пʼятниця, 31 січня 2020 р.

Рейті Євген Юлійович – вчитель і наставник



Народився Євген Юлійович 14 березня 1906 року у Сваляві в інтелігентній сім’ї за Австро-Угорщини. Із досягненням школоповинного  віку успішно навчається, уже за Чехословатчини, у державній народній і горожанській школах,  а далі в гімназії, яку закінчує з медаллю. Потім поступає на математичний факультет Карлового університету в м. Прага, який у 1930 році закінчує теж на відмінно.
 Із здобуттям вищої освіти все своє подальше життя присвячує дітям. Спочатку працює вчителем математики у гімназії м. Копожварі, що в Угорщині, адже крім чеської, української, руської (мови царської Росії), німецької мов, він добре володів ще й угорською. Але незабаром повертається на Закарпаття (тоді Підкарпатська Русь), де в Ракошинській гімназії займає посаду заступника директора, а у Берегівській гімназії викладає, крім математики, ще й фізику та астрономію, які знав добре.
За період Карпатської України вчить гімназистів в Ужгороді, а із входженням цього міста в склад Угорщини, переїжджає разом з гімназією до Рахова, де одноразово вчить дітей і у місцевій горожанській школі.
За період угорської влади на всій території нашого краю (1939-1944 рр.) вчителює в Рахові, адже як цінного спеціаліста його не призивають до угорської армії.
Однак на початку 1944 року, під час тотальної мобілізації, був забраний і служив зв’язківцем десь на угорському заході, бо як вчитель фізики знався у цій справі, але безпосередньо в боях не приймав участь.
Із звільненням  Закарпатської України та виходом радянських військ на власну територію Угорщини і взяттям ними Будапешту, він, разом з багатьма біженцями, відходить на захід і потрапляє на територію американської зони військ. Тут перебуває у концентраційному таборі, але в кінці літа 1945 року вдається звідти втекти і після декількох місяців поневірянь майже пішки, в подертому  цивільному одязі, на початку жовтня  добирається до Рахова, де чекали його жінка, Олена Василівна (в дівоцтві Томашук) та донечка Євгенія. І зразу стає директором першої на Рахівщині середньої школи.
Проте йому вдається  здійснити тільки один випуск  десятирічки із семи чоловік, як змушений піти із цієї посади, так як ним зацікавилися радянські каральні органи, адже перебував в угорській армії та ще й в американській зоні окупації. Допити були довготривалі та жорсткі. Однак за нього вступились багато рахів’ян, включаючи і тодішніх керівників округу, які характеризували його діяльність тільки з позитивної сторони і він продовжував належно вчити дітей та дорослих у денній і вечірній школах, чим заслужив високий авторитет.
Про  діяльність як педагога у своїх спогадах писали його колишні учні у випущеними ними книгах. Зокрема, це доктор філософії колишнього  Вільного Українського університету Юрій Жегуц та кандидати історичних наук, колишні голова Закарпатського облвиконкому Василь Русин й голова облпрофради Юрій Стенчук.
За свою професійну діяльність, незважаючи ні на що, був нагороджений всіма гілками влади всіх рівнів грамотами, йому присвоїли звання відмінника народної освіти України та нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.
Десятки, якщо не сотні, його колишніх учнів навчалися у вищих навчальних закладах, окремі із яких і по сьогодні працюють як класні фахівці своєї справи. Серед них Галина Приступа, Мая Басараба, Олександр Масляник, Юрій Беркела, також його донечка Євгенія Євгенівна Сенько, яка займає посаду лікаря-лаборанта, так, як і її чоловік Віталій Михайлович, що працював лікарем-гінекологом. А Іван Небола став доктором наук, професором УжНУ.
Він був наставником багатьох молодих вчителів серед яких була і заслужена вчителька України Ганна Василівна Антосяк. Його справу продовжують син Віталій, як вчитель іноземної мови та юрист і внучка Мар’яна вчитель-філолог.
Помирає 19 квітня 1976 року і настільки була масова похоронна процесія, здавалося що його хоронив майже весь рахівський люд й було багато квітів.
Микола Ткач – історик, краєзнавець

Немає коментарів: