, викреслюючи внутрішнє планування. А вже потім робив 20 оригіналів для книги пером тушшю. Якщо на фотографіях хати виглядали фрагментально, місцями їх закривали дерева, то рисунки давали повне уявлення про кожну хату та ще й додатково її внутрішнє планування. Форзаци зробив різними на першому була схема розміщення всіх споруд музею, а на другому карта Закарпаття з позначками-рисунками хат та населених пунктів, з яких привезені ці експонати.
Відрізняються дизайнерські рішення у макетуванні книжок: “Яремча”, “Косов”, “Музей лісу і сплаву”  “Туристу о Закарпатье”  — путівники, фотоальбом “Зачаровані Карпати”.




У видавництві “Карпати” до 1993 р. оформив понад 80 книг суспільно-політичної, художньої, виробничої, туристичної і краєзнавчої літератури та реклами. Під час відпусток у рідному Боґдані малював етюди на пленері, а згодом перекинувся на фотозйомку природи, придбавши дзеркальний фотоапарат “Зеніт-Е” та два телеоб’єктиви з низкою світофільтрів для чорно-білої зйомки. У моїй фототеці понад 2000 кольорових слайдів на німецькій позитивній фотоплівці “Орвохром”, яку проявляв аж у Ризі, та сотні чорно-білих фото, які сам виготовляв удома. Десятки кольорових слайдів увійшли до багатьох книжок міжвидавничої серії “Берегти природу — берегти життя” та ряду туристичних і краєзнавчих видань.
Як правило літню відпустку проводив у своїх батьків. Допомагав також батькам дружини “робити сіно”, тому етюдник довелося поміняти на фотоапарат дуже корисну річ для фото-етюдів у різних місцинах на сінокосах.
У 1980 р. брав участь у Республіканській виставці художників преси, а у 19851986рр., у чотирьох (молодіжній міській та обласних художніх) виставках, експонуючи книжкові ілюстрації та станкову графіку. Але надалі перестав, бо ілюстрованими виданнями більше не займався, а робити спеціально для виставок станкову графіку, через завантаженість основною роботою, не було змоги…
… Пригадую, якось, на запрошення тітки Анни (по мамі) побував в гостях з дружиною в Кошицях. Зауважив картину на полотні олією розміром близько 80х120 см. На ній була зображена молода тітка Анна в гуцульському вбранні. У 1956 р., ще в Богдані її малював з натури мій колишній вчитель із Рахівської художньої студії Василь Дмитрович Зейкан. Це засвідчував підпис художника на портреті. Та фон картини не дуже вдався — плакатно, грубувато замальована трава, ліс, гора, небо. Тітка сиділа на пні. Фон тітці також не подобався, тому я запропонував перемалювати пейзаж з річкою і горами, замість пня зобразити камінь, залишивши постать без змін. Вона погодилася . І вийшла картина двох авторів, учителя та його учня, виконана в різні часи — в 1956 та 1983 р. Два прізвища і дві дати я зазначив на перемальованій картині. Тітка залишилася дуже задоволеною від такого перевтілення улюбленої картини.
(Продовження у наступній подачі
«Тогди, в тьижкий усюди час, — ґонца гет потав’йим у новинках»)




















Щиро дякуємо авторові за надіслані матеріали,
Інтернет- Центр 
Дописати коментар