неділя, 7 квітня 2013 р.

Вони прославили свій край. Микола ДЕМ’ЯН - митець з Гуцульського Парижа - частина 1







 Шістдесят літ тому, 5 квітня 1953 р., у мальовничому Богдані на закарпатській Гуцульщині народився добре знаний не лише у Закарпатті, але й у всій Україні, 
художник-графік  Микола ДЕМ’ЯН
Більше 30 років власного життя присвятив він улюбленій справі. Майже 250 різноманітних видань загальним тиражем понад 1,75 мільйона примірників пішли до читачів з художнім оформленням та оригінальними ілюстраціями нашого земляка. Нині дочікується з’яви у світ книга «Митець з Гуцульського Парижа…» – про ювіляра і його неповторні творчі світи. Разом з  читачами нашого блогу щиро вітаю пана Миколу зі славною датою і зичу подальших творчих злетів!


      


   ВОЛОДАР  МИСТЕЦЬКИХ ВАРТОСТЕЙ



Коли мене запитують, якому виду транспорту віддаю перевагу, не замислюючись відповідаю: залізничному. Залізниця настільки гармонійно вписалась у карпатський ландшафт, що, здається, проектували її не інженери Австро-Угорської монархії, а прибульці з невідомих галактик… Граційні лонжерони над бездонними прірвами, кам’яне мереживо тунелів і віадуків: мій «рідний» (з часів студентства) потяг Львів–Рахів, проникаючи в найзаплутаніші закутини гір, і досі відкриває подорожникам неймовірну красу. Саме у плацкартному вагоні найрозкішнішого для  мене засобу переміщення, вибираючись зі Львова на зимові вакації, познайомився я зі студентом відділення книжкової графіки Поліграфічного інституту імені І. Федорова (нині – Українська академія друкарства) М. Дем’яном. Донині вважаю, що наша зустріч Миколу насторожила: надто вже неделікатно спостерігав я за порухом його олівця. Тим часом на папері оживали гострі обриси смерекових гір, що пропливали за вікном, повнявий місяць на видноколі, гордовита постава «чорного хлопця» – опришка. А ще – потяг-фантом… Як і належало майбутньому журналісту, я миттю заповзявся дослідити життєпис творця колоритного малюнка. Виявилося, що родом мій попутник з Богдана – надійно схованого в горах села, де й досі твердий прихисток мають народні звичаї і традиції… Розмова значно стала відвертішою, коли Микола дізнався, що з Богдана походить мій прадід, потомственний плотогон Микола Шорбан, а викладач Інституту прикладного мистецтва, відомий львівський скульптор Іван Кушнір, один з перших наставників Миколи у малярстві, – мій двоюрідний дядько…
 Вдалося завершити те «інтерв’ю»… майже через чверть століття. Звісно, я знав, що мій талановитий земляк по закінченні вузу працював у видавництвах «Карпати» і «Закарпаття», у редакціях газет «Срібна Земля» і «Фест», бачив і читав оформлені ним книги (особливо подобались графічні роботи у збірках закарпатського фольклору із видавничої серії «Бібліотека «Карпати»). Проте продовжити започатковане у поїзді Львів–Рахів знайомство все якось не випадало.
Нагальна потреба привела мене до Миколи, коли готував до друку поетичну збірку «Пава повстання». Кожен з літераторів прагне, аби художнє оформлення його книг не лише увиразнювало зміст, але й було своєрідним естетичним дороговказом для читача. Особливо нелегко у цій справі догодити поетам: спробуй-но, художнику, розкодувати їх карколомні ребуси-метафори! М. Дем’ян був – і є – одним з небагатьох книжкових графіків, яким під силу таке архіскладне завдання. Сказати, що оформленням книги «Пава повстання» (2004), як і наступних – «Гуцульський Париж» (2007), «Лотоси і лотоки» (2008), «У садах золотих…» (2011), я залишився вдоволеним, – майже нічого не сказати. Упродовж нашої тривалої співпраці Миколі доводилося не раз-не два задовольняти мої непомірні авторські примхи. Вражала його віртуозна здатність осучаснювати (в моєму конкретному випадку) архаїку, досягати символічного навантаження, промовистості кожного штриха. Судіть самі: так гармонійно «поєднати», до прикладу, Ейфелеву вежу і карпатську церкву («Гуцульський Париж»); оспівану в піснях «червону руту», писанку і коринфську колону («Лотоси і лотоки») міг тільки він! З  легким докором сумління пригадую один з Миколиних «уроків»: під час оформлення книги пісень на мої слова «У садах золотих…» я вибудував в уяві символічний ряд: зі скіфської амфори буквально «виливаються» українські пісенні символи  – згадувана «червона рута», гордий едельвейс, золотий соловей – маестро екстазного співу… Микола не погодився з таким художнім ходом, він видався йому дещо спрощеним, так би мовити, «в лоб», але (позаяк я наполягав) таки виконав мою забаганку.. Побачивши у висліді моє страшне розчарування і зніяковіння, мовчки розгорнув на дисплеї комп’ютера інший (власний) варіант оформлення. І я відразу відчув себе щасливим…
Я неспроста розпочав оповідь про мого творчого побратима, якому щойно виповнилося 60 літ, зі спогаду студентської юності. Той поїзд – реальний, а не фантом – і досі, долаючи гірські перевали, курсує між Львовом і Раховом. Час від часу і ми з Миколою, навертаючи до нашої «маленької батьківщини», стаємо його пасажирами. Я бачу Миколу, що нахилився над аркушем паперу біля вагонного вікна, за яким пропливають рідні краєвиди. Гострі обриси гір, повнявий місяць на видноколі… Розумію, що ту фантасмагоричну красу бачить художник не очима, а серцем… Саме тут, у «паралельному» світі нашої молодості, змішуючи часові площини, хочу продовжити незавершену колись (бо поїзд зупинився на рахівському пероні) розмову.
Прагнути справжніх, а не підробних мистецьких вартостей – цей дороговказ, відкритий для Миколи уже згадуваним Іваном Кушнірем, як і наставниками з фаху у тодішньому Поліграфічному інституті ім. Івана Федорова, – виявився воістину непомильним. Маємо перед собою вдумливого художника книги, добре знаного не тільки в Закарпатті. Додам, що «Енциклопедія сучасної України» (Київ, 2007) містить змістовну статтю про М. Дем’яна (як графіка) та репродукції його графічних творів. Інше довідкове видання «Спадкоємці першодрукаря»  (про випускників та викладачів кафедри графіки Української академії друкарства (Львів, 2010) теж не обділило увагою його творчість.
…Професіоналізм художника, коли йдеться про здешевлення книгопродукції, часто-густо викликає не тільки подив, але й спротив нинішніх видавців. Проте Микола Демян, як і завше, вірний самому собі: закорінений у традиції рідної української культури й глибоко сучасний водночас. Як і книги, які виходять у світ у дивовижних шатах з-під його талановитої руки.

