вівторок, 17 грудня 2019 р.

Як жили найдавніші люди Рахівщини? Чи бігали мамонти по крутих гірських схилах? Читайте в новому дослідженні відомого історика-краєзнавця Миколи Івановича Ткача!


Поява людей на території Рахівщини у давні часи

На початку палеоліту (давньої кам’яної доби, від 3 млрд. років тому) рельєф історичного Закарпаття зазнав значних змін. Відбулося повне зникнення давнього морського басейну в Центральній Європі і його залишків, в тому числі й Солотвинської заглибини і формування вулканічної гряди. У процесі вивержень вулканів, магма яких поступово застигала, в досить багатьох місцинах починала витікати вода з підземних джерел. Вона прокладала собі дорогу по схилах до низу, зливаючись з іншими потічками, перетворюючись у потоки - притоки, досить часто повноводними і бурхливими. Зливаючись з іншими собі подібними, такі гірські водні артерії з часом вимивали ґрунти, роздроблювали і скачували каміння, утворювали на схилах різноманітні за формою заглибини, іноді з водоспадами, таким чином змінювали схили гір, що відбувається і до нашого часу. А досягнувши низини вони утворили річку, яку тепер називають Тисою (від деревини тис ягідний), що несе свої води до Дунаю  уже мільйони років і у давньоримських джерелах вона відома під назвами Tissus, Tisia, Pathissus. Давні даки і болгари ще називали її Чистою

Найбільш давні гірські породи знайдено на Марамороському (Рахівському) масиві, вік яких нараховує 550-520 млн. років, але найдавніші з них виникли біля 1,2 млрд. р. тому. Хоча льодовик не доходив до головного хребта Карпат, клімат у верхів’ї Тиси в той час мав характер арктичної тундри, з її рослинним і тваринним світом. Гребені Карпат, зокрема в масиві Гуцульських Альп, покривалися малими льодовиками, сліди яких і сьогодні залишилися на Чорногірському і Свидовецькому масивах та деяких інших місцях у вигляді до 30 високогірних озер, найбільшими з яких є Бребенескульське (5,9 га) і Несамовите (3,9 га). Сліди руху льодовиків помітні і в нижній частині, у вузьких долинах гірських річок і потоків, особливо у своєрідних гірських заглибинах Богданської та Ясінянської невеликих замкнутих долинах, оточених звисаючими схилами гірських хребтів, яких є досить багато. Ці заглибини у ХVIII XX ст. використовували для будівництва водозбірень (гатей, запруд), де накопичувалася вода для сплаву лісу. Але розширення земної кори на території нашого краю з часом змінилося її стисканням, що розпочалося 23 млн. років тому і продовжується до нинішнього часу. Цей процес викликаний зближенням двох плит – Паннонської і Євроазійської, що зумовило підняття регіону Карпат.


Незважаючи на це, рівнинна місцевість історичного Закарпаття і передгір’я Карпат, в тому числі частково верхів’я Тиси, зокрема, південна частина території сьогоднішньої Рахівщини, приваблювали людину вже у період раннього кам’яного віку. На їхніх стоянках тут чергувався розвиток типів людини цієї епохи: пітекантропів (прямо ходячої), синантропів, неандертальців та людини сучасного типу, кроманьйонців. Історики припускають, що Закарпатська низовина та Придністров’я належать до найдавніших заселених людьми територій у нашій країні, які, можливо. із Середземномор’я перейшли сюди через Балканський півострів та Малу Азію.

