понеділок, 15 червня 2015 р.

Василь Кухта презентував нову книгу «DEUS EX MACHINA»

                                                                                              
 
             
 Днями в Ужгородському прес-клубі відбулася презентація нової книги віршів Василя Кухти «Deuz ex machina» (Львів: Ліга-Прес, 2015). У ній взяли участь відомі письменники, художники, культурно-громадські діячі, а також однокурсники поета, з якими він разом навчався на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Очолював «десант» колишніх львівських студентів їх викладач – кандидат філологічних наук, доцент Львівського національного університету, член науково-методичної комісії з журналістики та інформації при Міністерстві освіти та науки України Ігор Лубкович. Увазі  користувачів І-нету пропонуємо роздуми над новою книгою нашого земляка.             
 
Обкладинка книги "Deus ex machina" Василя Кухти. 
Художнє оформлення Миколи Дем"яна   
Тримаю в руках книгу з езотеричною назвою, намагаюся її  розкодувати, а десь там, у потаєминах підсвідомості, спалахують коди нашої спільної з автором студентської юності. Це про неї по багатьох роках він напише у вірші «Львів is the best»:   

   …тобі двадцять
на майорівці
в студентській криївці 
засовуєш під ліжко
потерту валізу
зі жмутком віршів
у солдатськім мундирі
тобі двадцять
місячними ночами
засинаючи над конспектом
стаєш на чати
розчісувати левам
кам’яні гриви
тобі двадцять
з вікон «сьомого неба»
наче стрижений заратустра
виголошуєш одкровення
заклинаючи знак рівності
між поезією та коханням…

Там, на «сьомому небі», а для непосвячених – сьомому  поверсі  студентського гуртожитку № 5 у мікрорайоні Львова Майорівці – прожили ми в одній кімнаті зі «стриженим Заратустрою», тобто звільненим у запас солдатом-зв’язківцем Василем Кухтою три незабутніх роки. Кажу «незабутні», бо такою й була пора нашого спільного навчання на факультеті журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Навчали нас азів професії, фахової майстерності «стовпи» тодішньої вітчизняної журналістики. Варто згадати лишень славної  пам’яті теоретика публіцистики професора Володимира Здоровегу. В університеті відбувалися постійні зустрічі з відомими журналістами, літераторами: Дмитром Павличком, Романом Федорівим, Романом Іваничуком, Романом Кудликом. Більшість з них успішно поєднували, як робить сьогодні це Василь Кухта, поезію (прозу) і журналістику. Але найглибше пізнання поезії забезпечили мені тоді, у далекі вісімдесяті, не університетські лекції з української літератури, не офіційна літературна критика, а «рідна» 231 кімната, куди вечорами в гості до Василя Кухти, а, отже, й до мене, приходили співбрати  по літстудії «Франкова кузня». Там звучали вірші не до кінця «дозволеного» Богдана-Ігоря Антонича, цілком опального  Бориса Нечерди та інших «незабронзовілих» поетів. Саме ними захоплювалася творча молодь! Там ми співали пісень на зворушливі (про кохання) Василеві слова. Ті слова, ті мелодії досі хвилююче звучать у моїй пам’яті…
Не хочеться вірити, що та далека пора, ностальгія за якою прочитується й на сторінках книги віршів «Deus ex machina», проминула назавше. Адже вона сакралізована моїм студентським товаришем. Радію, що він став відомим українським поетом, лауреатом літературної премії імені Павла Тичини – найвищої відзнаки Національної спілки письменників України в жанрі поезії. За самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямів в українській поезії його пойменовано також лауреатом літературної премії імені вже згадуваного Бориса Нечерди, заснованої Національною спілкою письменників України, журналом «Київ» та Лігою українських меценатів. Окрім названих, Василь Кухта удостоєний ще кількох літпремій, в тому числі й закарпатської крайової імені Федора Потушняка.
У творчому доробку письменника – чотирнадцять книг, ваговиті публікації на сторінках газет «Літературна Україна» та «Українська літературна газета», журналів «Дніпро», «Київ», «Сучасність», «Вітчизна», в антологіях «Під сузір’ям «Князя Роси», «Пам’ять століть, відтворена у слові», «Книга про батька» та інших. Дослідження про його творчість друкувалися в газеті «Літературна Україна», журналах «Кур’єр Кривбасу», «Дзвін», наукових збірниках тощо. В різні роки критики акцентували на таких ознаках творчої манери поета, як розкутість думки, психологізм, глибинні історіософські пошуки, вміння відтворювати новітні явища дійсності новим словом. Вірним собі залишається Василь Кухта і в презентованій нині книзі  «Deus ex machina», яка нещодавно побачила світ у львівському видавництві «Ліга-Прес»…
Про що ця книга? – напевно, занадто прямолінійне запитання. Бо про що мовить поезія загалом? Звісно, про найтонші порухи людської душі, таїну всеосяжної любові, без якої, як зауважує автор, «Всесвіт утрачає суть». І в тематичному, і в смисловому ракурсах книга «Deus ex machinа»  – надто поліфонічна і взаємодоповнююча. Спробуємо, однак, спочатку розгадати метафору,  закодовану у самій назві книги… Здавалось би, жодної таємниці тут немає: латинський вислів «Deus ex machina» в перекладі на українську означає «бог із машини». Представники молодших генерацій асоціюють його із карколомною комп’ютерною грою, літературознавці включають до власного інструментарію. Йдеться про драматургічний прийом античних трагіків, коли розв’язка твору здійснювалася божеством, спущеним на кін за допомоги  спеціальної підйомної машини. Так роз’яснювався зміст подій, визначалася доля дійових осіб. В однойменному вірші Василя Кухти, який в сукупності з багатьма іншими і визначив назву книги, змальовано сцени, які за силою емоційної напруги, невідворотності не поступаються тим, що описані в славнозвісній «Медеї» Евріпіда.