                                                                                                                       Василь КУХТА,
                          письменник, журналіст, лауреат всеукраїнських  літературних премій:     
                                                імені Павла Тичини, імені Бориса Нечерди, «Князь Роси»   імені Тараса Мельничука, закарпатської обласної премії  імені Федора Потушняка та ін.


м. Ужгород



З  книги «Митець гуцульського Парижа, або Ой на плаю… «книжки пасу»

Художник-графік Микола ДЕМЯН:

         «ОЙ НА ПЛАЮ..., «КНИЖКИ ПАСУ», 
або Тай стрітив’йим на цему плаю — своє мальирське щистьи»


 
                           
  “А ви б хотіли народитися тут – у селі Богдані на рахівській Гуцульщині? 
Якщо ви зналися тільки з горами, може, й хотіли б. Але поговоріть із людьми. 
Чи люблять вони свій край? Та як можна не любити таку красу?”
                                                                                                                            
Петро Скунць



Якими б словами вповісти про себе?

Якими б словами вповісти про себе? По-книжковому чи мовою рідного села, словами близьких родичів, моїх давніх предків… Якщо гововоритиму по-книжковому, то односельці подумають, ніби гордую чи ганьблюся рідного гуцульського слова. Що виїхав сорок років тому із свого села до міста, то вже й забув рідну боґданську бесіду. Якщо перейду повністю на домашню говірку, то теперішні ужгородські сусіди, мої колеги, тутешні друзі, та, може частково, син і дочка, багато чого не зрозуміють…
Після закінчення школи, виїхавши із села до міста (де вчився, служив у війську і тепер проживаю), я постійно розмовляв літературною мовою і взагалі не вживав у розмові місцевої говірки (крім домашнього кола або спілкуючись із рідними та земляками). Мене деякі співрозмовники вважали за львів’янина, навіть не підозрюючи, що я закарпатець, та ще й боґданський гуцул. Бо в розмові якось не видавав себе, зате дивувалися, коли узнавали про це, кажучи мені: “Ану скажи щось по-своєму, щоб ми почули…”
Але ж мені хочеться догодити і першим, і другим, та заодно передати дух і гармонію слова, особливе милозвуччя і ауру боґданської говірки, якої тепер стає все менше, бо живе хіба що в побуті. Хочеться, щоб читач пройнявся тією особливою енергетикою гуцульської закутини, де я народився та провів дитинство і юнацькі роки.
Аби читач зрозумів про що веду мову, як зразок наведу достовірний (принаймні я так вважаю) діалог моїх вуйка Василя та вуйни Гафії. Я намагався якнайближче відтворити звучання боґданської говірки. Думаю, що читач з іншої місцевості значну частину цієї розмови не зрозуміє. Я просто певен у цьому. Тому діалог дядька й тітки, деякі незрозумілі вислови перекажу книжковою мовою. І вже далі у розповідь зрідка вкраплятиму окремі вислови та слова, щоб нагадувати час-від-часу про те, що було спершу…
Як каже мій земляк, поет Василь Кухта:

“Вби люди знали, вби люди чули,
що й ми на світі були, гуцули…”.