Відомості про стоянки первісних людей періоду раннього кам’яного віку (понад 1 млн. – 12 тис. років тому назад) на зразок такої, як на г. Сар, що віднайдена на околиці теперішнього смт. Королево Виноградівського району на Закарпатті (понад 1 млн. р. тому), на Рахівщині відсутні. Мова тут може йти тільки про стоянку давніх людей, площею 1,5-2 га, на околиці с. Біла Церква, що теж відноситься до кам’яного віку. На пагорбі в урочищі Монастирище (назва від монастиря, який тут діяв з 1350 року), впродовж 100-40 тис. років тому й міг відбуватися розвиток окремих вказаних типів людей, що, без сумніву, тут проживали. Згаданий пагорб, висотою до 50-70 м, а в окремих місцях може й більше, кут нахилу схилів якого з трьох сторін становить 60о-70о, досить добре захищали первісних людей від багатьох небезпек, в першу чергу від хижих звірів. Зі сторони сьогоднішнього с. Середнє Водяне вони насипали високий земляний вал, сліди якого видно і тепер, очевидно, з ровом із засіками з повалених часом дерев й кущів та обламаних вітрами гілок. Недалеко від валу знаходилося джерело води, сліди якого і сьогодні видно, адже час від часу тут відбуваються селеві зсуви. Люди тієї епохи, як відомо, добували їжу за допомогою полювання і збирання всього поживного, що росло на землі, кущах і невеликих деревах. Їхнім допоміжним заняттям було рибальство, але це з того часу, як вони навчилися ловити рибу в тодішній значно повноводній Тисі.

Писати щось конкретніше про цю стоянку важко, адже, незважаючи на пошукові роботи, які здійснювали тут археологи у період Австро-Угорщини, Чехословаччини, за радянських і часів незалежної України, а також спеціалісти з Румунії і навіть США, бо їхні наукові висновки до нас ще не дійшли. Проте, які б там з часом результати досліджень не наводилися, наука в таких випадках може констатувати, що вулканічне передгір’я Карпат у верхів’ї Тиси, де знаходиться місце згаданої стоянки, було невичерпним джерелом сировини для виготовлення людиною давнього віку кам’яних знарядь: ручних рубил, скребків, ножів, пластин, гостроконечників. Вони, разом із знаряддями праці з кісток тварин і риб та деревини, допомагали первісним людям боротися за виживання. Так можливо тривало 60 тис. років, за які змінилося не одне покоління. Зрозуміло, що перший одяг цих людей був зі шкір впольованих ними диких звірів, зокрема, мамонтів, носорогів, первісних корів, биків, сарн (оленів), песців та деяких інших, адже тоді там була майже холодна тундра. Слід зазначити, що вони добуту їжу їли в сирому вигляді, в результаті чого середній вік тривалості їхнього життя сягав десь до 25 років. Свідченням цього може слугувати світова сенсаційна знахідка у жовтні 1909 й також 1929 років на околицях м. Надвірна (тепер Богородчанський район Івано-Франківської області, що в передгір’ї Горган, яке відносяться до Карпатського регіону),  де у копальні озокериту с. Старуні (тепер с. Старуня,  де теж віднайдено стоянку людей кам’яного віку) виявили рештки згаданих допотопних тварин. Такі дикі звірі тоді цілком могли водитися і на території нашого краю, хіба що крім мамонтів із-за крутих гірських схилів, в тому числі й у межах Білоцерківської стоянки первісних людей, яка теж розташована у межах Карпат. Тобто обидві стоянки первісних людей знаходилися в одній природні зоні – тундрі. У копальні ці тварини прекрасно збереглися, забальзамувавшись у глині, просякнутій «земляним воском» (так тоді називали озокерит, який утворився із залишків нафти), куди свого часу потрапили через болотисту місцевість, яка стала для них пасткою. Робітники копальні не розуміючи цінність знахідки, почали шити з кусків шкіри мамонта собі постоли, наслідуючи далеких пращурів – кроманьйонців. Там були віднайдені залишки комах, молюсків, птахів та плазунів. Також частково вдалося встановити тодішній ландшафт за вмістом їжі у шлунках тварин. Зокрема віднайдені залишки різноманітних трав, сіна, гілочок сосни та тиса ягідного, а також дикого гірського нарциса, який є реліктовим (від. лат. reliktum - «залишок той, що належить до минулих епох»). Вчені встановили, що ці знахідки датуються часом 46-10 тисяч років до н. е. І жили ці тварини у часи перед льодовикового періоду та останнього великого зледеніння.

Звичайно порівнювати стоянку в межах Білої Церви зі стоянкою первісних людей на зразок г. Сар, що знаходиться поблизу смт. Королево, дещо важкувато. Адже там люди уже проживали ще 1 млн. років тому, 15 разів вони сюди приходили і кудись зникали, адже є стільки ж так званих «культурних горизонтів перебування первісних людей». Вражає те, що археологи під час розкопок віднайшли тут близько 100 тис. кам’яних знарядь праці. А про Білоцерківську стоянку поки що цього сказати не можна, оскільки не обнародувані конкретні результати проведених робіт. Однак обидві стоянки належать до кам’яного віку і процеси, які тут відбувалися з давніми людьми, в основному одинакові.

Слушним буде запитання "Чому первісні люди понад 40 тис. років тому пішли з пагорба у межах Білої Церкви?". Мабуть, відповідь може бути лише одна – людина навчилася добувати вогонь, який допомагав їй краще харчуватися і захищав від звірів. З тих пір уже на рівнинній місцевості був потрібен дещо менший людський колектив для захисту від хижаків, а в окремих випадках вона вже сама могла захиститися, відбиваючись як наявною зброю, так і вогнем, зокрема його головешками.
Але стверджувати, що первісні люди, спустившись із пагорба, зникли зовсім, на нашу думку, буде помилкою. Так, сліди їх губляться, але не тому, що вони пішли звідси. А тому, що з поступовим потеплінням почали переходити з місця на місце в пошуках їжі, й археологам рідко вдається знайти їхні інші стоянки. Крім того, вони могли пересуватися, не дуже віддаляючись від солоних джерел на території сьогоднішньої Солотвини, адже без солі, як відомо, довго не може прожити ні людина, ані тварина. Можливо таке станеться, що з часом буде віднайдено ще й інші стоянки тих людей не тільки вниз по Тисі, але і вверх, зокрема в межах сьогоднішніх Великого Бичкова, Середнього Водяного, Верхнього Водяного, Водиці, Кобилецької Поляни, Луга чи ще десь. Такі процеси мали відбуватися і на стоянці первісних людей в межах сьогоднішньої Солотвини, яка одночасно існувала за декілька кілометрів від Білоцерківської. Цей населений пункт до кінця 50-х років ХХ ст. територіально належав до Рахівщини.

В епоху середнього кам’яного віку (мезоліту, 11-7 тис. років тому) людина заселяє теплі південно-західні схили Карпатського передгір’я і рівнину вздовж межиріччя Тиси. У цю пору вже остаточно сформувався сучасний тип людини з її тогочасною свідомістю й мовою. Пам’ятки цієї епохи на території Закарпаття досить чисельні, з півсотні місцезнаходжень. На досліджених поселеннях археологи зібрали десятки тисяч кам’яних інструментів: нуклеусів, скребачок, різців, ножів, ретушованих платівок. Льодовик остаточно відступає і в Карпатському басейні наступає різке потепління. Пропадає тундра, а разом з нею зникають і великі звірі. Потисянську долину, передгір’я та гори вкривають ліси і в них з’являються тварини значно менших розмірів, які подібні на сучасних. Для того, щоб їх вполювати або спіймати для спроби приручення, жителям верхів’я Тиси достатньо невеликих груп мисливців, тим більше, що вони були озброєні луками і застосовували різні пастки та капкани.

Як і раніше, велике значення для їхнього виживання мало збиральництво та рибальство, але віднайдену їжу готували з використанням вогню, що призводило до деякого зростання населення. Стоянки люди цього періоду влаштовують в долинах річок, на підвищеннях, щоб під час паводків їх не змило, ставлять тимчасові намети з тонких жердин накритих гіллям. Малі групи мисливців і збирачів навколишньої місцевості у межах сьогоднішніх Солотвини, Білої Церкви, Великого Бичкова, Середнього Водяного, Добріка, Верхнього Водяного, Стримби, Водиці, Плаюца, Луга та деяких інших постійно пересувалися з місця на місце в пошуках їжі, тому науковцям та любителям старовини, як і раніше, надзвичайно рідко удається віднайти хоча б якісь сліди їхнього перебування.

Принципові зміни в житті людини на історичному Закарпатті наступають у ранню новокам’яну або неолітичну епоху (7000-5500 р. тому.), що не могло не торкнутися і верхів’їв Тиси та її приток, в першу чергу південно-західної території Рахівщини. Збиральництво і полювання та рибальство уже не могли забезпечити життєдіяльність людини. Вона змушена розпочати продуктивну діяльність. Одомашненням тварин, їхнім розведенням, першими спробами обробітку землі, вирощуванням зернових та інших плодів людина починає виробничий спосіб життя. Відбувається перехід людства від примітивної економіки мисливців і збирачів до сільського господарства та скотарства, що дало поштовх переходу до етапу цивілізації. Ці радикальні зміни у розвитку первісного суспільства названі неолітичною революцією. А чи віднайдені місця проживання людей у названі епохи і дещо пізніші у верхів’ї Тиси? Відповідь однозначно – так! Свідченням цього є стоянки первісних людей у ці періоди, які були розташовані порівняно недалеко одне від одного, на території населених пунктів Діброва (Нижня Апша), Велика Уголька (печера Молочний Камінь) та городище в Солотвино. Це і підтверджує, що давні люди далеко не відходили від соляного мінералу і при потребі навідувалися сюди.

Як бачимо, людина неоліту, уже землероб починає вести осілий спосіб життя, будує постійні житла, випалює ліс і чагарники, розширюючи землю для обробітку і випасу прирученої худоби, зокрема биків та корів. Для збереження урожаю, приготування їжі та з іншою метою використовує новітній винахід, ліпну кераміку. У холодний період року її захищають не тільки вироби із шкіри, але і тканий одяг. Мотичне землеробство і скотарство у верхів’ях Тиси та її приток поступово стають провідною галуззю виробництва. Виниклі ліпне гончарство, ткацтво, полірування і свердлування каменю та інші види домашніх промислів, дало змогу людям виготовляти більш досконалі знаряддя праці, кращі предмети побуту.
Значну роль у розвитку виробництва відігравало виготовлення удосконалених кам’яних й дерев’яних (із деревини тиса) сокири, мотики та лука, а також серпа і зернотерки, що полегшувало всі види господарської діяльності людини. Використання поліпшеного глиняного посуду дозволяло жителям краще готувати їжу, урізноманітнювати асортимент, завдяки чому і далі значно зростала кількість населення. Невеликі поселення, які складалися з восьми-десяти жител, щільно групувалися в долині Тиси та її притоках неподалік одне від одного. Для поселень, як і в ранні періоди, використовувалися найбільш недоступні місця. Можливо, це свідчить про певну консолідацію родоплемінних груп.

У населення верхів’я Тиси у цей час найбільш поширеними були два типи жител: землянки і напівземлянки – прямокутні або овальні у плані. У житлах знаходилися вогнища або глиняні печі, а також господарсько-побутові ями. Біля печей розташовувалися зернотерки і каміння – розтирачі для розтирання зерна, коріння, плодів тощо, які з часом все більше доповнювали м’ясну їжу. Звичайним інвентарем жител були кераміка, кам’яні та дерев’яні мотики, сокири і крем’яні й обсидіанові ножі, серпи, а також глиняні конуси і пряслиця. Дедалі зростаюча потреба у кам’яних знаряддях стимулювала людей до більш широкого освоєння покладів кам’яної сировини (роговика, кварцитів, андезитів, обсидіану). Для задоволення потреб іноді використовувався і завізний камінь з Токайських гір та й із Прикарпаття.

В епоху мідно-кам’яного віку, (кінець 6 - початок 4 тис. тому) починаються великі соціальні і господарські зміни, пов’язані з початком металургії і появою плуга та інших знарядь праці. Новий досвід господарювання на історичне Закарпаття, в тому числі і у верхів’я Тиси, принесли індоєвропейські племена із Балкан. Вони також познайомили жителів регіону з новітнім винаходом цивілізації Месопотамії, чотириколісним возом.
На початку 4 тис. тому індоєвропейські племена принесли в Карпатську котловину новий метал – бронзу (сплав міді і цинку), відкривши тим самим епоху бронзи. Розвиток культур епохи бронзи на певний час перервало вторгнення кочових племен в 13 ст. до н.е., з їх міжусобними конфліктами та війнами, що тривало майже 400 років. Воно, очевидно, було складовою частиною першого відомого в історії великого переселення народів, що охопило Центральну Європу, Балканський півострів, Центральне і Східне Середземномор’я, яке призвело до загибелі Мікенської культури на острові Крит, Трої, держави хетів. І в цей неспокійний час на Закарпатті документуються понад 140 скарбів бронзових виробів. Вони свідчать про високий розвиток бронзоливарного виробництва на цій території наприкінці ІІ - на початку І тис. до н. е. Можна стверджувати, що у цей період наш край став одним з важливих металургійних центрів, продукція якого поширилася далеко за його межі, в т. ч. на північний схід від Карпат, тобто на Подністров’ї.
Один з таких бронзових скарбів (виробів з бронзи) знайдено на території Рахова  (кінець ІІ тис. до н. е). Але у жодному з історичних джерел не вказано, де саме його знайшли. Можна припустити, що його могли вимити води Тарничинського потоку, який протікає під скелею, висотою до 70 м. Вона висить над присілком Клифа (з нім. – урвище), що знаходиться між сьогоднішніми селами Костилівка (істор. назва Берлибаш) і Вільховатий, які до 1946 року, як присілки, територіально входили до Рахова. Тим більше, що на підтримку цієї версії зберігся переказ від місцевих старожилів, що під цією скелею знайдено предмет, «подібний до сокири чи мотики, але не із заліза».

Окремі історичні праці свідчать, що правим берегом Тиси в той же період уже пролягав піший перехід через головний Карпатський хребет, який поряд з іншими переходами в Карпатах, з’єднував тоді історичне Закарпаття з Прикарпаттям. Ця дорога могла пролягати тільки попід скелею, адже інде не було де. Також біля скелі могла бути тимчасова стоянка давніх людей (для ночівлі чи відпочинку, про що свідчать залишки кам’яної основи житла овальної форми), які йшли цим переходом вверх або вниз, починаючи з кінця ІІ – початку І тис. до н. е., а за останніми відомостями можливо і раніше. Природні умови тут сприяли цьому, адже з 3-х сторін подорожуючих захищали скеля і урвища, а з одного боку – води тоді значно повноводного потоку і вогнище, яке в овальній напівземлянці підтримувалось протягом ночі. Тут могло також знаходитися їхнє святилище, де вони проводили язичницькі обряди, просячи всевишні сили, богів, допомогти успішно подолати майже непрохідну на той час гірську і лісисту місцевість.

З приводу цього у згаданій місцині теж зберігся переказ, що «тут у давнину відбувалися танці з відьмаками». Цей шлях міг починатися з території сучасної Солотвини, яка з найдавніших часів неодноразово згадувалася як городище і де в 1876 році виявили бронзовий меч доби пізньої бронзи (кінець ІІ тис. до н. е.).

Однак наявність переходу через Карпати свідчить про те, що людина справді почала освоювати верхів’я Тиси, просуваючись на північ у більш віддалені, спокійні місця. А щоб пройтись берегом швидкоплинної річки, її узбіччя, так звані «облази», з пагорбами та скелями й лісистою місцевістю, через бурхливі гірські потоки від території Солотвини до головного Карпатського хребта, потрібна була не одна доба і не одне місце для ночівлі. Такими могли бути території сьогоднішніх населених пунктів, крім згаданої скелі на присілку Клифа, такі як: Ділове, Рахів, Кваси, Ясіня та деякі інші. Ці місця для нічлігу з часом ставали осередками для постійного проживання людей. Звичайно, час появи тут постійних поселень може не збігатися (і не збігається) з роком їхньої першої письмової згадки, бо про писемність вони у ті далекі часи і не чули, не те щоб нею користуватися. Це були так звані «темні віки», які тривали на Рахівщині майже аж до періоду її входження до Чехословаччини у 20-30 роки ХХ ст. До речі, мова тут може йти лише про писемність греків чи латинян, а слов’янська появилася тільки в другій половині ІХ ст., яку на історичному Закарпатті створили Кирило та Мефодій і яку завжди прагнули не поширювати серед місцевого населення. Люди, проходячи цим шляхом, могли нести з собою вироби з бронзи, адже товари трансільванських і верхньотиських центрів металургії кінця ІІ – початку І тис. до н. е. були широко представлені не тільки у Прикарпатті, але й у Середньому Подністров’ї, а окремі предмети доходили до Дніпра. Це свідчило про певні зв’язки населення історичного Закарпаття у межах Дунаю і Тиси з Прикарпаттям й Наддністров’ям, де найактивніше відбувалися процеси формування населення Русі (історичне поняття) і слов’ян (від мовного поняття slave, тобто раб, яке ввели латиняни і яке, на превеликий жаль, прижилося). Однак появилися відомості, що цей перехід можливо уже діяв щонайменше 7 тис. років тому, за часів мезоліту (11-7 тис. р. назад, за середньої кам’яної доби). Адже у тогочасному поселенні Старуні (тепер с. Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області), що знаходиться за 25 км від сьогоднішнього смт. Делятин (до 1989 р. Ділянин), знайдено кам’яні вироби з обсидіану (це однорідна вулканогенна вулканічна порода, чорне, темно-сіре, коричневе вулканічне скло, буває чорне з фіолетовим). Вони й були перенесені цим шляхом із нашого краю, бо родовища такого каменя в межах українських Карпат відомі лише на Закарпатті, Поклади цього каменя, можливо, могли тоді бути у межах територій сьогоднішніх населених пунктів с. Ділове (істор. назва Требушани), що на Рахівщині й м. Хуст, де в минулі часи було організоване склодувне виробництво із місцевої сировини та можливо ще у якихось місцинах.


Микола Ткач,
історик, краєзнавець.
с. Ділове Рахівського району.



Література         
1. Балагурі Е.А. Археологічні пам’ятки Закарпаття. Ужгород. 1971.
2. 200 міфів народів світу. Харків.2014.
3. Держипільський Любомир та ін. Календарно-астрономічні святилища Карпат//      Зелені Карпати, № 12. 2012.
4. Історія міст і сіл УРСР Закаропатська область.Київ.1969.
5. Купар Войцех. Про гори Гуцульщини//Гори Гуцульщини. Краків. 2006.
6. Лессек Ф. Правек Подкарпатской Руси. Ужгород. 1922.
7. Лучкай Михайло. Історія карпатських русинів.Т.І.Ужгород. 1999.
8. Нариси історії Закарпаття. Т.І. Ужгород. 1993.
9. Пап Степан. Історія Закарпаття.Т.І. Івано-Франківськ. 2001.
10. Пап Степан. Історія Закарпаття. Т.І. Івано-Франеівськ. 2002.
11. Пап Степан. Велика боротьба. Ужгород.2015.
12. Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. Ужгород. 2006.
13. Пометун О.І. та ін. Всесвітня історія. Історія України. 2014.
14. Потушняк Ф.М. Археологічні знахідки бронзового та залізного віку на                    Закарпатті. Ужгород. 1958.
15. Інтер видання.uk. Wikipedia.ord/wiki/Делятин.
16. Інтер видання. ru.Wikipedia.ord/wiki/ Cтаруня.
17. Інтер видання. https//ru.Wikipedia.org   wiki   Тиса.


Немає коментарів: