пʼятниця, 12 серпня 2016 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Алб Іван Васильович

Алб Іван Васильович – 
організатор і керівник фольклорно-танцювального колективу 
«Mugurul»


­         Алб І.В. народився 20 жовтня 1937 року в с. Біла Церква, що в Рахівській окрузі, за Чехословаччини. Його батько, Василь Тодорович, як сміливий і відважний плотогон, був із роду бокорашів і сплавляв дарабами ліс по річці Тисі. Мати, Марія, була із освіченого роду Ціпле і один з її дядьків, Ціпле Юрій Іванович, був директором місцевої школи, а потім – інспектором шкіл Закарпатського обласного управління освіти. Вона, крім домашньої роботи, займалася ще й вишивкою, якою сельчани прикрашали румунський національний одяг. Із звільнення краю від угорських військ радянською армією у жовтні 1944 року, малий Іванко восени 1945 року поступає в 1-ий клас Білоцерківської семирічної школи, яку в складі 12 перших випускників закінчує 1952 році. Одноразово допомагає батькам по господарству, зокрема в заготівлі сіна для годівлі худоби, в обробці нив і грядок, стеріг худобу і при цьому відпрацьовував танцювальні рухи побачених на сільських весіллях, доводячи їх до технічної досконалості. З першого вересня цього ж року йде вчитися у Солотвинську середню школу №2 і в 1955 році здобуває середню освіту. Навчаючись у названих загальноосвітніх навчальних закладах, приймав активну участь у гуртках дитячої художньої самодіяльності, і, як танцюрист й соліст неодноразово виступає на районних і обласних сценах. Потім, ставши майже дорослим, пішов працювати у сільську бібліотеку. А далі, служба в армії в м. Конотопі, де продовжив займатися в художній самодіяльності. Тут, як виконавець пісень на румунській мові, став переможцем конкурсу в Київському військовому окрузі й приймав участь у всеармійському, в Москві, де одним із його суперників був Муслім Могомаєв, у майбутньому народний артист Радянського Союзу. Після служби в армії відчув мозолі шахтаря у Донбасі, як забійник, в м. Торез.

Повернувшись додому, у 1959 році поступає на заочне відділення історичного факультету Ужгородського державного університету і одноразово веде уроки історії та музики в рідній школі, з якою пов’язав свою трудову діяльність понад 50 років. Навіть будучи два строки головою сільської ради, він дбав про зміцнення її матеріальної бази і був у курсі всіх шкільних справ.
Як вчитель, уміло планує свою роботу, забезпечує умови для засвоєння учнями навчальних програм на рівні обов’язкових державних вимог, вчить їх застосовувати здобуті знання на практиці. Плідно працює над проблемою «Підвищення рівня знань учнів шляхом використання краєзнавчого матеріалу на уроках», під час чого глибоко ознайомлює школярів з історією рідного краю, зокрема, із стоянкою первісних людей у межах їхнього села в урочищі Монастирище, яка датується 100-40 тис. років тому назад та монастирем що існував тут у середині ІІ тисячоліття і про його відродження в наш час. З цією метою проводить з учнями екскурсії на вершину пагорбу висотою від 50 до 70 метрів, де і проживали первісні люди, доки у них не появився вогонь.
Але голосним життєвим досягненням Івана Васильовача є те, що в 1976 році він організував фольклорно-танцювальний колектив «Mugurul» («Брунька»), яким керує вже понад 40 років. Перший його склад був із педагогів місцевих восьмирічної школи й дитячого садка та працівників сільської ради. Однак, із часом склад колективу змінювався більше 10 раз, особливо коли його членами стали старшокласники, яких іноді було до 14 пар. Так через танцювальний колектив пройшло далеко більше сотні чоловік. Основними танцями, що виконувалися ними під звуки національної народної музики були: «Саріта» («Підстрибування»), «Инвертіта» («Закрути»), «Журило» («Обмін дівчатами»), «Коса», «Раца» («Хоровод») та інші. Дбав він і про належний національний одяг танцюристів, який виготовляли місцеві домашні кравці і шевці, що не перевилися в Білій Церкві. Так, дівчата одягали домоткані довгі жіночі сорочки і різнокольорові запаски з румунськими вишивкою та орнаментом, фартухи, вдівали плетені капчури з овечої шерсті, що взували у вицифровані шкіряні постоли, які трималися на ногах за допомогою волоків, плетених або скручених шерстяних ниток. Юнаки мали на собі з білої матерії широкі гачі (штани) та білі сорочки з національною вишивкою білими шовковими нитками на рукавах і манжетах, на поясі був черес (широкі шкіряні ремені), через плече висіла ткана трайстра (торбинка) із різнокольорових ниток з овечої шерсті, на голові трималася солом’яна крисаня (капелюх) з прикрасами, а на ногах були шкіряні чоботи домашньої вироби. І як тільки в такому вигляді фольклорно-танцювальний колектив з румунськими національними підтанцьовками виходив на сцену, то глядачі з самого початку нагороджували їх оплесками під які вони, значно гучніші, сходили зі сцени.
У процесі своєї творчої діяльності Білоцерківський танцювальний колектив сотні раз виступав перед глядачами у багатьох населених пунктах району і Закарпаття, а тому числі й на обласних святах «Проводи на полонину», «Гуцульська бриндзя» та інші, які щорічно проводилися й проводяться у рахівському амфітеатрі в урочищі Буркут. Його учасники 8 разів захищали честь Рахівщини на обласних оглядах художньої самодіяльності та конкурсах. Іван Алб у 1990 році став одним із ініціаторів проведення румунського регіонального свята «Marzisor» («Зустріч весняного сонця»), під час якого кожної весни з усіх населених пунктів у наперед визначене місце, приїздять творці колективи, де компактно проживають румуни на Закарпатті. У 2016 році таке дійство у черговий раз відбулося знов у Білій Церкві, де його танцюристи займали чи не чільне місце. Цей мистецький колектив неодноразово виступав по обласному телебаченню та телепередачі «У колі друзів» на одному з центральних телеканалів, а також захищав честь краю під час оглядів художньої самодіяльності на всеукраїнській сцені в Києві. Тому за плідну і багаторічну діяльність «Mugurul» у 2007 році отримав звання народного.
– Десятки, а може і сотні грамот та інших нагород отримав як колектив так і я, – говорить Алб І.В. – Але мені вже під 80 років й для мене ця діяльність є вже важкою. Ось підготую собі заміну і піду на відпочинок.


Микола Ткач  
історик, вчитель музики. 
Дописати коментар