Ще й цисе вам  мушу зирчи, айбо маю гадку, аби з цим ни переборщити


— Васи, ще ти си ни навкимило з тим бутором тілько тьигатиси — та йди вже полуднувати…
— Гафі, ни пилуй ньи, бо шос ми ни парує — най кінчу вже цисю бабрачку.
— Спеклам ти у бродері бурчиник. Та будеш і мачити. Мачинку з вурдов?
— Та йо, лиш давай борше, тай насип ми в горщи студеної жентиці із тої ґелітки шо в пивници, бо може ньи в горлі пересісти.
— Та нашо ти жентиці, ліпше ти насиплю гусльинки, буде ти май тикньити, та будеш май моцний і ліпше біруватимеш.
— Най буде — неси прудко, бо хочу ще трохи й покімарити по-полудню, бо рано сньи скорньила. А вітак ще маю трохи дошки догіблити тай зарь нову у двері закласти.
— Но туй маєш, всьичино шос хотів.
— Гафі, та нашос ми цілу могилу наклала на цес таньжер, відбери ми половицю…
— — — — — —
Тітка кличе дядька, який майструє меблі, йти вже обідати спеченим у духовці коржем (нагадує великий кремзлик-дерун) та підливою з підсмаженим на маслі овечим сиром. Та він просить зачекати, щоб закінчити роботу.
— Давай швидше страву і налий мені в кухлик холодної сироватки з льоху — просить він. Але тітка пропонує ряжанку, більш калорійну, від неї більшає сил. Дядько ще хоче задрімати після обіду, бо дуже рано його збудили. А потім ще повинен достругати дошки та замок приладнати. Побачивши дуже повну миску, просить відібрати половину.
 — — — — — —

— Но, та ще мушу й пантрати коли вже поїш… Та ци вже наївйис си, Васи?
— Йо, Гафі, файно ти дьикую! А ти шо си вже так вішкірьиєш? Ліпше бис ми цисі фусеклі пожмакала тепер, бо вже начили коравіти. Та й шнуфлик вімащений вже, ади ондем ти верг.
— Давай усьичино, бо якраз хочу шос жмакати.
— А сорочку вішиту на завтрашнє сьвито віпиґлювалас ми?
— Та ні, бо вчера пиґляс си сказив, треба го полагодити.
— Вітак го полагожу, бо тепер ни маю коли, — возьмеш ми из шіфонера инчу сорочку, тоту вже віпиґлювану, шо в дурні коцки.
— Най буде й так, але май гадку, абис не забула.
— А ти вже cи попараїла з маржинов? Та май кивайси, Гафі, будь май прудка!
— Та йо, — ще перше м попараїла cи, лишилоси лиш начиньи помити тай горнец пригорений віпуцувати.
— Гафі, цис ни виділа мій теркатий поділар?
— Та вчерас го бізівно поклав у старі гачі, або у баршонованому кобаті подивиси.
— А фрас би ти був лютий, Гафі! Дес ми знов піпу поклала шом ни годен найти?
— Та ти все ї дес вержеш, а я ї найшла на ковбані під хатов тай ади онде у креденец йим поклала. Але йди собі вон курити из піпов, бо туй усьичино завоньиєш димом.
— Гафійо, а відай наш часівник із зозулев стоїт, заведи го файно, тай наведи му добре цайґери. А я йду під хату, сьиду собі на кімак, а вітак ще й серсаму там поскладаю тай торбонцу сусідови відвезу, шом зичив.
— Ий-га, та ти вже туй — на вулици. Який йис чіковний, Василю. Та коли вже будеш іти до бірова шос туди орудувати?
 — Та з понеділка піду вже горі в тоту кантору як си май веремньи вілагодит, ни видиш як cи затьигло й дуже сипле.

— Бери паразолю та йди, бо так наохтема си ни збереш.
— Гафі-і, може бис сама пішла, бо якос ми мерсько туди йти.
— Агі, та ти си може вже й бірова напудив?
— Та шо ти лопотиш, шляк би тьи трафив, Гафі, як йис ньи наїла. Вітак піду тай усе сам зорудую.
— Але зирчеш му шо в обочи ми будемо самі сіно робити тай свою маржину файно сокотити, аби ни пасла за межов.
— — — — — —
Тітка чекає, коли дядько вже поїсть. Поївши, він дякує і запитує, чого це вона так посміхається, краще б брудні шкарпетки і носову хустинку випрала. Або сорочку на свято випрасувала. Тітка заперечує, бо поламана праска. Дядько обіцяє її потім полагодити, пропонуючи взяти зі шафи іншу сорочку з жовтими клітинками. Питає далі, чи вже нагодувала худобу. Та вона вже це зробила, залишилося посуд помити та каструлю почистити. Шукає дядько свій строкатий гаманець, який може бути в старих штанах чи замшевій куртці. Де ж його люлька поділася, що не може знайти? Він завжди її десь кине, а тітка знайшла її надворі і в сервант поклала. Настінний годинник зупинився й дядько просить Гафію його підкрутити й стрілки виставити. Дядько біля хати сідає на колоду курити. Та ще має інструменти скласти і тачку відвезти. Тітка на подвір’ї хвалить чоловіка, та запитує, коли вже він піде до голови села домовитися про сінокіс для домашньої худоби. Дядько обіцяє піти в контору, як добра погода наладиться, бо дощ ллє. Однак тітка, пропонує йому йти тепер, бо так ніколи не збереться. Та йому не хочеться йти. Тітка думає, що дядько голови боїться. А він ображається, обіцяє, що сам про все домовиться…
— — — — — —
— Май розум, — вжес ми так надоїла из свойим вархоліньим! Та шо с тобов си коїт, Гафі, цис ни йи бетежна?
— Та ти шо, Васи! Тебе як ни штуркнеш, то си й ни кинеш.
— А я ліпше піду долів у бовт за милайнов муков, бо си кінчила, та ни буде на бануш. І сіркачів би треба, бо ни годнам у шпорі ватру накласти, тай соли вже мало в хаті.
— Та й бери мої біціґлі, там у шопі стоя, то — скорше зорудуєш.
— А нашьи ташка вішита пацьорками ни знаєш де йи?
— Нашо ти, Гафі, тої ташки, вна вже від тогіть дрантива. Возьми дзьобину з поду, або у бовті відивиш си инчу ташку, май ліпшу.
— А найко, баци в бовті й тепер єго син Йовшко — шпекулює? То йи видко гамішний чоловік. А видів йис, як єго Йончі на него дуже самарає? Но, Васи, я борше туди собов вержу.
— Та пилуйси, йди вже, доки си ще ни змеркло, але не зашпотайси на ґарадичах і гаткуйси на вулици, бо так тепер літают цисі мотори. Тай пантрай из грошима, ни килтуй їх на пусте, а шпаруй, бо будеш вітак банувати як тьи ще й ищилуют у бовті…
— — — — — —
Тітка вже надокучила своїм бубонінням. “Що з тобою коїться, чи не захворіла” — хвилюється дядько. Тітка збирається в магазин за кукурудзяним борошном для бануша на сметані. І сірників потрібно, бо не може вогонь в плиті розпалити та й солі замало. Дядько пропонує взяти велосипед із шопи, щоб швидше впоралася.
— А де торбина, вишита бісером? — питає тітка.
— Та вона ще з того року дірява.
— Радить взяти з горища тайстрину або в магазині купити кращу торбину.
— Цікаво чи в магазині і тепер син Йосипа вторговує-спекулює? — питає тітка.
— Видно що він нечесна людина. А як його син Іван на нього дуже подібний. — Тітка поспішає поки не стемніло. Та дядько просить не спіткнутися на сходах і стерегтися на вулиці швидкісних авто. І гроші щоб ощадила, даремно не тратила, а то буде жалкувати, якщо її ще й обрахують у магазині…
— — — — — —
Мама розповідала якось і таке… В школу приїхала нова вчителька, яка квартирувала у маминих родичів. Приходить зі школи і говорить ґаздам:
— Поясніть мені.., що значать слова, які я почула від учня на уроці: мастеґа, гачуґа, кашиці та дараби… Бо мені стало соромно, що я не знаю їх значення, і тому не розпитувала далі.
А було ось що. Один учень на уроці постійно щось жував, — “жньикав” по-місцевому. То вчителька й запитала його:
— А що ти там стільки жуєш постійно?
— Мастеґу, — відповідає той.
— А що таке мастеґа?
— Те, що на гачузі росте.
— А що таке гачуґа?
— То Ви не знаєте, що то є..? Із неї кашиці та дараби робльи.
Так от, “мастеґа”, то є живиця (місцева “жуйка”, що росте на смереці), “гачуґа” — смерека, “кашиці” — підпірні дерев’яні стінки берегів на поворотах гірської річки і “дараби” — плоти деревини для сплаву.
— — — — — —
У такому мовному середовищі я зростав. Боґданська говірка залишилася у моїй душі назавжди. В устах літніх людей вона майже не змінилася, але молодше покоління помалу привносить до неї не лише новітні поняття та слова, але часто використовує все більше елементів літературного мовлення. І це робить боґданську говірку зрозумілішою на інших теренах. Частенько мені хочеться напитися джерельної води з батьківської криниці або пройтися вранці росяними травами на схилах-обочах…
В Богдані мені хочеться раз-у-раз зануритися у мелодику рідного слова і спілкуватися із земляками милозвучною говіркою. Але з читачами цієї публікації буду говорити по-книжковому, не вдаючись до зайвого тлумачення говірки… Хоча признаюся, що захопившись говіркою, для цього зразка приготував втричі більший текст, з якого вибрав лише малу його частинку. Бо подумав ще раз — аби не “перебор­щити” …

