пʼятниця, 12 квітня 2019 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Ясінянське весільи в Карпатській Україні



         Майкл Вінч – англійський кореспондент і письменник, під час першого перебування в Ясіню у січні 1939 року, побував на гуцульському весіллі, яке відбулося за 8 кілометрів від центру села, очевидно на тодішньому присілку Лазещина. Те, що йому вдалося побачити і почути, ним описано у книзі про Карпатську Україну «Одноденна держава»:..


      


   «В останній день мого перебування в Ясіню (місцевий житель) Іван
(Попадюк) повів мене на сільське весілля. Ми прибули о дев’ятій годині ранку, щоб виявити, що гості вже танцюють, -  і провели там цілий день. Може видатися, що це довго, та навіть за цей час ми й близько не побачили торжество від початку і до кінця, оскільки коли селянин одружується, це триває принаймні два дні і дві ночі; якщо ж він багатий, - то три дні і три ночі!
         З початку нас запросили до дому нареченого. Молодші гості якраз починали танцювати в сінях, а в той час старші були зайняті розмовами за столом у вітальні. Усі були у своїх звичних яскравих повсякденних яскравих строях. Мене посадили за столом поруч із чоловіком , який працював колись на австро-угорській залізниці в Галичині і, відповідно, знав польську. Ми розмовляли про географію та сільське господарство. Він приблизно знав, де знаходиться Німеччина та Росія, але про Англію він навряд чи коли-небудь чув: і якщо люди там не вирощують кукурудзу, то як вони примудряються жити?

         Майже відразу подали їжу і випивку. Мати молодого заставила стіл тарілками з голубцями, сотні яких було приготовлено в емальованому казані, та маленькими коржиками, що були тверді як камінь (можливо це були так звані ріпляники із вареної картоплі і кукурудзяної муки спечені на шпорі). Їли ми пальцями. Коли ніхто не бачив я зумів непомітно випустити свою їжу під стіл, але алкоголь місцевого виробництва (самогон) я мусив випити. Келишок і пляшку передавали довкола столу, і кожному гостеві виголошував  тост його сусід зліва, випивав, наповнював і передавав келишок, наступний гість промовляв тост сусідові з права і наповнював келишок – і так по колу вся компанія. Наречений в гуцульському строї, за винятком коричневого класичного капелюха (крисані), тинявся туди-сюди і, здавалося, був усіма забутий.
         За якийсь час мені вдалося вислизнути в сіни звідки долинала ритмічна музика. Невеличке приміщення було вже так заповнене людьми, що прочинити двері було майже неможливо. Вхідні двері були заблоковані, якби не три потоки світла з отвору в даху, то приміщення було би в цілковитій темряві. Єдине вільне місце було в кінці сіней, де коло, що налічувало близько десятка людей танцювали «гуцулку». Троє музикантів-селян сиділи на імпровізованому уступі вище від їхніх голів. Танцюристи рухалися легко й швидко по колу: спочатку в одному напрямку, а потім у протилежному; після кожного розвороту музиканти грали все швидше і швидше – поки танцюристи не стали літати по колу, як карусель. Раптом музика зупинилася, коло розпалося і, захекані танцюристи, сміючись і намагаючись відновити дихання , розчинилися в гурті, звільнивши місце для іншого кола, яке утворилося негайно ж.
         Ми їли й танцювали до полудня, а потім відбулася невеличка підготовча церемонія перед тим, як вирушити до будинку нареченої. Члени сім’ї посідали в ряд перед одним із столів. Наречений, староста, який ніс як символ свого статусу щось на зразок великої штучної гілки, прикрашеної кольоровими пір’їнами та дзвіночками (весільне деревце), двоє друзів(дружбів)( та скрипаль процесією обійшли довкола столу. Тоді староста постелив на підлогу рушник і молодий, стоячи на ньому на колінах, дякував своїй мамі за те, що вона його народила і доглядала. Старенька бабуся вийшла наперед і високим скрипучим голосом проспівала пісню про синівський обов’язок, а всі члени родини розплакалися і стали цілуватися. Услід за старостою і молодим ми всі процесією пішли до дому молодої (з грою музикантів і співом коломийок в супроводі гуцульської музики).
         Тут біля дверей почалася інсценізована боротьба. Друзі нареченої розігрували, що наречений є розбійником, то ж йому не можна дозволити вкрасти дівчину. Після дружньої штовханини і посипання зерном декому із нас вдалося протиснути до хати разом з молодим.
         На порозі нам подали хліб і сіль. Сіни були дещо більшими, ніж у хаті молодого, і життя вирувало там набагато бурхливіше. Люди танцювали, пили, залицялися, сиділи одне в одного на плечах, притримуючись за випадкові точки опори на стіні. У вітальні відбувався жартівливий продаж молодої. Вона із нареченим сиділи за столом, а в той час їхні старости, стоячи по обидва боки столу, в жартівливій формі сперечалися про те, яку ціну слід заплатити. Ця процедура особливо популярна, тож гості, як могли, так протискалися в кімнату, хапалися за слова суперечки, сяючи очима і затамувавши подих. Найдотепніші зауваження супроводжувалися вибухами сміху і коментарями.
         Звичайно ж , вікна були щільно зачинені, тож кімнату освітлювало лише кілька свічок на столі, біля свічок я зміг розгледіти лише хлібину (очевидно калач) і декілька шматків цукру – символи достатку і солодкого життя, - та ще весільну корону зі срібної парчі та квітів, яку зробила Івана (Попадюка) мати. Бабуся молодої увійшла якраз, коли торгівля була в розпалі і, заспівавши високим голосом, як і бабуся в домі молодого, одягнула корону на голову нареченої і прикрасила капелюх (крисаню) нареченого квітами та трояндочками. З якоїсь причини, яку я так і не зміг з’ясувати, молодий не може сидіти з не покритою головою, і поки прикрашали його капелюх (крисаню), він мусив одягнути інший (традиційно на Гуцульщині у чоловіка має бути на голові крисаня, а її відсутність серед людей свідчила про смерть когось із рідних).
         Аукціон тривав близько півтори  години. Головні дійові особи (наречена й наречений) цієї церемонії видавалися вкрай нещасливими. У весь цей час молодий сидів у напівсвідомому стані з дерев’яним лицем, дивлячись кудись вперед, а по щоках молодої повільно стікали великі круглі сльози.
         Нарешті, близько третьої години, коли молоду продали за двадцять корун і повторилася прощальна церемонія, така ж як у домі нареченого, ми рушили процесією до церкви, що стояла поблизу. Гості утворили балакуче півколо, священик промимрив службу – і за десять хвилин церемонія закінчилася. Один із дружб стояв за спиною молодого і відчайдушно намагався зберегти рівновагу свого капелюха (крисані на голові) з хлібиною (калачем) і свічкою. Символічні звичаї змінюються від села до села, але навіть у Ясіню не знайшлося нікого, хто спромігся би пояснити мені , що означає цей звичай.
         Коли молоді повернулися на подвір’я біля дому нареченої, перед тим, як вони переступили поріг, їх накрили, великим вовняним покривалом (ліжником). Я уявив собі, що це було як побажання подружнього щастя і мати багато дітей, але, очевидно, це було лише побажання їм мати багато вовни, тобто багатства.
         Якийсь час ми ще танцювали й гостилися, а тоді ми з Іваном пішли додому. «Якщо ви хочете ще по фотографувати, - говорили гості, - то приходьте завтра знову, ми все ще будемо тут». Вони мали веселитися в домі молодої всю ніч і наступного ранку, а тоді повернутися до дому молодого на другу половину дня та другу ніч. Я запитав, де молода пара збирається жити. Це питання, як мені було сказано, ще було не вирішене; можливо, житимуть із його родиною, а може  - з її. Здається, це не мало аж такого великого значення, бо у будь-якому разі, їм доведеться ділити з родиною єдину (житлову) кімнату».

Матеріал підготував Микола Ткач
історик, краєзнавець

Немає коментарів: