Василь КУХТА,
член Національної спілки письменників України та
Асоціації українських письменників, лауреат літературних
премій
імені П. Тичини; імені Б. Нечерди; «Князь Роси» імені Т.
Мельничука; імені Ф. Потушняка,
«Лицар слова» (Румунія)
Борсаючись в чіпкій і-нетівській павутинці,
несподівано натрапив я на рефлексії молодої мандрівниці після відвідин мого
рідного Рахова. Майже все сподобалось їй тут: високогірні
вулички-осідки, збудована ще за австрійської
опінії римо-католицька церква св. Яна Непомука, пам’ятник Гуцулові в
середмісті, стела Географічного центру Європи – «постійного, точного, вічного
місця», встановленого вченими Віденської цісарсько-королівської академії
Австро-Угорської імперії у 1887 році. І тільки «ідіотська самоназва
«гуцульський Париж» (цитую дослівно) викликала
іронічну посмішку. Мовляв, чим би провінціали не тішилися… І справді,
конкурувати зі славнозвісним Нотр-Дамом де Парі не «в формат» ні скромній (за
європейськими мірками) святині місцевої угорської громади, ні, тим паче,
«аляпуватому» (теж цитата!), зведеному на початку 1990-их православному храму із золотими банями –
результату голосних міжконфесійних суперечок. Тож чому все-таки, даруйте за
нахабність, «гуцульський Париж»?..
Здавалося б, відповідь на це запитання відома усьому світу – принаймні
її ціна складає якихось п’ятдесят американських доларів: саме за стільки
продають книгу віршів «Гуцульський Париж»,
автором якої є ваш покірний слуга (без будь-якої домовленості з останнім), на
веб-сайті «East View». Але тим, хто не встиг, чи не має наміру її придбати,
таки не обійтися без деяких гео-, етнополітичних, скажемо так, екскурсів… Вперше Рахів «гуцульським Парижем» нарекла
людина, про котру можна б, за бажання, написати карколомний, сповнений найнесподіваніших
колізій роман. Тішуся, що до реабілітації її доброго імені довелося докласти
рук, себто пера, й мені. Доля
випробовувала Степана Клочурака у різних іпостасях – навчений гірким досвідом,
любив повторювати прислів’я: «Не той сильний, хто б’є, а той, хто витримає!».
Був він (все – у свій час) очільником гуцульської сотні, що охороняла в Кам’янці-Подільському
Директорію С. Петлюри та уряд ЗУНРу Є. Петрушевича (1919), президентом Гуцульської
республіки в Ясіню (1919), засновником соціал-демократичної партії на
Закарпатті (1920) головним редактором газети
«Вперед» (1921-1926), міністром в уряді Карпатської України (1937-1938), в’язнем
концтабору у Воркуті (1945-1956),
чорноробом геологорозвідки у Чехословаччині (1956-1969)… У 1937 р. на сторінках
газети «Нова Свобода» С. Клочурак опублікував коротеньку статтю про ті відрадні зміни, що відбулися в Рахові з чаcу приналежності останнього
до новоствореної масариківської
республіки. Туристи – худорляві довготелесі англійці, чорняві
балакучі французи, мовчазні педантичні німці… – хто б не завітав у
Рахів, «гарне, чисте кліматичне місто», всі називають його, зауважував автор,
«гуцульським Парижем». Обгрунтування Клочуракової метафори, однак, на цьому
вичерпується. І це не дивно, адже був він професійним політиком, правником, навіть
військовиком, але аж ніяк не журналістом і літератором. Щоб доказати спорідненість
тодішніх рахівчан з парижанами, доведеться
по багатьох роках «відписуватися» мені…
…Істинним, не для красного
слівця, а за глибинною суттю, «гуцульським Парижем» був Рахів десь до початку
сімдесятих років проминулого століття. Заплющую
очі й опиняюся у ласкавому дитинстві:
сиджу на різьбленому, залитому
полуденним сонцем ганку бабусиної
смерекової хати. Перед моїм зором – обшири родинного
маєтку. Від нього, як жартує старша генерація гуцулів, нас щасливо «визволили»
у жовтні 1944-го, але й досі він (хай не весь і за десяту копицю) у
користуванні кревних. О, то далеко не простий собі маєток! Ні в кого з сусідів
немає ні повних риби заплав-чоторень, ні
криничок і потоків, ні кількагектарного «райського» саду з грушами-бергамотами,
«банськими» черешнями, яблунями-сколоздрівками, закладеного у тридцяті роки
моїм прадідом Шорбаном, – талановитим садоводом і потомственим плотогоном на
додачу. У світлиці – поцятковані геометричними візерунками скрині, пухнасті
«парткаті» ліжники, проткані золотим дротиком червоні і чорні запаски, пишно
гаптовані кептарі й сердаки. А постоли, а череси!.. Та особливо мене, малого, вабить гуцульська