То була недільи, як май на самий Великдень…


Вперше село Богдан згадується в 1770—1777 рр., коли сюди переселилися вихідці з Рахова та інших куточків Гуцульщини
Богдан знаходиться за 15 км від Рахова між знаними вершинами Карпат — Попіваном Мармароським (1936 м, по-місцевому Пьитріс Квасньинський, за ним — уже Румунія) та Петросом (2020 м) і Попіваном Чорногірським (2022 м, інша назва — Чорногора , з будівлею колишньої обсерваторії на вершині) та найвищою горою Карпат — Говерлою (2061 м). Із сільської гори Борщевиці видно всі ці вершини, та й дорога до них проходить через Богдан. Протікає через село Біла Тиса та її притока річка Богдан. У 70-х роках село озна́́́чили як селище міського типу, хоча пізніше, в 1992 р. на прохання односельців, повернули попередній статус. Тепер Богдан з населяють близько 4000 жителів і площа — 12,9 кв. км.
Народився я 5 квітня 1953 р. в селі Богдан на Рахівщині (по- місцевому й тепер називають Боґдан, через букву “ґ” з наголосом на першому складі). То була неділя, якраз на самий Великдень. До слова, з тих пір Великдень ще ні разу не припадав на 5 квітня і неділю, тільки в 2037 і 2048 рр. він співпадатиме з цим числом. Охрестили мене на третій день Великодня, — якраз випало свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, то відзначили одразу ще й хрестини. Батьки мої після одруження жили у діда і баби (по мамі) в центрі села навпроти церкви, поки не збудували власну хату на цій же вулиці. А назвали мене на честь діда Николая, маминого батька, то він дуже тішився першим онуком. А ще мама пригадує, що значно раніше їй приснився старець, який сказав, що вона буде мати сина Николайка…
Батько Михайло (по-домашньому — ньиньо) все життя працював ковалем місцевого лісопункту. Як коваль, вийшов на пенсію у 50 років, але на прохання керівництва лісопункту, а головне — односельців, продовжував ковалити аж до 79-ти, бо не знайшлося бажаючого його замінити у цьому нелегкому ремеслі. Вдома, на власному городі, ньиньо навіть кузню збудував, бо не міг жити без буденного спілкування з розпеченим залізом та дзвінкого звука від молота-кияні і ковадла, який розносився навкруги. А односельці, почувши зранку той залізний гомін, казали:
— О-о-о, Демйин Міхайло уже зраньи піхає…
А ще як вправно володів майже метровою косою, та як косив. Деякі косарі, наймаючись в толоку косити траву питали, чи не буде й Демьин Данилишин (так уточнювали за бабиним прізвиськом Даналиха), бо не бірують за ним іти “ручкою”, тобто не взмозі втримати темпу.
Мама Марія займалася художньою вишивкою візерунків у сільському швейному цеху та домашнім господарством. Поза тим вишивала уставки для гуцульських сорочок, ткала ліжники та верети, плела вовняні светри, капчури, папучі, рукавиці. Знала і співала багато українських народних пісень, а в молодості навчилася грати на губній гармонії.
Сестра Олена (молодша від мене на три роки) як і я, теж мала хист до малювання й відвідувала художній гурток, але обрала професію бухгалтера, бо мама, якось їй заперечила:
 — Доста нам одного художника в хаті…
 Закінчивши вісім класів на “відмінно”, Олена без екзаменів вступила до Львівського фінансового технікуму і успішно його закінчила. Працювала після навчання в Ужгороді у обласному відділі освіти бухгалтером-ревізором, заочно навчалася на економічному факультеті УжНУ, але одружившись із офіцером-сибіряком, потім сім’я проживала кілька років у Німецькій Демократичній Республіці, де служив її чоловік. Тепер Олена — мати п’яти дітей, пенсіонерка, живе у Чернівцях, не натішиться ону-ками.

«Мамо, купи ми всьикі церузи...Агі — та то був, бізівно, сам Бокшай...»


Запам’яталося… У дитсадку — та навіть ще раніше дуже — любив малювати на папері кольоровими олівцями. Багато часу збігало за цим заняттям. Тому завжди просив маму, щоб мені купувала папір та кольорові олівці у сільському магазині. Вихователі дитсадка відзначали мої малюнки, виставляючи їх завжди напоказ. І зараз пригадую перші два малюнки з тієї пори. Звичайна хата і слон з трубачем на його спині — їх перемалював із картинок, що показували виховательки під час занять з нами.
У той же час, добре пам’ятаю з дитинства, як в центрі села, там де жила бабуся, художники із довгоногими етюдниками малювали з натури пейзажі. Я тричі з цікавістю довго спостерігав за їх роботою збоку. У першому випадку — здогадався вже підлітком — то був, напевно, сам Йосип Бокшай. Бо говорила мені пізніше тітка Анна (тета по-нашому) з Кошиць, яка дуже поціновувала його творчість і навіть вдома мала етюд його роботи. Вона бачила таку картину з краєвидом нашого села за підписом Й. Бокшая. Це частина вулиці і річка Боґдан, що протікає біля церкви в центрі села. Якраз те місце, на якому я в дитинстві спостерігав за творчими вправами Йосипа Бокшая.
Другий випадок. Художник малював саме у неділю. Можливо це було у Відпуст — храмове свято у селі, бо біля церкви зібралося дуже багато односельців у святковому гуцульському одязі. І все це дійство біля церкви він дуже експресивно і швидко малював. Картину він виконував, як мені пам’ятається, в особливому аплікативному стилі, декоративно, яскравими чистими кольорами... Мені подобалося спостерігати за рухами і руками майстра. Можливо, то був сам А. Ерделі чи А. Коцка, як пізніше згадували односельці “великих художників з Ужгорода”.
У третій раз з цікавістю спостерігав за роботою художника уже підлітком сонячного морозного зимового дня. Цього разу він зображував олією на картоні сільську лісопильню-фірес навпроти церкви через річку.
З дитячих років вабила мене і музика (це напевно передалося від мами). Коли у сусідів чи родичів було весілля, то я годинами просиджував біля музикантів, слухаючи запальні гуцульські мелодії у виконанні троїстих музик. Якось в дитинстві, тітка Анна привезла з Кошиць та подарувала мені та мамі по губній гармонії. Так здійснилася перша моя “музична” мрія — я почав вчитися грати... Мріялося, звичайно, мати свій більший музичний інструмент. І якою надзвичайною для мене була радість, коли десь у п’ятому класі, вуйко Василь привіз мені із заробітків на сході України гармонію “Марічка”. Не розставався я із нею всі літні канікули, і дуже швидко, самотужки “на слух”, вивчив кілька перших наспівів, а згодом вже грав будь-яку нову пісню чи почуту мелодію.
Пізніше ще й шкільний духовий оркестр почав відвідувати, грав на трубі-кларнеті і барабані, хоча, на жаль, не так довго, бо невдовзі музичний гурт розпався (керівникові аж із Рахова було проблемно наїжджати в село). Довелось вибирати між музикою і малюванням. Переважило малювання, а музика стала лише захопленням, хобі по-сучасному. Пізніше, вже після школи, на першу зарплату, купив у Львові кращу гармонію “Весна-3” з двома регістрами (попередня вже “зносилася”) а до неї ще й шестиструнну гітару. Навчився грати будь-які мелодії “на слух” на обох інструментах... Пізніше трохи й до акордеону призвичаївся, та свого інструмента не мав. А ще баян мене цікавив та скрипка... І надалі, в сімейні свята або на Різдво чи Великдень, не обходилося без цих двох музичних інструментів

