Василь КУХТА,
член Національної спілки письменників України та
Асоціації українських письменників, лауреат літературних
премій
імені П. Тичини; імені Б. Нечерди; «Князь Роси» імені Т.
Мельничука; імені Ф. Потушняка,
«Лицар слова» (Румунія)
Борсаючись в чіпкій і-нетівській павутинці,
несподівано натрапив я на рефлексії молодої мандрівниці після відвідин мого
рідного Рахова. Майже все сподобалось їй тут: високогірні
вулички-осідки, збудована ще за австрійської
опінії римо-католицька церква св. Яна Непомука, пам’ятник Гуцулові в
середмісті, стела Географічного центру Європи – «постійного, точного, вічного
місця», встановленого вченими Віденської цісарсько-королівської академії
Австро-Угорської імперії у 1887 році. І тільки «ідіотська самоназва
«гуцульський Париж» (цитую дослівно) викликала
іронічну посмішку. Мовляв, чим би провінціали не тішилися… І справді,
конкурувати зі славнозвісним Нотр-Дамом де Парі не «в формат» ні скромній (за
європейськими мірками) святині місцевої угорської громади, ні, тим паче,
«аляпуватому» (теж цитата!), зведеному на початку 1990-их православному храму із золотими банями –
результату голосних міжконфесійних суперечок. Тож чому все-таки, даруйте за
нахабність, «гуцульський Париж»?..