понеділок, 16 липня 2018 р.

Дацишин Борис Якович – рятівник людських душ


        
    Він не народився і не зростав й не проживав на Рахівщині. Але час від часу проїжджав наш край в т.ч. і через Закарпатську Гуцульщину, бо на Закарпатті й дотепер проживає його рідний брат. Їдучи через перевал у межах смт. Ясіня, який у глибоку давнину людьми звався Галицькими воротами, любувався головним Карпатським хребтом, особливо його високими вершинами Говерлою, Петросом,  Поп - Іваном Чорногірським та хвойними лісами й полонинами, стрімкими шосейними спусками і крутими поворотами тощо. Потім споглядав  гірські краєвиди вздовж річки Чорна Тиса, а після злиття її з Білою Тисою вище Рахова, поздовж Тиси і так через Великий Бичків, Солотвино аж до смт. Тересва, що на Тячівщині, де закінчуються відроги Свидовецького масиву й далі до Мукачева.
    Народився Борис Дацишин 17 серпня 1938 року у Львові. У сім`ї зростало четверо дітей у  яких змалку була жага до знань, адже 2-є з часом стали медиками. Його нелегке дитинство припало  на період Другої світової війни  і в той час з батьками проживав у с. Комарно Городоцького району на Львівщині. Після війни батько Яків працював у військторзі, а мати Михайлина (в дівоцтві Волошина)  займалася домогосподарством та вихованням дітей. Навчався  в Львівській середній школі №49, а далі освоював ази медичної справи у Львівському державному медичному інституті, який закінчив в 1961 році. Потім було  направлення молодого лікаря-психіатра на роботу в Казахстан, де відбувалося підняття цілини. З м. Цілиноград крайовий здороввідділ направив  його ще далі, в Кокчетавську область, але туди вже їхав не сам, а з супутницею Зіною, яку, як стоматолога, після закінчення медичного закладу теж направили в м. Кокчетавськ  і яка через три місяці стала його дружиною. Судячи з її розповіді вона, начитавшись  пригодницької літератури, чомусь мріяла побувати на Землі Франца- Йосифа і просилася у державної комісії по розподілу  випуску направити її хоча б у м. Мурманськ, щоб побачити хоч   море на півночі, а вона оказалася на безкрайніх степах Казахстану,де уже перебувала під час війни. Родом була з с. Семенівка Київської області. У діда Семена Нестеровича була багатодітна сім`я – 5 дочок і 2 синів. Один з братів її дідуся приймав участь у будівництві приміщення Київського залізничного вокзалу. Мама Валентина була другою дочкою, ставши дорослою, вийшла заміж за Андрія Голікова. Так як дідуся у кінці 20-х років ХХ ст., за радянської влади, було розкуркулено, всю родину вислали в с.Требушка Суземського району Орловської  області де  27 лютого1939 року і народилася. Під час війни її з мамою було евакуйовано спочатку в Казахстан, а потім в Узбекистан, а батько у 1942 році загинув під Сталінградом і від нього залишилося їй тільки прізвище Голікова і по-батькові Андріївна. Ставши майже дорослою їздила у Волгоград, але на  меморіальних плитах на Мамайовому кургані  його прізвище не значилося і лише пізніше виявилося що  пропав безвісти.

