середа, 14 серпня 2019 р.

Вони прославили свій край: Семенюк Микола Дмитрович


 Перший голова Костилівської сільської ради і його рід


У лютому 1946 року вперше в с. Костилівка (колишньому рахівському присілкуБерлибаш) відбулися вибори депутатів до сільської ради, яка замінила представницький сільський комітет. На організаційній сесії ради першим головою в історії села було обрано працьовиту людину, ґазду, Миколу Дмитровича Семенюка, який займав цю посаду майже 20 років. Це свідчить, що його обирали  аж 10 разів, адже тоді вибори голови сільської ради проводили один раз у 2 роки.
Це був важкий період в житті костилівчан, адже 1946 рік був першим післявоєнним роком, тай ще неврожайним, а за ним слідував 1947 голодний, під час якого від недоїдання та неякісної їжі помирали в першу чергу старші люди і немовлята. Багатьох від лютого голоду рятувало тільки те, що відновилися лісорозробки, будувалася вузькоколійна залізниця у Великому потоці, почалися ремонтні роботи на підірваних нацистами й салашістами тунелю та залізничного ширококолійного й шосейного мостів, де були задіяні майже всі чоловіки, яким виділяли незначну частину продуктів харчування по державних цінах. А тут ще почалася насильницька колективізація і від сімей забирали майже все, чим вони володіли. Ось у таких умовах і починав свою діяльність Микола Семенюк, без належного досвіду й під тиском компартійної влади.

За період своєї довготривалої каденції з його активною допомогою на території сільської ради було побудовано ряд приміщень, зокрема, сільської ради, сільського клубу, який з часом реорганізовано у Будинок культури, сільської бібліотеки, Вільховатської і Тарничинської початкових шкіл, бібліотеки і клубу у Вільховатому та робітничого клубу Костилівського лісопункту. Також добудовано 8 класних приміщень Костилівської семирічки-восьмирічки, почали діяти фельдшерсько-акушерський пункт, стаціонарна кіноустановка тощо. Присілок Вільховатий у 1957 році отримав статус села. Але мабуть головна його заслуга полягала в тому, що він активно сприяв поверненню з радянського полону жителів села, які силою були забрані в мадярську армію та під час колективізації не віддав жодної людини на поталу тодішнім радянським каральним органам, вмовляючи мешканців села писати заяви про згоду вступу до колгоспу, при цьому забезпечуючи їх роботою в лісі та залізницях, щоб вони відносилися до «робітничого класу». Його члени не підлягали усуспільненню, хоча землю забрали в усіх. Як би там не було, але він користувався великим авторитетом у жителів населених пунктів. Однак, нагромадження невирішених проблем приводили до того, що іноді в колі окремих однополчан, які причастилися до фронтових сто грам спирту перед боєм ще з війни, приводили його до вживання спиртних напоїв. Але із загостренням хвороби ноги, травмованої ще на війні, в результаті чого як інвалід праці, до кінця своїх днів ходив із палицею, він це припинив.
Народився Микола Семенюк 03.10.1910 р. в урочищі Ліщинка рахівського присілка Берлибаш Рахівської округи Марамороського комітату за Австро-Угорщини у багатодітній селянській сім’ї. Батько, Семенюк Дмитро Дмитрович, інвалід Першої світової війни, займався, в основному, наскільки йому дозволяло здоров’я, сільським господарством та сезонними заробітками в сегельбі (лісорозробках). Мати, Анна, постійно працювала по домашньому господарству, забезпечуючи сім’ю їжею, але від виснажливої праці і тяжкої травми завданої коровою, вона помирає. Коли чоловік повернувся з італійського полону то знайшов вдома лише четверо дітей, за якими, як могла, доглядала його старенька мама. В силу цих причин сім’я жила дуже бідно.
