Мова - душа моєї нації

День 19 лютого став дуже цікавим та насиченим подіями як для працівників районної бібліотеки, так і для її відвідувачів. А справа в тому, що цього дня в бібліотеці проходив День інформації «Огнистим словом збагатімось», приурочений Міжнародному Дню рідної мови (щорічно відзначається 21 лютого) та 145-річчю від дня народження Лесі Українки.  Проведення таких заходів сприяє формуванню  свідомості у молодого покоління, виховує почуття патріотизму і гордості за свою Батьківщину, а також любов до рідної землі, свого народу, до рідної мови. Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Рідною прийнято вважати мову нації, мову предків, яка пов'язує людину з її народом, з попередніми поколіннями, їхніми духовними надбаннями.

Мова, слово - то найтонший різець, здатний доторкнутися до найпотаємніших куточків людського серця. І якщо цим різцем ніхто не торкався серця дитячого, якщо, образно кажучи, воно знало тільки молоток і кирку, то марно сподіватися від дитини внутрішньої духовної вихованості - того, що ми називаємо розумовою й емоційною культурою. Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури.

Сухомлинський В. О.

Слово рідної мови // Укр. мова і літ. в школі. - 1968. - 12 груд. - С. 1-10.

Заснування Дня рідної мови має велике значення, адже за оцінками фахівців, із понад 6000 мов, які нині існують у світі, значна частина перебуває перед загрозою зникнення у найближче десятиріччя. Щороку повністю перестають вживатися близько десяти мов. Для того, щоб мова не зникла, за свідченням науковців, необхідно, щоб нею спілкувалися принаймні сто тисяч людей.

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу.

Ліна Костенко

Батьківщина починається з батька і матері, з оселі, де ви вперше побачили світ, з мови, якою розмовляють батьки, з подвір'я бабусі і дідуся. У нас сьогодні тепло і затишно, тож давайте поговоримо про Україну, про її рідну мову…

«Ну що б здавалося слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється - ожива,  як їх почує!» (Тарас Григорович Шевченко) - такими словами розпочала  інформаційну годину «Це наше слово і жить йому повік» філолог Галина Володимирівна Калинська.

Українська мова є національною мовою нашого народу і бере свій початок із глибини віків. Вона створювалась зусиллям численних поколінь протягом кількох епох і стала однією з найрозвиненіших мов світу. Українська мова ввібрала і відобразила народну мудрість, досвід, сподівання і мрії людей, красу душі і характер нації. Вона об’єднує покоління людей у велике історичне ціле – український народ. Тому вона і є для кожного свідомого українця рідною.

А що в нас залишилось від тієї солов'їної мови наших дідів і прадідів? Залишилося не багато, та й то лише в пам'яті. В повсякденні ж нас заполонили як не русизми, так американізми. Ми намагаємося вживати нові модні словечка, нехтуючи славними українськими відповідниками. Чому? Бо так круто, так стильно. Так ми здаємось розумнішими, самим собі здаємось.

Мова – це символ народу. Отож, шановне панство, пропоную хоча б один день на рік спілкуватися нашою рідною мовою (для кожного своєю), аби зберегти її хоча б для кількох наступних поколінь. Відомий український письменник ХІХ  століття Панас Мирний писав: «Найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ кладе і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування».

Що є найцінніше в житті кожної людини? Рідна мати, рідна земля, рідна мова. У рідному слові початок усіх початків людського буття.

Рідне наше слово! Не раз розіп’яте на історичних Голгофах, ніби навмисне воно було обране для мук і випробувань. На захист рідного слова поставали Іван Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, Микола Куліш, Олександр Олесь... Тих, хто зберіг рідну мову в страшні часи лихоліть, було набагато більше, ніж тих, які своєю байдужістю мовчки відправляли її у вічне небуття.

Зараз не тільки наша мова, а й наша батьківщина переживає важкі і складні часи. Нам приходиться доводити всьому світу своє право бути вільними, право вирішувати самим свою долю. Це дуже важко. Кращі сини кладуть життя на алтар свободи. Прикро, що в ХХІ столітті технічний прогрес досягнув нечуваних висот, а моральність, духовність занепали настільки, що людське життя стало розмінною монетою. Та попри все ми віримо. Що правда на нашому боці, а дде правда, там і Бог, а значить і перемога. І ми обв'язково побудуємо нову європейську Україну, з новими правдивими законами, заживем вільно і щасливо, бо інакше і бути не може.

Він і подумати не міг,

Що станеш ти його героєм,

Майдане мій!  ти переміг

Щонайдорожчою ціною!

О, дай нам Боже, каяття…

Дороги в рай не вибирають.

Нас повернули до життя

Герої – ті, що не вмирають.

У вірності твоїх синів

Віднайдеш сили, Україно!

Не важко зводитись з колін,

Не варто жити на колінах!

Молодь, Майдан, незалежність, дух народу, воля народу, кулі, кров, смерть…і «Пливе кача». В кожного, хто тільки згадує ті жахливі моменти, коли перед очима з'являються картини народної трагедії,  коли чує слова цієї пісні, мов зашморгом затягує горло, душа болить і очі повні сліз. Ніхто не може залишитись осторонь такого болю, неможливо осягнути трагедію близьких та рідних Небесної Сотні та всіх загиблих під час війни на сході України.

Під час перегляду на екрані цих трагічних подій, вчитель-історик  Козурак Галина Петрівна розповіла присутнім більш детально хронологію того, що відбувалось на Майдані Незалежності 18-20 лютого.

Хвилиною мовчання було  вшановано пам’ять загиблих  Героїв Небесної сотні  та на сході України в зоні АТО.

Цей день в історії нашого життя відзначився ще однією величною подією - 145-ю річницею від дня народження Лесі Українки.

Життя Лесі Українки – це подвиг митця, один із подвигів, які підносять людину в очах сучасників, роблять її нетьмарною зіркою в очах нащадків. До дня народження української поетеси користувачі та бібліотекарі підготували  поетичний вернісаж «І заграла її творчість барвами», а також переглянули цікаву та змістовну віртуальну виставку «Многоголосся її таланту», яка розміщена на блозі бібліотеки.

Старшокласники загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №3 взяли активну участь у мовознавчому круїзі «Душа народу бринить у слові», до якого входив турнір «Будова слова» та вікторина «Пізнаймо в серці рідну мову». А переможців нагородили подяками від Рахівської центральної районної бібліотеки за відмінні знання української мови.

На закінчення, керівник гуртка художнього слова  сільського будинку культури с. Богдан Мирон Білінкевич та бібліотекар Кокіш-Мельник Олена Іванівна читали гуморески Павла  Глазового  «Кухлик», «Гаряча філософія» ,  Івана Беркели «Сільські вісті», «Амнезія» та Віктора Баранова «До українців».

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,

І що ми на Вкраїні — таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...

Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?...

Все, що було зроблено протягом цього Дня Інформації бібліотекарями, вчителями, активними учасниками та  відвідувачами, спрямовано  на підтримку рідної мови, привернення нашої уваги до проблем української мови, її вивчення та розвитку, демонстрацію її краси й багатства, літературної довершеності. Цей захід гуртує усіх нас на шляху відродження духовності, зміцнення державності, формування громадянського світогляду. Адже кожен народ відбувся лише тоді, коли усвідомив себе у рідному слові.

Впродовж дня користувачі бібліотеки та любителі книги  мали можливість ознайомитись книжковою виставкою «Щирою душею до рідного слова торкнемось».