Coctail of Molotov ділим на двох…
Світяться шини…
Сцена прощання… Прокинувся бог…
Бог із машини.       
                                  
  …Скутий лютими морозами Майдан Незалежності як осердя української Віри й Надії. Перші оплакані жертви Небесної Сотні. Розгубленість. Страх. Незламність. Увага не тільки Європи, але всього світу прикута до України. Рецепти до- і післямайданівської української «поведінки» звучать з численних вуст. Але авторові чомусь здається, що то промовляє не істинний, а… «бог із машини». Хто він? – риторично, не дочікуючись відповіді, запитує автор.

 Чути з утроби залізної гук,
Сленг без’язикий…
Може то Шива зі спритністю рук?
Янус дволикий?!
……..
Не зізнається… А ніч, мов той вир…
Темінь кромешня…
Носить він ( цісарський? царський?) мундир…
Чи феесбешний?!

Напевно, потрібно уважно до кінця осягнути книгу віршів «Deus ex machina», щоби (де поміж рядками, а де відкритим текстом) прочитати вердикт автора: тільки Україна і її народ, а не хтось інший має право вирішувати власну долю, приймати судьбоносні рішення…
Сучасні духовно-цивілізаційні пошуки України  –  одна з тем поетичних рефлексій Василя Кухти. У «Лайливому сонеті», «Сонеті застороги», «Дидактичному вірші для українських малят» (видрукуваному цьогорічного січня на сторінках «Української літературної газети»),  особливо ж у поемі «Lex gladium» («Право сильного), що за сконденсованим трагізмом не поступається тим же античним майстрам пера, здається, звучить  суворий голос мудрого і непідкупного народу. Не втримаюся, щоб не процитувати бодай кілька строф. Ось  прискіпливий погляд поета на подію, що відбулася недавно, але вже встигла потрапити «в історію», в прямому й переносному сенсі цього слова:

…Усі такі «стурбовані»… Неврози…
І миротворці Меркель та Олланд.
Втирать Європі… витирати сльози –
Москви неперевершений талант.
Вона таку попону вам пошиє…
Ох, Україно… зайвий твій екстрім!
Хай краще Шрьодер золота намиє:
Nord Stream, панове, вистачить усім.
Високих слів брехлива позолота:
Красивий троп чи, по-донбаськи, трьоп…
«Газпрому» голка в кайф тобі, Європо?..
Та я про інше, фрау Ріббентроп!
Кістяк у шафі… пудра лжеісторій…
Залежаний… у плямах політкрам…
Яких ще особливих територій?!
Яких ще преференцій ворогам?!
…Спить Отто Бісмарк у тісній могилі…
Отямтесь, фрау: двадцять перший вік.
Стікає кров’ю українська сила…
Ми вимолим свою Machtpolitik!*

Важко визначити, чого тут більше: болю, іронії, застороги. Звісно, ці рядки вирвані з контексту, але слухач, сподіваюся, зрозуміє, що йдеться про зустріч «нормандської четвірки», яка відбулася в Палаці Незалежності у Мінську 12 лютого 2015 року. Тоді ж, у лютому,  по гарячих слідах, написана поема «Lex gladium»…
Віра в сучасну Україну, сильну й непоборну, без зайвої патетики і декларацій, млосного лжепатріотизму – ось що приваблює мене, в першу чергу, в новій книзі віршів Василя Кухти. Надто щемлива тема – сьогоднішня російсько-українська  війна. Про неї в презентованій книзі є кілька  віршів вражаючої сили, зокрема «Молитва до Богородиці Слобідської, цариці козацької» (видрукувана також на сторінках «Української літературної газети» у вересні минулого року). «Історизм» мислення поета тут теж проявляється на повну силу:

Закути темні хисткого Кремля,
Вія зле око:
Як там Мазепи проклята земля?
Ось їм… бароко!

Вдруге розвієм палаци, церкви…
Жменькою трини!
…Тінь нависає кривава Москви…
Єкатерини.

Мамо-Покрово, впадемо в бою…
Треба, то скропим…
Тільки дозволь нам вернути свою…
Власну Європу.

Ти – Україна в хрещатім вінку,
Меч біля трону…
Ніжно цілуєм козацьку дзвінку,
Грізну корону.

Саме в цьому місці вважаю за доречне згадати слова, що вийшли колись з-під пера нашого  земляка політв’язня, відомого філософа Юрія Бадзя: «У новітній українській поезії по-шевченківському заговорила наша історія в творчості В. Стуса. На такій висоті зазвучала для мене історична тема – стосовно Закарпаття – у віршах Василя Кухти»…
На жаль, рамки газетної публікації спонукають до завершення цих роздумів. Тому далі вдумливий читач, здатний до прочитування поетичних символів,  мандруватиме сторінками книги «Deus ex machina» вже без мене. Він разом з автором відкриє ще одну вельми цікаву тему: роль митця в сучасному апокаліптичному світі, гортатиме сторінки його напрочуд делікатної інтимної лірики, ступатиме європейськими стежками України, зокрема відвідає Відень, Прагу, Будапешт, Венецію та інші величаві міста, докопуючись коріння українських центральноєвропейських орієнтацій. Побуває  в діаметрально протилежних світах-вимірах, зокрема в місті Сургут, – «газовій столиці» Росії, де колись, перед вступом до Львівського університету, доводилося служити солдату Василеві Кухті. Безперечно, описувана у віршах геополітика не має нічого спільного з сухими умовиводами прагматика. Йдеться насамперед про «геополітику духу», високу поезію, творену інтелектуалом, новатором, майстром вишуканого слова, що прагне повсякчасного творчого (і просто людського) вдосконалення. Для себе і співвітчизників.
Щиро вітаю тебе, Василю, з виходом у світ, без перебільшення, знакової книги, бажаю їй щасливої долі і вдячних читачів, а тобі невичерпного натхнення й оптимізму заодно. Дякую за  навернення в нашу студентську юність!
                                                              
    Володимир МАРИНЦІВСЬКИЙ,
                                           член Національної спілки журналістів України




Дописати коментар