«зброя» – мосяжні, щедро оздоблені інкрустацією
топірці і келефи. Начитавшись Федьковича й Хоткевича, я стиха запитую бабусю,
де наші пістолі, і вона розуміюче посміхається у відповідь… Суспільні
деформації давно кровоточать по всій країні, але тут, у закарпатській
Гуцульщині, ще всі вперто тримаються за «своє»: і далі облагороджують загарбану
до міського колгоспу землицю, пишуть зірчасті писанки до Великодня, виставляють
дванадцять страв на вишиваний обрус різдвяного стола. Тобто, незважаючи на
зусібічні кпини і заборони, ревно бережуть плекану упродовж століть духовну і
матеріальну культуру…
Саме такими, власниками й творцями дорогоцінного скарбу-спадку,
й постали рахівські гуцули перед туристами з Європи у двадцяті-тридцяті роки ХХ століття. Пришельці
сподівалися застати на terra
inkognitа (невідомій землі) пелехатих карпатських «ведмедів», дикунів без
роду-племені, а зустрілися з шляхетністю, автономністю духу. Європейськість
закарпатських гуцулів не викликала жодного сумніву! Особливо вразило
мандрівників ставлення рахівчан до… свого гардеробу. Жоден зі слов’янських
народів (за словами самого президента Чехословаччини Томаша Гарика Масарика) не возніс на таку мистецьку висоту власну, як
говорять у Рахові, ношу. З широко
відкритими очима, невтомно клацаючи цейсівськими фотокамерами, годинами тупцювали мандрівники побіля «туристичного дому»; на хідниках
ажурних мостів, попід якими мальовничо пропливали дараби; на базарах, вщерть
виповнених коновками і гелетами, пасківниками і рахвами, тайстрами і бесагами; біля
церков, кам’яних і дерев’яних, з брам яких урочисто випливав святковий натовп,
заполонюючи простір фейєрверком фантасмагоричних кольорів. «Париж… істинний
Париж!» – вигукували захоплені іноземці. – Місто-музей під відкритим небом… І
там, і тут – справжні законодавці мод…» А гуцули й не сперечалися. Щороку справно до Великодня зодягали родину в
новий одяг: довгими зимовими вечорами ткали, пряли, вишивали, гаптували,
морщили шкіру, плели з бісеру ґердани, виливали з бронзи згарди-обереги. Гуцульський етикет – теж «паризька» загадка для заїжджих
поціновувачів екзот. Зустрічаючи будь-кого з незнайомців в середмісті чи на «Єлисейських полях», себто в дендропарку «Лери», закладеному колись з
наказу австрійської імператриці Марії-Терезії,
рахівчани чемно знімають капелюха (крисаню), приязно вітаються, навіть
поступаються місцем в «гостиницях»-кав’ярнях. У їх лексиконі немає лайки, окрім
найекстремальнішої: «кров би тє нагла заллєла», а коли вже припече, то
вивільнять душу угорською чи румунською. Спокійні, врівноважені, толерантні до
чужої думки, з глибоким розумінням
власної місії на Богом даній землі. Але спробуйте зачепити гонор аборигена, і
ви одразу відчуєте присмак опришківської
вдачі. До кінця світу вам не забудуть страшної образи (в тому числі й
«ідіотської самоназви»!), більше ніколи не відкриють для вас ні власної душі,
ні гаманця. Справжні гуцули на дух не виносять хитромудрих (росіяни в цьому
сенсі вживають красномовніше слово) і
лукавих. Рахівчанина, як і парижанина, теж можна обдурити лишень раз. Але більше він не впустить вас до
свого Нотр-Даму…
У тому, що «гуцульському
Парижу» настає fin, себто кінець, я пересвідчився у пору студентства, коли, приїхавши зі Львова на
вакації, зустрів літнього гуцула у
вишиванці і… куфайці. На той час наш родинний маєток новітні розпорядники
гуцульської долі «перепрофілювали» у смітник районного масштабу: промисловим
брудом засипали кришталеві чаші заплав-чоторень, «списали» божественний сад в урочищі
«Черешні» на дрова для ветеранів колгоспу «Верховина». Тверді… тверді гуцули, але надто страшна
кувалда гамселить по накувальні! Зникли гуцульські різьби і металеві прикраси, газдині перестали писати
писанки, газди – морщити шкіру, гаптувати кептарі… «Не вмирай, Гуцульщино!» –
так назвав я по часі, б’ючи на сполох, книгу есеїв, але земляки не повірили моєму
діагнозу і проханню: відновити занедбаний або ж
створити новий міський (чи районний) історичний музей. Бо спробуй без нього
тепер здогадатися про давню «паризьку» славу! За часів Чехословаччини на закарпатську Гуцульщину курсував з туристичною метою «ріхлик» (швидкий поїзд) Прага-Ясіня. У
радянську добу довколишні гори рясніли псевдоготикою туристських притулків («Пристане
шкіра до кісток від тих туристок!» – любили жартувати збитошні легіні).