І фурт ходив до дошки з барвовов ґрейдов


У 1960 році я став першокласником Боґданської середньої школи. Дуже любив уроки малювання, тому після школи вдома, в першу чергу виконував домашнє завдання з малювання, потім додатково малював на вільну тему і далі вже брався за домашні завдання з інших предметів.
Пам’ятаю, що у початкових класах я перемалював простим олівцем із старого просвітянського календаря портрет Тараса Шевченка та виліпив із пластиліну фігурку середньовічного рицаря. Ці роботи виставили на шкільній виставці. З п’ятого класу малювання в школі почав викладати талановитий вчитель-художник Василь Іванович Попович. Він створив художній гурток, який я із задоволенням відвідував. А в сьомому класі на заняття запросили позувати старшого чоловіка в гуцульському одязі, одного з перших голів сільської ради Боґдана (бирова по-місцевому) на прізвище Кудрич. У мене вийшов досить вдалий портрет аквареллю з натури, який також побував на шкільній виставці. В той час я ще намалював аквареллю історичний сюжетний малюнок “Страйк боґданських лісорубів на весні 1935 р.”. Зобразив сутичку демонстрантів з жандармами (шандарами), які кийками (пендриками) розганяли людей. Багато демонстрантів поранили, деяких заарештували. Перед тим, розпитував старших людей про цю подію, розшукав у селі старі документальні фото тих часів, щоби достовірно зобразити одяг жандармів й гуцулів в кожухах та сердаках. Назбиралося чимало моїх творів: рисунків, акварелей. Роботи вихованців шкільного гуртка, серед них і мої, в 1967 році експонувалися на загальношкільній виставці, до 50-річчя Жовтня.
Тоді із облВНО приїхали на виставку двоє представників, аби зафотографувати виставку для створення книги з досвіду естетичного виховання школярів Закарпаття. Фотографували й мене серед глядачів у гуцульському вбранні. Ця велика книга-фотоальбом експонувалася на ВДНГ СРСР у Москві. Коли я працював художнім редактором у видавництві “Карпати”, якось у розмові завредакцією художньої літератури Дмитро Михайлович Федака сказав, що колись побував у Боґдані… Виявилося, що саме він тоді на виставці разом з колегою Степананом Мишаничем готували ілюстрації до книги про естетичне виховання обдарованих закарпатців.
Любив я в школі уроки фізики, креслення, і… геометрію. На кожному уроці геометрії вчителька Ірина Йосипівна щоразу зверталася:
— Николайко-мальир най бере крейду та йде до дошки…
Викликала щоуроку розв’язувати чергову теорему та малювати кольоровими крейдами перетини геометричних фігур і площин, доводячи першу частину теореми. Це в мене добре виходило і подобалося. А вже другу частину теореми завжди продовжував інший учень, а я встигав ще й переносити інформацію із дошки у свій зошит.
Приваблювала мене й фізика, навіть гурток радіолюбителів відвідував. Та на весь гурток був лише один конструктор для простого транзисторного радіоприймача, який доручили зібрати іншому учневі. А ще раніше, хотілося зробити власноруч детекторний приймач, та не було де купити необхідних для нього кількох радіодеталей. Правда, знайшов на поді старий поламаний ламповий радіоприймач і думав використати деталі, але й так не зміг залагодити ситуацію. Зате мою дитячу мрію здійснив у майбутньому син Віктор. Він ще з молодших класів захопився радіотехнікою, навіть не вивчаючи азів фізики. Самотужки спаяв за схемою детекторний радіоприймач, і випробовував його, настроюючи високу антену на довгій тичці саме на дачі в урочищі Качанівка. За цим заняттям його запримітив наш сусід — керівник радіогуртка — і запросив на заняття. Віктор з цікавістю поринув у радіотехніку. Це захоплення стало вирішальним у виборі професії — зараз він успішний інженер-електронік.