      На залізничному вокзалі м. Кокчетавськ їх, як рідних, зустрічав головний лікар обласної психлікарні Василюк, де вони потім  й працювали, який був родом з Житомирщини і у свій час закінчував Івано-Франківський медичний інститут.
    Про успішну роботу Б. Я. Дацишина у Казахстані, як лікаря-психіатра, описано у документальній праці казахського кореспондента Георгія Книша, «Троянди на мармурі», українця за національністю.  Всього тут описати неможливо, але про один випадок із його практики, висвітлений у книзі, згадаємо. Так, уже декілька років у обласній психлікарні м. Кокчетавськ перебував хворий, що втратив пам`ять і ніхто з лікарів не зміг його вилікувати. Новопризначений молодий спеціаліст в цьому випадку вирішив застосувати новий медичний апарат електросудорожної терапії , який уже був у наявності в лікарні, але реально ніхто не вмів ним користуватися. В результаті  вдалого експерименту хворий пригадав свої прізвище та ім`я і де він проживав раніше та багато іншого із свого життя . Для його супроводу, під час відправки його додому, йому для супроводу дали медбрата, який мав повернутися за три дні. Однак він появився лише десь через тиждень з чимось, адже його не відпускали,бо цілий аул гуляв вказаний час з нагоди благополучного повернення їх односельця.
   Відпрацювавши три роки , Борис Якович повернувся до Львова і влаштувався психіатром в обласній психіатричній лікарні, а у  п`ятій поліклініці почала працювати його дружина. У 1964 році поступив у ординатуру рідного Львівського медінституту на кафедру психіатрії, де провчився два роки. Із закінченням навчання знову працював у  тій же лікарні уже судмедекспертом, а потім у міському неврологічному диспансері спочатку на такій же посаді,  де з часом став завідуючим відділенням, а потім протягом 13 років обіймав посаду головного лікаря. Далі 4 роки був головним лікарем Львівської обласної психіатричної лікарні, але з приходом нової влади його «попросили» добровільно - примусова звільнитися з цієї посади, адже вже занадто був самостійним. «Я лікар і лікую всіх,- заявив він,- а політика не моя справа». Влаштувався працювати психіатром у Львівській залізничній лікарні, де й раніше консультував хворих. Про його високу професіональність, як лікаря – психіатра тоді ходили легенди між хворими і  пересічними людьми . Наведемо лише один приклад. Із залізничної лікарні його декілька разів запрошували проконсультувати одну жінку, якій відібрало ноги, але аналізи свідчили що вона абсолютно здорова. Нарешті відвідавши хвору він дізнався, що їй щоночі сниться один і той же сон. ЇЇ чоловік, який недавно помер, із відкритої могили дуже просить щоб вона пішла до нього і манить її руками, від чого  з переляку пробуджується і не спить до ранку. Борис Якович радить їй, аби вона під час такого сну намагалася втікати щосили від розритої могили. Пройшов певний період і він забув про ту жінку, але одного разу із приймальні передали, що до нього дуже настійливо проситься якась жінка. Хоч робочий час закінчився він згодився  її прийняти. Виявилося,що це та колишня хвора, що не могла ходити і прийшла щоб щиро подякувати за своє одужання. Не зразу в сні змогла втекти від могили, але нарешті це вдалося і вона пробудилася від того, що дійсно втікає (ходить) своїми ногами. З Львівської залізничної лікарні,  після австрійської медичної школи у  м. Трускавець, де курси лекцій вели західноєвропейські спеціалісти, пішов працювати уже у приватну клініку «Інва», в якій,уже як психотерапевт, лікував хворих до останніх годин свого свідомого життя. Загальний  трудовий стаж у нього становив 56 років. Справу його, як психотерапевта, продовжує дочка Тереза Борисівна, яка займає посаду заступника головного лікаря по медичній частині у Львівсьбкому обласному психоневрологічному диспанцері та , після закінчення Львівського університету ім. І. Франка,  внук Борис, як психолог.
    Вже згадувалося, що він не був мешканцем Рахівщини, але вилікував далеко більше за сотню хворих майже з кожного населеного пункту району, це тих хто регулярно приймав назначене ним лікарство і не зловживав спиртними напоями. Крім лікування медпрепарами він  виліковував пацієнтів класичною музикою, звертав їх особливу увагу на необхідність  спілкування з людьми , перебуванню на свіжому повітрі й  на сонячному світлі , займанню посильною працею та споживанню ними «чорного» шоколаду і бананів,які спряють покращенню настрою . Коли хворому ставало гірше  міг приїхати до нього додому, що було неодноразово.  Також по мобільному телефону, номер якого давав всім своїм пацієнтам, хворий в любий час, навіть в ночі, міг отримати необхідну для нього консультацію.На думку багатьох  його колишіх паціентів із Рахівщини, він був найкращим спеціалістом  з поміж усіх психотерапевтів у яких вони лікувалися раніше,адже досконало знав свою справу і реально допомагав людям.А до нього приходили і, в.ч.й тяжко хворі, з усієї України, більшість з яких підліковував,навіть тих кого його попередники вважали,м’ягко кажучи, невиліковуваними.   Працюючи лікарем - психіатром він також  проводив курс лекцій з психотерапії у Львівському католицькому, Тернопільському та Івано-Франкіському медичних університетех. У м. Трускавець певний період був куратором,уже згаданих, австрійських п`ятирічних курсів перепідготовки лікарів інших спеціальностей на психотерапевтів,які й дочка Тереза у свій час відвідувала, по закінченню яких вони отримали європейські сертифікати, що давали право в любій країні Європи відкривати свою приватну практику по лікуванню хворих. Серед тих іноземців, які проводили заняття з абітурієнтами час від часу бував відомий психотерапевт, доктор Іоахім Зауер.  Борис Якович був членом європейської спілки психотерапевтів, а в українській такій спілці очолював комісію по етиці, що займалася питанням взаємовідносин між лікарями і хворими. Як тільки дізнавався про підготовку конференції чи семінару по його спеціальності в любій країні світу він їхав туди, не чекаючи нічиїх вказівок і, нововведення застосовував під час лікування пацієнтів.
   Можна собі лише уявити яке психологічне навантаження йому доводилося переносити при співбесідах із хворими, кожна з яких тривала до однієї години (а черга була велика, іноді на місяць і більше вперед, особливо весною і восени), адже рівень захворюваності й  діагноз визначав не по аналізах. Все це відбувалося у напівтемному лікарському кабінеті при світлі настільної лампи. Тому протягом року йому, для позбавлення тягаря почутого і частково сприйнятого того негативу, доводилося  декілька разів їздити на відпочинок, зокрема, у Чорногорію та деякі інші країни Європи. Але коли ближче познайомився з унікальною Закарпатською Гуцульщиною, її людськими традиціями, звичаями та обрядами, зокрема, під час відвідування в Рахові,на запрошення районного гуцульського товариства, гастрономічних фестивалів «Гуцульська бриндзя», то з 2007 року щорічно протягом двох тижнів у рамках сільського туризму він із сім`єю і друзями перебував у одному із віддалених лісистому куточку нашого краю, де їх радо приймали господарі гірської оселі в смт. Кобилецька Поляна. Тут, щоб відволіктися, майже щоденно ходив по лісах, полонинах,гірських ущелинах з їх потоками й потічками, підіймався на вершини і одноразово збирав гриби, малину, ягоди, яфини й дуже радів своїм знахідкам. Однак, очевидно і, це не дуже допомогло та й вік був уже немолодий, тому на 80-му році життя, 9 червня 2018 року, помирає. Його тіло поховано сімейному склепі кладовища в Брюховичах поруч з відомим співаком Кузьмою. Під час  похорону було «море» квітів,принесені рідними,колегами,знайомими, колишніми  хворими та просто небайдужими  львів’янами,адже пішла у вічність людина з Великої  букви,яка в міру своїх сил і знань,не рахуючись з собою, рятувала  душі людей,що є її великим земним подвигом,адже повернула до нормального життя тисячі колишніх своїх пацієнтів.                                                      

                                                                    Микола Ткач – історик, краєзнавець

Дописати коментар