Нинішньої пори, як не прикро, Укрзалізниця
намагалася зняти з графіка руху поїздів
рейс Львів-Рахів. Як мріяли закарпатці
за недружелюбних режимів про пряме сполучення з братами-галичанами, з котрими розділяли їх
упродовж віків чужі кордони, і ось… дочекалися! У рідній державі хтось,
зловорожий, заповзявся вкотре руйнувати
і розділяти! Хто і коли, через кілька десятиліть чи століть, з яких держав і
кресів, якими битими шляхами прийде чи приїде у Рахів знову, щоб відродити колишню велич «гуцульського Парижа»?!
Й собі мандруючи чужими містами і
столицями, я виявив ще одну ментальну рису, що єднає гуцулів з європейцями
(зрештою, духовно вони не виписувалися з цієї спільноти ніколи). І ті, й інші
бояться високих слів, не кидають їх на вітер, цураються дешевого самопіару. І
доки над ейфелевими вежами карпатських верхів світить горде гуцульське сонце, нікому й ніколи не викраcти моєї
Європи,
не зодягнути вкотре «гуцульський Париж» у засмальцьовану азійську куфайку… Чи є
для мене найдорожчим вірш «Гуцульський Париж»,
написаний з десяток років тому? – Не знаю. Принаймні, він є для мене надто важливим, і написати його я просто не міг. Вірніше, не
смів. Хоча з сімнадцяти літ живу в інших містах і вимірах і не вступити мені
вдруге в бистроплинну Тису далекого
дитинства…
ГУЦУЛЬСЬКИЙ ПАРИЖ
О Рахове, ти був колись Парижем…
Нехай гуцульським, але, кажуть, був!
Про тебе вищий світ давно забув –
Ув інший бік модерні гострить лижі!
І досі таємничий і знадливий –
Кров голуба випорскує з аорт…
Блукають тіні: австріяк, мов хорт,
І тлустий чех, по вінця повен пивом,
Смуглявий угр з імперською маною,
З кокардою на лобі московит,
Із крамом в пелені рудий хасид…
Непорожньо у тебе за спиною!
Жерці торгів, безжурних променадів…
Видіння проганяєш геть чужі:
Легкий до тіла доступ. Та душі
Твоєї не збороти барикаду!
Корону гір насунувши на очі,
Ти чулим серцем міряєш углиб –
І буркутів бездонних чуєш схлип…
І фраз медових слухати не хочеш!
…Латинська церква. Візантійські храми.
Картоноробня. Комбінат. Завод –
Колоніальних залишки щедрот…
Стоїть народ в задумі на майдані
І мріє з одержимістю естета,
Впадаючи в благоговійний транс,
Про розбудову гірськолижних трас –
Наповнення місцевого бюджету.
І я стою, тамую насолоду
І вдячність (і тремчу од млосних бриж)
Тому, хто відрядив колись в Париж
Гуцульську вдачу і гуцульську моду.
А ти смієшся дрібно, мов дитина…
І руки відігрівши у золі,
Смішне словечко зрониш: «Гайналі…»*,
Зневажливо охрестиш ним долину.
Гуцульським носом крутиш на манежі –
Не скоро в горах одізветься гук…
І проростають крізь щербатий брук
Смерек столітніх ейфелеві вежі.
І час несе моє астральне тіло –
Шпарка твоїх обіймів течія…
Дивлюсь з-під хмар: невже той, сивий, – я…
І Рахів – одчайдух помолоділий?!
І ти, і я не боїмося впасти…
У нас торги завжди не «на мазі»,
Бо ми з тобою, наче два князі,
Одної крові… однієї касти.
Ген, край душі пасеться сива хата…
Як і торік, мене ти, брате, взриш –
Щасливий, повернуся у Париж…
До гір… до звізд… Тобі колядувати!
___________________________
* Так закарпатські гуцули називають жителів долини.
м. Ужгород
Кухта В. Плач по втраченій величі, або Чи слід величати Рахів
«гуцульським Парижем»? // Зелені Карпати. – 2013. – №1 – 2. – С.113 – 115.
Немає коментарів:
Дописати коментар