«Ади онде йи май файні хати…»  вповідали ми люди


Якось у шостому класі до мене додому навідався керівник районної художньої студії при Рахівському Будинку піонерів — Зейкан Василь Дмитрович. Знайомлячись з моїми роботами, запропонував відвідувати заняття студії під час шкільних канікул та інколи — ще й по неділях. Це були дуже цікаві та змістовні заняття. Вони дали мені високу фахову підготовку з академічного рисунка та живопису.
Були пленери в гірських околицях Рахова. На кількаденні малювання на повітрі вирушали у гори в Ясінях і проживали там у наметах. Малювали в Лазещині та їздили й до Яремчі. Ми мали навіть свій прапор юних художників — жовтого кольору і, здається, із зображенням пензлів та палітри. У дні занять він майорів на щоглі біля Будинку піонерів, також ми брали його із собою і на кількаденні пленери в гори.
Мої студійні малюнки експонували на районних, обласних та республіканських виставках. На обласному зльоті юних художників наша Рахівська художня студія посіла друге місце після Ужгородської. Запам’яталися мені зустрічі в майстернях із закарпатськими корифеями живопису А. Коцкою та Ф. Манайлом (навіть стаття і фото були в обласній газеті), та відвідини Художфонду України, де на велику радість придбав малий етюдник. Так я став “всеозброєним”, щоб ходити на етюди в гори, бо мучився до цього із папкою-планшетом. Малював багато. Вдалі твори час від часу удостоїлися експонування. Частенько перепадали грамоти і нагороди виставок, статті та репродукції творчих робіт з’являлися в різних піонерських газетах. Постійно, в усі пори року, ходив з етюдником гірськими околицями рідного Боґдана, змальовуючи акварельними (пізніше олійними) фарбами цікаві місцини зі старими гуцульськими хатами та господарськими прибудовами — хлівами, та оборогами і копицями сіна біля них. Місцеві жителі — особливо літні люди — по-своєму реагували з цього приводу. Вони довго розглядали малюнок і дивувалися:
— Чому ви таку стару хату малюєте? Онде недалеко йи май файні нові хати…
Уже студентом з етюдником їздив автобусом у Ясіня малювати з натури відому дерев’яну церкву Вознесіння Господнього (Cтруківську) ХIX ст. Гуцульський рідний пейзаж і зараз є для мене найулюбленішою темою.
Майже всі шкільні роки, на літніх канікулах, ходив із батьками та дідом Николаєм “робити сіно” в урочища Млаки та Сиглин. Дід мені навіть малу косу для цього придбав. Дід тоді тримав корів та овець на всю родину, а власної землі для сінокосу було мало, тому всі селяни тоді косили сіно для колгоспу своїми силами за так званий “пьитий пласт” — п’ятий покіс. Це коли із усього сіна чотири частини забирав колгосп, а лише п’ята залишалася господареві. Тому потрібно було “зробити сіно” на досить великій площі для п’яти корів, щоб прогодувати свою лише одну. А діставались ми до свого сінокосу з важким запасом харчів, реманентом майже 1,5 години — в Млаки, до 2,5 години — в Сиглин.
В урочищах висаджували навесні і картоплю (ріпу по-місцевому) на загороджених нивах, бо навідувалися дикі свині, інколи загороду ламали і переорювали рилами всю ділянку. Була своєрідна “літня дача” — невеличка дерев’яна хата, в якій жили від весни до кінця літа або й осені… Інколи наймали людину, яка і зимувала там з худобою. А молоко — тільки кисле та сметану — звозили на санях в село у берилках, бербеницях (дерев’яних 15, 30-ти літрових діжках).
Таким був “літній відпочинок” гуцулів на “зеленому морі” в горах. Доводилось, звичайно, й важкувато працювати на розпеченому сонцем косовищі, хотілося в тіні лишній раз перепочити. Але мені подобалося проводити все літо серед природи. А от малювати випадало лише до початку сінокосу, у дощову негоду або у неділю чи церковні свята.
Деякі сім’ї у ті часи не могли забезпечити власне господарство сіном, за “пйитий пласт”, то мусили серпами жати траву в “сіянках” та сушити там сіно, бо косити забороняли. “Сіянки” — це окремі прогалини у лісі або на лісових вирубках, де вже прижилися молоді саджанці лісових порід. Це була не колгоспна земля, а місцевого лісокомбінату. І все сіно, заготовлене там в “сіянках” не ділили ні з ким, воно все було ґаздівським.
Якось у сільському книжковому магазині угледів комплект листівок з кольоровими репродукціями полотен Йосипа Бокшая. Дуже зрадів і купив. Та так вразили мене ці репродукції, що взявся їх копіювати. Придбав олійні фарби, загрунтував картон і полотно. Почав із картини Й. Бокшая “Балцатул” (1955 р.), на якій зображене водосховище (“гать” по-місцевому) для сплаву деревини в місцині біля Чорногори. І так протягом певного часу я зробив декілька різних копій з листівок. Це і “Весна на Верховині”, і “Жорнавський перевал” та інші. Вважаю Й. Бокшая першим своїм наставником з живопису олією, бо багато взяв для себе із манери його письма.
Зі шкільних років запам’яталися родинні святкування Великодня та Різдва і Старого Нового року. В дитинстві, батьки намагалися купувати дітям нові костюми та вишиванки саме на Паску. Радували око багатими барвами гуцули у святкових народних вбраннях. Люди старшого віку ретельно дотримувалися цієї традиції, одягаючись у вишиванки, кожухи чи сердаки, крисані, брали широкі ремені-череси, тайстри, взували постоли, а жінки одягали святкові запаски та хустки. Протягом трьох святкових днів Великодня, після церковної служби, довкола церкви збиралося дуже багато (більше сотні) — людей різного віку — від малечі до літніх — для гулянь окремими віковими групами. Це були цікаві за традицією народні ігри “двояка”, “ременя”, “блихи”, “райза” із малим м’ячем-лоптов та інші. Головне всім віковим групам було дуже це цікаво, бо відбувалось дійство від полудня до пізнього вечора, а молодь завжди залишалася там допізна. Подібна, так звана “бинка”, була тільки на Великдень. Та як прикро, що в той час школярам забороняли брати участь у цих народних гуляннях. Вчителів примушували чергувати біля церкви і фіксувати прізвища присутніх учнів, щоб на шкільній лінійці оголосити догани. І місцева міліція не була осторонь, докладала чимало зусиль, щоб традиційні гуляння припинити і розігнати молодь по домівках. Так і сталося, на жаль. Бо невдовзі місце біля церкви на Великдень пустувало без людних гулянь… Шкода, але і тепер уже ніхто там, як колись, так не святкує…
А на Різдво в батьківській хаті завжди збиралося багато родичів, щоби разом поколядувати під мою гру на гармонії. А на старий Новий рік, після опівночі, завжди навідувався перший вінчувальник — будив нас своєю вінчованкою. Ми, звичайно, раділи йому. Пригостивши гостя, старші люди збиралися іти вінчувати до родичів. Брали і мене — як музиканта. Будили ґаздів гучними щедрівками під гармонію. Далі дійство продовжувалося вже у хаті. І так в інших родичів, але щоразу більшало число щедрувальників. І так — поки не наступав ранок. Тоді я залишав їх і спішив до школи на уроки. Пам’ятаю, ми залишали ґаздам чудовий святковий настрій, навіть деякі родичі сердилися, бо ми не встигали до ранку ще й до них завітати… А це були зимові морозні ночі, коли сніг скрипів під ногами, великий місяць світив на небі, та чути було гавкіт собак і десь далеко — щедрівки інших колядувальників…
У 1970 р. закінчив Боґданську середню школу. В атестаті були лише добрі та відмінні оцінки. Наважився вступати у Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Приймальна комісія, розглянунувши мої малюнки, зауважила, що мені бракує знань з анатомії і техніки малювання академічного портрета. Тому, щоб удосконалити ці знання, за порадою професійного львівського скульптора — земляка із Рахова Кушніра Івана Юрійовича — з вересня влаштувався працювати натурником з погодинною оплатою на кафедру рисунка у цьому ж інституті. Заодно мені дозволили відвідувати заняття з рисунка з першокурсниками вечірнього відділу. І саме ці заняття, а пізніше навчання на вечірніх підготовчих курсах з рисунка й живопису, дали достатні фахові знання для вступу до художнього вузу.
І це лише за один рік підготовчих занять. Після цього я став більше переживати за три екзамени із шкільних дисциплін, ніж за фахові з рисунка, живопису та композиції. Відвідував також приватні уроки з художнього скла, бо не виключав навчання і за цим профілем.
Квартирував я тоді у вуйка Юрія (рідного батькового брата), шевця за професією. В молодості він пошкодив ногу і став інвалідом. Лікувався у Львові, там одружився з привітною подолянкою, а заробляв на життя шевським ремеслом приватно. Дітей їм Бог не послав, тому прийняли мене як рідного.
Влітку успішно склав усі екзамени на “4” і “5” в цей же інститут за фахом “Художнє скло” та цього було замало для конкурсу.
Повернувся в рідний Боґдан. Рік працював художником-оформлювачем в Устєріцькому лісництві Рахівського лісокомбінату. Опікувався зовнішньою наочною агітацією — стенди, агітаційні природоохоронні панно — на території лісництва. Було цікаво виконувати тематичні панно великих розмірів на полотні олійними фарбами за власною композицією та відповідним текстовим супроводом

    
ЗАМІСТЬ P.S. Редактор книги «Митець гуцульського Парижа, або Ой на плаю… книжки пасу»  Леонід ГОДОВАНИЙ:
«…Миколі Дем’яну вистачило сил і настирливості бути художником-графіком з 30-річним досвідом, вистачило наснаги довести книгу «Митець гуцульського Парижа, або Ой на плаю… книжки пасу» до стадії поліграфічного відтворення. Нуртує джерело художньої творчості. Залишилось лише розшукати джерело, у якому нуртує фінансова спроможність, аби начерпати реальних срібняків та злотих для ділової розмови з друкарями-поліграфістами…
Чи і в наші дні залишається в силі притча про шевця у дірявих топанках?..»


































Дописати коментар