Вони прославили свій край: Аракелян Сєда Рубеновна – лікар-інфекціоніст

Сєда Аракелян народилася 21 серпня 1925 року в сім’і священнослужителя у м. Баку. З досягненням нею семирічного віку родина з трьома дітьми переїжджає до території Нагорного Карабаху, де в одному із населених пунктів вчиться у загальноосвітній школі. Тут вони перебувають і  під час Другої світової війни. Здобувши середню освіту із золотою медаллю успішно поступає на медичний факультет Єреванського державного університету, куди незабаром переїжджають її рідні. Вищий навчальний заклад у Єревані вона закінчує з червоним дипломом по спеціальності «інфекція». Згідно рознарядці, як тоді було прийнято, на роботу її направляють у міську лікарню м. Рязань Російської Федерації. Тут знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Дмитровичем Зенковим. А так як він був військовим та ще і офіцером й фронтовиком, і його направляли продовжувати службу у м. Рава - Руська, то на третій день після знайомства їх розписують у загсі. У Рава - Руській вона теж працювала у лікарні по здобутій спеціальності. Але чоловіка через  невеликий період, у зв’язку з розформуванням військової частини, переводять у Рахівський райвійськкомат на посаду начальника 2-го відділення, тому їх сім’я переїздить до Рахова. Сєду Рубенівну радо приймають на роботу у районну лікарню і призначають завідуючою інфекційного відділення, яким керувала до 1988 року.

Нелегка це була робота, бо все потрібно було починати майже з нуля. Адже, крім забезпечення потрібними спеціалістами, ще треба було облаштувати занедбане приміщення, оптимізувати ліжковий фонд і подбати про необхідні медичні препарати та обладнання тощо. Як згадують колишні її пацієнти, вона до хворих ставилася доброзичливо, особливо до дітей, детально  вивчала причини їх хвороби, щоб запобігти дальшому її поширенню, проводила різноманітні маніпуляції, піклувалася про правильне  харчування перебуваючих у відділенні, чим врятувала дуже багато життів. У разі не підтвердження діагнозу хворому, встановленого іншими лікарями, вона особисто їх відводила до інших відділень, якщо, на її думку, це було потрібно. Все це показує про відсутність у неї цинізму  у відношеннях до людей. Стосовно  керівників  лікарні, то вона до них була, як і до себе, безкомпромісною, що свідчило про її харизму.

Проводила необхідну профілактичну роботу з людьми по запобіганню появи і поширенню заразних хвороб й тому їздила на зустрічі з ними по всіх населених пунктах району. В її діяльності стався особливо тяжкий випадок, про який неодноразово розповідала своїм дітям і внукам. Це пов’язано із с. Верхнє Водяне, де під час одного року із 70-х на випускному вечорі у місцевій школі потравилося від неякісної їжі до ста чоловік. Тоді вона на чолі групи медичних працівників вранці, після перших проявів цього захворювання, ходила від будинку до будинку і будила людей, які можливо ще не зовсім відчували  своє захворювання і відправляла їх санітарними автомашинами до свого відділення, а особливо тяжко хворих -  до обласних лікарень вертольотом в Ужгород і Мукачеве. Вдалося врятувати всіх. Потім признавалася, що дуже боялася якоїсь епідемії, найбільше смерті людей, однак, на щастя, все обійшлося, але не за цілу добу посивіла і в неї почали проявлятися ознаки цукрового діабету, які з часом ускладнилися. Про якійсь нагороди за сумлінну працю і не думала, тому крім грамот і, можливо медалі «За доблестну працю», нічого більше не отримала, чим не переймалася бо головне для неї було здоров’я і життя пацієнтів.

У сім’ї  Сєди Рубенівної і Миколи Дмитровича було два сини: Роберт, який проживає у м. Миколаїв та Олег, що мешкає у Рахові, в сім’ях яких є п’ятеро дітей, тобто внуків їх батьків. Одна внучка, названа в честь бабусі теж Сєдою, вчителює в Рахівській ЗОШ I-III ступенів №1, а друга, Ліля, продовжує справу своєї бабусі як лікар. В їх сім’ях народилося троє діточок, які приходяться їм уже правнучками.

У останні роки свого земного життя Сєда Рубенівна хворіє, адже чим раз дужче дає про себе знати набутий на роботі цукровий діабет. А коли із ліжка їй уже дуже важко  було підніматися, то просить свою улюблену внучку п’ятирічну Сєдочку вчити її молитви на церковно-слов’янській мові, яких навчила її мама, Олена Василівна ( у дівоцтві Ворохта),  хоча і на своїй рідній вірменській мові їх теж знала. Помирає 7 травня 1995 року. Похована в Рахові.

Микола Ткач  

історик, краєзнавець