Тому змалку Микола доглядав за худобою, працював по домашньому господарству, але не зважаючи на це за Чехословаччини, лише один із дітей сім’ї, уже переростком, почав відвідувати заняття в Берлибаській державній народній та церковно-приходській школах. З досягненням 16-річного віку самостійно заготовляє дрова, за які іноземні клієнти платять йому незначні гроші. На початку 1930-х років таємно від батька із групою гуцулів їде в Чехію на роботу в лісі і на зароблені кошти справляє своє весілля, адже вінчається з Анною Вішован, з якою дружив чимало років. Батько йому дає ділянку землі в урочищі Флюндрин, де спочатку молоді живуть у колибі, будуючи житловий будинок. Проживаючи там він постійно турбувався про хворобливого свого  рідного уйка Михайла, який проживав поруч, в урочищі Межигірьи. Потім йде працювати лісорубом, проте набуті навички під час перебування на заробітках у Чехії, показали його організаторські й професійні навички і він стає бригадиром (з чеської велкозовом). В цей же період будує добротний будинок уже в селі та зимівник для худоби в урочищі Ліщинка, де теж мав ділянку землі. У цей же час є дяком  греко-католицької церкви, а з часом і православної. Сім’я стає багатодітною, адже з часом у них народилося 13 дітей, 4 з яких перед Другою світовою війною і під час війни помирають в малолітстві. З приходом мадярів його не забирають в армію, бо він займається заготівлею лісу для них. Із звільненням нашого краю радянською армією іде добровольцем до Чехословацького війська, де воює проти гітлерівців у складі 5-го артилерійського полку 1-ї бригади армійського корпусу генерала Людвіга Свободи. Із демобілізацією працює лісником у Діловецькому лісництві, а з лютого 1946 року стає головою сільської ради Костилівки. На 53 році життя здобуває середню освіту у Костилівській вечірній школі сільської молоді разом із своїми двома синами. Одночасно дбає про навчання своїх уже повнолітніх дітей, які майже всі отримали вищу, або середню спеціальну освіту. З часом вони займали такі посади: Тимофій – головний інженер, а потім і директор районної кіномережі; Олена – завідуюча сільською бібліотекою; Гафія – майстер швейного виробництва у м. Херсон; Михайло – механік одного із заводів в м. Джезказган у Казахстані; Марія – педагог, а потім на різних комсомольсько-радянсько-партійних посадах; Микола – інженер заводу «Конденсатор» у с. Кваси, а далі директор Рахівського РБДЮТ, голова с. Костилівка, а потім вчитель Костилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів; Ярина – економіст районної кіномережі; Анна – касир кінотеатру. Його онуки: Михайло,  займав посаду директора ТОК "Тиса"(м. Рахів),  Єфрем (в миру Валентин), став Маріупольсько-Бердянським єпископом УПЦ, а Наталія, очолює районний методичний кабінет відділу освіти, молоді та спорту Рахівської райдержадміністрації.
У 70-80-х роках ХХ сторіччя, згадавши колишні навички чехословацького бригадира, М. Семенюк організовує і очолює бригади лісорубів, які сезонно працювали на лісоповалах у республіках Прибалтики та Томської області Російської Федерації. В 1970 році виходить на пенсію.
Як учасник Другої світової війни нагороджений орденом Вітчизняної війни, чехословацькими і радянськими бойовими медалями. У мирний час отримав медаль «За доблесну працю» і ряд грамот обласної та районної гілок влади.
Помер 01.04.1990 року і похований в с. Костилівка.
P.S. Прізвище Семенюк (від чоловічого імені Семен) в Рахівській окрузі вперше згадується у 1787 році. Тоді,а точніше,21 лютого 1787 року, як записав священик Молдавчук Семен у церковній книзі церкви Собору АрхистратигаМихаїла у Вишному Акна – Рахові (в тодішньому присілкуРахова під назвою Луги), «Повінчав молодца Івана Семенюка Николи із Русі з села Поповинці з дівицею Анною Саса Федора дочкою з Вовчого. Куми Прокоп’юк Федор, Шкуматка Андрій» (архів м.Сигіт, повіт Марамуреш, Romania). А щодо Русі,то на мапі  Європи, створеній у 1754 р. і взятій із Атласа 1755 року, Галичина позначена як Русь (Russie).
З тих пір змінилося три покоління Семенюків до народження Миколи Дмитровича Семенюка, який із його братом Михайлом і сестрами Гафією та Анною,поряд з іншими Семенюками,  були четвертим поколінням. З невідомих нам причин (можливо переселялися у більш теплі місцевості або у зв’язку із безземеллям)окремі діти Івана Семенюка і Марії Сас (вона була нащадком німецьких колоністів із Саксонії, предки жителів якої, за відомостями деяких наукових історичних праць, були слов’янами), ставши дорослими, покинули Богданську долину, що тоді входила в склад Рахова, як і території Розтоків,Білина, Вільховатого, Берлибаша, які й складали Рахівську округу.Тільки одна з дівчат, яка служила у богданського священика, за церковними записами, вийшла заміж (віддалася) за Михайла  Пластуньика із Ясіньи, який після 12,5-річної служби в австрійській армії,працював там лісовим робітником і бокорашем. Але коли він рекрутував в армію то мадярський писар не зумів записати незвичне для нього прізвище, і, так Пластуньик став Пластуном. Сім’я з часом переселилася у Берлибаш (тепер Костилівка) і жила у тодішньому урочищі Підклифа, а його нащадки тепер проживають у Рахові, Костилівці, але найбільше – на території населених пунктів Діловецької сільської ради. А один Семенюк, на ймення Іван (його кликали Йваном), залишився у Богданській долині,але його нащадок,теж Іван, також переїхав у Берлибаш. Ще один із хлопців богданської сім’ї Семенюків, Дмитро, облюбував собі рівнинну, але зарослою чагарниками, місцину, яку було названо Ліщинкою (від заростів лісок - ліщин). Впродовж свого там  проживання спочатку в колибі,а потім упобудованій ним, ще без ручної пили, хаті (адже з всіх чотирьох кутів (углів) стирчали не до кінця обрубані сокирою протеси),яка простояла близько 200 років,адже її зруб був встановлений із високогірного хвойного дерева, займався розкорчовкою землі для сінокосіння та нивок і розведенням домашньої худоби. Його жінкою була із роду Подинських на ймення Марія, що проживав в урочищі Флюндрин (там взимку був вовчий перехід через Тису,а вовків давно називали флудами і тому людьми була дана така назва), батько якої був вихідцем із Делятина. Так у сім’ї Семенюків, після смерті її батьків,появилася додаткова земельна ділянка землі, адже вона була в них єдиною дочкою. Ще один із богданських Семенюків, Николай, поселився у Вишовській Долині (тоді цей населений пункт, як і Рахівська округа, входив у склад Марамороського комітату Австрійської імперії,а тепер належить Румунії), де і в нинішній час проживають його нащадки.    Наступні покоління Семенюків по чоловічій лінії, що проживали у Ліщинці, звали  здебільшого Дмитрами і вони мали жінок із берлибаських родин Тодерів й Савляків та можливо й інших, а мамою  Миколи Дмитровича та всіх дітей у їхній сім’ї була Марія із роду Йонашів з урочища Аршиця. Після її трагічної смерті у 1920 році їхньою мачухою була Анна Сорохман із берлибаського Заоблаза (така назва однієї із частин села). Брат Миколи Дмитровича, Михайло,женився на дівчині з родини Тодерів і обидвоє досить рано померли від туберкульозу. Сестра Гафія стала жінкою уже старого леґіня Семена Юркуца (її в селі стали звати Семенихою), мама якого прожила 105 років,а потім,після смерті чоловіка, вийшла заміж за Івана Шемотяка Лесевого з Вільховатого. Сестру Анну на 16-му році життя майже силою було віддано теж за немолодого леґіня Івана Ткача з вільховатського роду Бандурів. Але незважаючи на те,що її сім’я спочатку проживала в урочищі Чертіж у Вільховатому, вона не залишала свою діднину, де з часом було побудовано їхній житловий будинок, одну стіна якого була викладено із дерева розібраної старої, 200-річної, першої хати Семенюків. Сама стара будова складалася з жилої кімнати десь 5 метрів довжиною та 4 метри шириною, досить обширних сіней, де зберігалися знаряддя праці, (взимку тут перебувала і деяка худоба) та невеличкої комори з мізерними припасами продуктів. В жилій кімнаті четверту частину займала велика піч з припічком та просторою, завжди взимку теплою, лежанкою, яка обігрівала в першу чергу дітей, що там спали і дуже часто й днювали в холодну погоду. Від неї вздовж задньої стіни на глиняній долівці знаходилася широка постіль на високих стояках. Навпроти від неї, в кутку, під образом Святого Николая і хрестом, стояв масивний стіл зроблений  з товстих дубових дощок, якого немов опоясували, шириною до одного метра, грубо тесані лави, що одна з них простягалася до постелі, а інша майже до порога, де в кінці на ній знаходилося дерев’яне відро із джерельною водою та кухлем (горщим), а під ним стояв цебер для помий. Поруч на стіні висіли намисник та налижник, де зберігалися миски і ложки, а під ними внизу знаходилися чавунні (крицяні) й глиняні (череп’яні) горшки. Шпора в кімнаті не було і вся їжа варилася в печі, де майже весь час в холодні часи горіла ватра. Влітку варили їжу надворі на так званій триніжці, яку ще називали транчаком. Сам будинок отоплювався «по чорному», тобто дим із печі виходив прямо в сіни і потім стелився попід дахом виходячи через його щілини. Під час довгих ночей жила кімната освітлювалася довгими трісками, колотими з липи, які вкладалися у металічний отвір прикріплений до комена. Дах був критий драницями(колотими дощечками з ялини(смереки) понад 100-річної давності, яка протягом її росту повільно скручувалася за сонцем) та чотирьохскатний і під кутом нахилу до 60 градусів, адже гостроверхність значно краще вберігала його від дощу й снігу. Драниці тоді прибивали дерев’яними тисовими, так званими, «чіпками», для чого спеціальним свердлом  висвердлювали тонесенький отвір у кожній з них, а також у латах(поперечних жердинах), за допомогою якого та клевця(молотка) чи маленької сокирки(топірця), дошки міцно прикріплювалися до жердиин. Сама хата(зруб) була  побудована з розколотих грубих протесів(колод), внутрішні частини яких були обтесані сокирою, яка звалася планкачем. Зовнішні напівкруглі частини протесів на місці їх з’єднання утеплювалися мохом, який у щілини забивався дерев’яним клином, а потім замащувався глиною перемішаною з коров’ячим гноєм, щоб він тримався.  Для великої рогатої худоби був побудований з дубової деревини хлів (перед входом до нього  було викладено великими тесаними плитами, щоб худоба не грузла в багні), який простояв теж біля 200 років, а для овець зовні до задньої стіни хати було встановлено прибудову з односкатним дахом, звану приколибком. За спогадами М.Д.Семенюка і його сестер Гафії та Анни, переказані їм їхніми батьками  за їх життя, в їхньому роду досить давно трапився незвичайний випадок, про який люди ще  довго згадували як у Берлибаши так і в деяких інших сусідніх поселеннях. Так трапилося, що раптово у свій час померла їхня прабабка ще в досить молодому віці, хоча особливо й не хворіла. Коли наступив час її похорону то труну (копиршів) винесли на двір, де мала відбуватися панахида за померлою. Від співу священика та дяка й плачу рідних вона раптом пробудилася і почала вставати, хапаючись руками за краї труни. Присутні від жаху почали хреститися і розбігатися. Зрозумівши, що відбувається, вона заявила, що їй приснився сон, під час якого немовбиїй було сказано про народження нею у майбутньому ще однієї дитини. І дійсно через певний період це сталося, в результаті чого на світ появився хлопчик, названого в честь батька Дмитром.
А нащадки Анни і по тепер проживають у Ліщинці і не дають заростати полям,які розкорковувались її предками протягом сотень років, на яких іноді й помирали. А на місці старого хатища ними побудовано нову невелику будову, яка внегоду слугує їм притулком.Дещо раніше вихідці з роду Семенюків також почали проживати у Бичкові, Вишній Апші, Білині, Рахові, Лазещині та деяких інших населених пунктах Рахівщини і Закарпаття й всієї України та за її межами,значна частина з яких займалася просвітницькою діяльністю. Спочатку, як всі люди, вони займалися, в основному, розкорчовкою угідь, тваринництвом, лісорозробками та сплавом лісу по Тисі, а після Другої світової війни, із здобуттям належної фахової освіти, працювали залізничниками, інженерами, бібліотекарями, художніми керівниками сільських будинків культури, вчителями, керівниками освітніх закладів, державними службовцями і навіть науковими працівниками.
Після смерті своєї дружини Анни (в дівоцтві Вішован), Микола Дмитрович здебільшого самотньо декілька років жив на Флюндрині, а потім одружився із вдовицею Анною Москалюк (в дівоцтві Романюк) і перебував в урочищі Лужок. А останні роки свого земного життя проживав у своїй рідній Ліщинці. Така була його воля!

Микола Ткач – історик, краєзнавець

Немає коментарів: