Вони прославили свій край: Іван Михайлович Букрич – колишній директор колишнього Великобичківського лісохімкомбінату

    У березні 1962 року, коли очолив лісо хімкомбінат, тут працювало 460 робітників, а майже за 30 років його діяльності на цій посаді, кількість працюючих зросла до 1560 осіб. Крім традиційних виробів (оцту, деревного угілля тощо), працюючі у три зміни, тому що виробництво було безперервне, виготовляли потрібну для меблевої промисловості продукцію (майже 20 видів): шліфшкірку, клейову стрічку, полірувальну пасту, карбамідні смоли, клей- розплав. Остання продукція – винахід великобичківських інженерів у співпраці з Київським НДІ з механічної обробки деревини, співавтором якої і він був, використовувалася для склеювання кромок деревостружкових плит. З відкриттям нових цехів та розширенням асортименту, кількість продукції щороку збільшувалося і відповідно зростали прибутки та збільшувалося кількість робочих місць.

   Народився Іван Букрич 16 серпня 1930 року  за Чехословаччини в с. Солотвино Рахівського округу на Підкарпатській Русі. Батько Михайло Іванович  Букрич спочатку працював робітником, потім змінним майстром на Солотвинських солекопальнях, а далі займав посаду директора Затисянського шахтоуправління в смт. Королево Виноградівського району. Мати  Йолана Людвігівна ( в дівоцтві Мийметі) була домогосподаркою та займалася вихованням дітей. Початкову освіту здобув у місцевій чехословацькій державній народній школі та початковій школі за Угорщини. На відмінно закінчив Солотвинську горожанку і за радянський час середню школу.  Перед випускними екзаменами на атестат зрілості серйозно захворів, але лікаря який би зміг невідкладно зробити хлопцеві операцію з видалення апендициту в перші повоєнні роки у Солотвинській дільничній лікарні не було. Життя йому врятував хірург Солотвинського  військового госпіталю, якого віднайшов батько, після чого юнак ще два з половиною місяці знаходився на лікарняному ліжку. Навіть випускні іспити складав у медичному закладі, про що подбав директор школи, який запропонував відміннику навчання посаду вчителя початкових класів. Саме в освітньому закладі протягом 1948 – 1950 рр. Іван Михайлович розпочав свою трудову діяльність, паралельно заочно навчаючись один рік у Хустському педучилищі.

    Але з дитинства у нього була заповітна мрія, здобути освіту, пов’язану з меблевим виробництвом. В кінці літа 1950 року складає іспити до Львівського лісотехнічного інституту. Навчався на механічному факультеті теж « на відмінно»,що давало право  одержувати високу стипендію, а на випускному курсі підвищену («Сталінську») в розмірі 575 карбованців. На той час це була немала сума грошей.

     Після одержання у 1955 році «червоного» диплома за спеціалізацією «механічна технологія деревини», Букрич І.М., як відмінник навчання, самостійно обирає направлення на роботу, хоча йому пропонують  залишитися на кафедрі інституту або працювати на посаді заступника директора з наукової роботи Коломийського технікуму механічної обробки деревини. Але йому хотілося повернутися на Закарпаття і він обирає Буштинський деревообробний комбінат Тячівського району,  де працював з 1955 по1959 рік. Спочатку майстром зміни, потім  - начальником механічної майстерні, далі – головним механіком, а згодом – головним інженером. Його організаторські здібності й роботу цінувало керівництво обласного тресту «Закарпатліс» та облвиконкому.

   Невдовзі звільнився з  ДОКу і влаштувався завідувачем будівельно – деревообробного цеху в Солотвинському  солереднику. Після дворічної роботи на цьому підприємстві отримав життєво важливу пропозицію від Міністра лісової і деревообробної промисловості УРСР  Івана Грунянського очолити Великобичківський лісохімкомбінат на Рахівщині, що і сталося у березні 1962 року.

    Посада директора зобов’язувала бути розсудливим, уважним, але водночас вимогливим і принциповим. Дбав, перш за все, не про себе, а про людей: покращенню умов їхньої праці, адже в деяких цехах були проблеми з екологією, розширення потужностей тощо.

     І.М. Букрич не стояв осторонь розвитку культури на підприємстві.

У 1962 році взявся  за будівництво будинку культури(фундамент вже був закладений раніше) , який здали в експлуатацію у 1966 році, що виявився для нього на почесному ряді головних цехів. При лісохімкомбінаті на той час уже майже 15 років діяв відомий на Закарпатті ансамбль пісні і танцю «Лісоруб», але був малочисельний. Керівник вирішив довести заводський самодіяльний колектив до високого рівня кількісно і якісно. До оркестрової групи задіяв знайомих з дитинства музикантів із Солотвини, із якими сам грав у молодості на акордеоні у відомому тоді солотвинському естрадному оркестрі, в т.ч.  й професійних музикантів з Солотвинської муз школи, зокрема братів Донцових. До хористів було запрошено вчителів навчальних закладів селища . Він давав розпорядження керівникам хорової і танцювальної груп, які в різний  період керували ними, В.М.Мокану, Й.М.Волощуку, Е.Д.Кобулею, В.В.Лихачевському, В.В.Пекарюку, шукати таланти серед робітників та майбутніх працівників заводу – випускників Великого Бичкова, особливо з середньої школи (тепер ЗОШ І-ІІІ ступенів №1) .Через нетривалий час аматорський колектив збільшився до 100 учасників.

     Адміністрація ЛХК  створювала умови для репетиційних занять «Лісоруба», зокрема в участі аматорів із колективу заводу, які щоп’ятниці займалися цілий день. З директорського фонду виділялися значні кошти для придбання музичних інструментів та пошиття костюмів  хористам і танцюристам., а для іх зберігання облаштували простору костюмерну в БК. Всі учасники художньої самодіяльності заохочувалися матеріально. Їм виділялося 4  кубометрів паливних  дров та кукурудзяну муку, не відмовляли, коли зверталися за будматеріалами.

     Загалом, під керівництвом І.М.Букрича  робітники лісохімкомбінату вчилися один у одного майстерності, сумлінною працею та самовідданістю творили добро та величне ім`я підприємства, яке брало активну участь у розбудові населено пункту та його інфраструктури, виступало одним із найважливіших гарантів розвитку місцевої громади. А «лісорубівці» своїм талантом рясно зрошували культурну ниву не лише  населених пунктів  Рахівщини і Закарпаття, а й всієї Україну та далеко за її межами, пропагуючи і збагачуючи не тільки українську, включаючи й гуцульську,пісенну та хореографічну культуру, а й мистецтво всіх національних меншин. що з глибокої данини мирно проживають на закарпатській землі.

     За відповідальне ставлення до праці та розвитку художньої самодіяльності не забарилися й нагороди: у 1965 році ЛХК отримав високу урядову нагороду – орден Трудового Червоного Прапора, а «Лісорубові» присвоїли  почесне звання «народний», з яким колектив крокує мистецькими стежками уже більше як  півстоліття.

    За заслуги перед суспільством відзначили і директора ЛХК. І.М.Букричу вручили Почесну грамоту Президії Верховної Ради УРСР. Згодом його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора, 28 червня 1988 року присвоїли звання «Заслужений працівник промисловості УРСР».

   З вересня 1991 року він  перебував на заслуженому відпочинку. Помер 28 січня 2018 року на 88 році життя.

Василь Попович

директор Великобичківської музичної школи

Ткач Микола 

історик-краєзнавець