пʼятниця, 13 листопада 2020 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Русь, русичі, руські, русини, українці. Чи проживали до ІХ століття русини на Закарпатті?

Доповнена версія попереднього допису


       

  «Руський да живет народ!»

Олександр Духнович

«Гімн підкарпатських русинів»

 

Переселенські процеси, які проходили на території Європи від появи Людини розумної (Homo sapiens), вплинули і на наші землі. Археологічні дослідження V-ІХ століть та збережені писемні джерела дають можливість ідентифікувати більшість середньовічних народів, в тому числі і слов’янських, яких у той період було понад 50, включаючи і руських. А чи були серед них до ІХ століття так звані « закарпатські русини»?

Відомо, що слов’яни досить масово заселили Карпатську котловину уже наприкінці VI століття, тобто після  падіння гунської держави Аттіли, в складі війська якого були також сармато-слов’янські племена язигів і аланів. Після падіння Аварського каганату у VIII столітті вони тут остаточно утвердилися. Перед тим вони сюди вирушили з Північного Причорномор’я й  Полісся та дісталися Центральної Європи і Закарпаття зокрема, просувалися Нижнім Дунаєм вгору або через Моравські ворота. Припускають, що якась частина слов’ян перейшла Карпати через перевали. З приводу цього в деякій історичній літературі, - зокрема в праці о. Иринея Кондратовича «Исторія Подкарпатской Руси для народа», - йдеться, що то  «переходили сюда руські племена», а також, що «середньовічні латинські грамоти багато пишуть за семигородських «біссенів», під якими тільки руських і треба розуміти» (цитати). Виходячи з цих висловів можна стверджувати, що руські люди до приходу мадярів таки проживали на Закарпатті, що заперечується деякими угорськими істориками, які заявляють про  автохтонність мадярів на цій території. Це переселення частково могло відбуватися і через перевал у межах сьогоднішнього смт. Ясіня, що на Рахівщині, який пізніше названо Татарським, адже тут піший перехід  міг бути відомий щонайменше сім тисяч літ, у період історичної епохи «Мезоліт» (тобто в середній кам’яний вік, що датується 11-7 тис. років тому назад). Крім того тут, починаючи з ІІ століття, тобто після розгрому римлянами у 106-107 роках фракійсько-слов’янської держави Дакії, її втікачі поступово почали переселятися на території у межах Дунаю і Тиси, тобто в Трансільванію, крайньою північно-східною стороною якою є сьогоднішнє закарпатське смт. Солотвино (звідси починався соляний водний шлях по р.Тиса до Центральної й Південної Європи), а потім і у Прикарпаття, за якою з часом теж закріплювалася назва Русь або «Russie» (так назвалася ця територія в західноєвропейських мапах ще у ХVIII ст.). Звідси вони через певний період поверталися разом з місцевими людьми на Закарпаття уже під назвою «руські». Виходячи  із наведеного, можна зробити висновок, що ні про яких русинів тоді мова не могла йти, бо приходили в Карпатську котловину люди руські від назви поняття «Русь» та фракійсько-слов’яни із Балканського півострова, які набагато раніше перейшли у цю місцевість через Малу Азію з Пересії (з 1953 року Іранське нагір’я). Там тоді перебували «арієзовані» (заряджені новими знаннями і навичками, зокрема, вмінням виготовляти знаряддя праці з міді) племена у тодішній так званій «Мідії», звідки переселилися на р. Дон племена сарматів, предки руських народів.

Наприкінці ІХ століття до Паннонії  у кілька етапів прийшли кочові мадяри та союзні їм інші кочовики, які  невдовзі поклали край існуванню Великоморавської держави утвореної дещо раніше у тому ж ІХ ст.. Однак мадяри, підкоривши місцевих слов’ян, не відмовилися від зрощення з їх роздробленими елітами, тому така співпраця дала змогу наприкінці Х століття створити Угорське королівство. Уже тоді місцева династія Арпадовичів  започаткувала традицію укладати династичні шлюби з руськими князями Рюриковичами. Від середини ХІ століття інтенсивність таких шлюбів зростала, адже між собою родичалися й еліти. Саме лише тоді на думку деяких угорських істориків, у писемних джерелах уперше з’явилася інформація про прибуття до Угорщини осіб русинського походження, але таке твердження є теж невірним.

Вигідними умовами господарювання з часом сприяли переходу на постійне місце проживання до Угорщини й нижчих верств суспільства. Процеси з середини XIV століття, коли землі Галицько-Волинської Русі увійшли в склад Польщі, набували більш масового характеру і розширювали географію, але це були знову ж таки, в основному, руські люди, як про це писав той же о. Ириней Кондратович, що то заходили «із-за Карпат і Семигорода руські і волоські пастухи. Коли на полонинах сніг пропадав, вони збиралися із своїми стадами і по верхах по схилах, де найліпша була трава, мандрували із верха на верх… . І де їх зима захоплювала там вибирали собі й стаду придатне місце і на певний період заселялися (в салашах). Із тих салашів стали потім появлятися окремі села…»(цитата). Так, очевидно, і виникло у верхів’ї Тиси Ясіня, що на Рахівщині, яке вперше в історичній літературі згадується під 1555 роком. Однак ця дата пов’язана з конкретною подією, зокрема, у цьому поселені тоді відбувався сезонний базар по продажу і обміну худоби, виробів зі шкіри, деревини тощо. Але щоб він у тому році відбувся, люди мали там проживати набагато раніше, тим більше, що значна частина худоби була перегнана і товар перенесений з Галичини, по вже згаданому пішому переході. Знову ж таки, як і раніше, мова про русинів не йде, бо сюди, в основному, приходили руські люди. Рюрик, запрошений 862 року новгородцями від варягів приніс назву Русь, - писав закарпатський історик Михайло Лучкай. – Після того, як Олег 882 року зайняв Київ всі східнослов’янські племена почали називатися «руськими». Іноземці їх ще називали по різному, в тому числі й «русичами», але вони себе лише так називали.  Із цього випливає, що назва Русь починається тільки з 882. Червона Русь входить у володіння князя Володимира лише 1015 року і лише з того часу місцеві люди могли називатися руськими, та й то не зразу.

Однак,  біографія Гелерта, якого угорці вважають святим (постраждав від язичників біля пагорба у 1046 р., що тепер у межах Будапешта, який названий у його честь), Русь називає Роксоланією і про таку назву писали й інші діячі, навіть античного світу. З цього приводу закарпатський історик М. Лучкай писав, що в назві цього племені прихована назва «русь» і поєднання з нею «слов’ян», немов би хтось сказав «руські - слов’яне», спотворено роксолани (можливо від того хто як вимовляв, чув і, найголовніше, як записав). Про це плем’я також згадує і римській письменник, вчений, державний діяч Пліній (Plinius Scundus Maior) (23-79 рр.) і ці відомості стосуються першого століття. Так, що, за припущенням, термін «русь» може бути значно давнішого походження і звідси можна також припустити, що спочатку було слово «русь», а потім – «слов’яни» (з лат. slave раб).

Проте, слово «русин» таки згадується, але вперше в угорській хроніці під назвою, «Анонім», яка написана латинською мовою між 1196-1203 рр. на підставі, як вказується, давніх документів (вони не дійшли до нас, бо можливо їх просто не було, адже про писемність угрів під час переходу через руські землі в історичних літературних джерелах не йдеться) і переказів, нотарем угорського короля Бели ІІІ, але, як уже знаємо, не в ІХ столітті.  Він київського володаря називає «вождем русинів», а народ – «юрбою русинів». Це говорить про те, що слово «русин» придумано угро-мадярами, яке скоріш за все спочатку стало відоме чужинцям, а не співвітчизникам, бо вони себе  так не називали.

Ще про одне! У підручниках з історії України для учнів 7 класу протягом 2000-х років з приводу поняття «Русь» окремі його автори твердять, що воно є фінського походження. Дійсно фіни і по сьогодні шведів називають руськими. І як це сталося? . Дуже просто, бо сучасні наукові дослідження окремих істориків свідчать, що Скандинавією, у середні віки, спочатку називали частину Русі. Лише потім, з  XIV століття, ця назва перемістилася на сучасну Скандинавію, де тепер і проживають шведи, а  норманами у середньовічній Європі називали і руських, про що йдеться в етимологічному словнику руської мови М. Фасмера в перекладі з німецької. Русю в середні віки називали не тільки Росією в сучасному розумінні, але й багато завойованих нею земель, в тому числі території Південної, Північної і Західної Європи, а також Азії, а руських князів в деяких західноєвропейських хроніках названо руським словом враги, тобто варягами. Так, що була можливість фінам, а вони угро-мадярського походження і певний період проживали між Волгою та Уральськими горами як сусіди русичів, пізнати слово Русь (назвою RUSSIE,  позначена ця територія на одній з найдавніших мап в Атласі Європи), тим більше, як бачимо, і скандинави могли проживати у складі Русі. Але писати, що слово «Русь» є фінського походження вважаємо не точністю, якщо не помилкою, а то й фальсифікацією.

Після того, як австрійські Габсбурги 1686 року вигнали з Угорщини турків, залюднення визволених теренів тривало їх заселенням, не руським людьми, а уже русинами (так йдеться в австрійських документах) з Руського воєводства (1434-1772 рр.) Речі Посполитої з головним містом Львів, які втікали від гноблення польських магнатів, в тому числі із-за так званого «звичаєвого права першої ночі». Так поступово історичні назви мешканців краю «галичани», «руський» доповнювали та витісняли «русини» у складі королівства Русі, Руського воєводства, королівства Польщі, Речі Посполитої та пізніше і Габсбурської імперії, проіснувавши аж до початку ХХ століття, коли почав домінувати етнонім «українці». Однак, як про це писав англійський письменник Майкл Вінч у своїй праці «Одноденна держава»:…«Русини вважалися відсталим народом, що жив на гірських та лісових територіях, відрізаний від своїх єдинокровних братів-русинів на півночі Карпатськими хребтами. Зовнішній світ не звертав на них жодної уваги, оскільки вони фігурували просто як одна з найменш чисельних та найменш важливих груп слов’ян, що проживали в межах величезної та хиткої Австро-Угорської імперії, що вже занепадала»(цитата). І дійсно, цей народ тоді був не тільки відрізаний, але майже цілком ізольований від іншого світу, як тодішньою державою, так і природою, особливо це стосувалося Рахівської округи.

Так було до 1843 року, коли на території сьогоднішнього Закарпаття не появився такий собі М. Погодін, який і поінформував окремих зацікавлених членів уряду Росії про те, що за Карпатами живуть люди, які розмовляють мовою подібною до руської. Це їх зацікавило, адже російський царизм завжди мріяв розширити свій вплив, особливо у Європі. Вже перед 1860-м роком у Відні, столиці тодішньої Австрійської імперії, було організовано відповідний пропагандистський штаб, з випуском російськомовних газет, що почали поширюватись на Закарпатті. Агітатори, що працювали в нашім краї, намагалися, серед низки інших питань, звести до мінімуму відмінностей між малоросами (українцями) та великоросами (росіянами), щоб показати їх ідентичність. Потім, ближче до кінця ХІХ століття, верховний контроль цієї роботи потрапив до рук графа Володимира Бобринського, президента Галицько - руського товариства з центром у Львові. Він був незадоволений розвитком цього руху, який приваблював лише студентів та інтелігентів, і був майже невідомий для селянства. Тому вирішив, що єдиний спосіб  пробудити інтерес тисяч неписьменних селян до розуміння необхідності об’єднання слов’ян, була православна церква.

Однак, селяни не зовсім розуміли, хто такі малороси, бо здавна всі їм говорили, що вони є русини, а український рух на Закарпатті тоді ще тільки зароджувався. Він брав свій початок з декларації, яку наприкінці ХІХ століття оголосила на Віденській конференції група русинських депутатів австрійського парламенту зі Східної Галичини. Суть декларації полягав у тому, що вони більше не вважають себе однією з трьох гілок сім’ї руських народів, а є належними до слов’янської раси, до того ж як цілковито окрема нація. Щоб відмежуватися від росіян, члени цієї групи почали називати себе українцями, від поняття «Україна» (можливо від термінів «край» чи «окраїна»), що вперше згадується ще в Київському літописі Іпатіївського списку 1187 року. У своїй літературі вони стали використовувати винятково мову Києва як літературну.

Пропаганда О.Барвінського стала поширюватися по всіх Карпатах, але з південного боку гір, на Закарпатті, вона була менш успішною, бо угорці все робили, щоб не допустити цього. І, як наслідок, українофільський рух у нашім краї, - наскільки можна зрозуміти, - не маючи чіткої політичної програми, безпосередньо перед Першою світовою війною пішов на спад.

«Країна засуджена на смерть» - так про наш край тоді висловився його прихильник і захисник ірландець Едмунд Ег’ан у своєму меморандумі до мадярського уряду.

«Країна раненого брата» - так сказав вчений, історик і перший український політолог Михайло Драгоманов вболіваючи над тим, що він побачив на Закарпатті.

За Чехословаччини у нашому краї українофільський рух її владою спочатку підтримувався, а потім  перевагу було віддано русофільському.

«Земля без імені» - так ще влучніше у той час назвав історичне Закарпаття чеський письменник Іван Ольбрахт.

Але повернімося трохи назад в історію нашого краю. Так, наприкінці XVIII - на початку ХІХ століть після поділів Речі Посполитої на землях колишніх Угорського і Польського королівств, які контролювала Габсбургська династія, особливо на історичному Закарпатті, кількість громад, яких часто примусово ідентифікували русинами була значною. Правда, частина з них мадяризувалися або ставали прихильниками австро-німецької культури, за що отримували певні привілеї, а також підтримка російськими грішми й конфесійна належність до православ’я, поступово давало частині людям змогу повірити у політичне русинство. Цьому частково сприяло і те, що в 1646-1649 роках почалося утвердження  на Закарпатті греко-католицької церкви, яка прийшла на зміну православної, якою Мукачівські єпископи скеровували з 1440 року, а основи якої були закладені святими Кирилом і Мефодієм ще у другій половині ІХ століття. В результаті чого почалась міжконфесійна боротьба відповідно між русинами, прихильниками греко-католицизму і руськими прихильниками православної віри та переслідування православних, які належали до руської Перемишльської православної єпархії, проте з її переходом до греко-католицизму у 1692 році вони з часом стали відноситися до Сербського православного патріархату.  Це детально описано на 17-ти сторінках о. Иринеєм Кондратовичем у книзі «Исторія Подкарпатской Руси для народа».

Однак, на Мараморощині утвердження греко-католицизму, в тому числі і в Рахівській окрузі, почалося майже на 86 років пізніше, тобто з 1720-го року, коли імператор Австрії Карл ІІІ своїм таємним указом передав все майно православних уніатам. При цьому прихожани майже 150 років не знали, що вони вже відносять до греко-католиків і лише, коли у 1870-х роках їх дерев’яні храми ставали непридатними для богослужіння із-за псування від давності та коли Австро-Угорська держава почала допомагати деревиною для їх будівництва, вони помаленьку про це дізнавалися і, крім того, їх ніхто не перехрещував. Цьому частково сприяла також і безпросвітність населення та неграмотність тодішніх православних священиків, які набували навичок богослужіння та інших церковних обрядів майже в домашніх умовах, одноразово будучи кріпаками. Ці відомості приводили до того, що з часом якась частина прихильників православ’я в населених пунктах Рахівської округи, зокрема  в Ясінях, Лугах, Берлибаши (тепер Костплівка), Апшиці  (тепер Водиця) та деяких інших, починала відвідувати Службу Божу почергово у різних, наперед визначених місцях, включаючи і печери. Так тривало до приходу чехословаків в 1920 році, коли православна церква знову офіційно почала відроджуватися.

Переселення людей із Галичини до Угорщини стимулювали не лише політичні обставини, а й чимала кількість господарських привілеїв у сусідніх угорських землях, в тому числі і на Закарпатті, їхня географічна близькість, схожість клімату і природніх ресурсів у гірських чи пригірських комітатах, чи навіть тісні родинні контакти.  Наприклад, згідно так званого «Волоського права» руські люди, які перейшли Карпати, на неосвоєних заліснених місцях розчищаючи угіддя від заростів, будуючи будинки, протягом 12 років не платили ніяких податків державі і ніяких робіт не виконували на користь власника землі. Зрозуміло, що як вихідців володінь Русі усіх їх звали Ruthenus або фонетично і лексично схожий спосіб. Так, що доки ці процеси не набули масовості протягом ХІІ-ХІІІ століть про автохтонів – русинів ІХ століття, як уже йшлося, на землях майбутнього Угорського королівства говорити не має жодних підстав, адже тодішня територія у межах Дунаю і Тиси була заселена тільки слов’янськими племенами, включаючи і руських, які й були автохтонами. Свідченням цього твердження є  ряд назв населених пунктів історичного Закарпаття, зокрема: Руські Комарівці, Руське Поле, Руська Мокра, Русково (з 1920 р. в Румунії), Руський Керестур у Воєводині  (в Сербії), а також «руська мова», яка була мовою навчання на Закарпатті за Чехословачинни в Ужгородській вчительській семінарії, у гімназіях Ужгорода, Мукачева, Хуста, Берегова, в торгівельних академіях і школах Мукачева, Ужгорода, Сваляви і Севлюша (тепер Виноградово) та й у державних народних школах за алфавітом, який склав о.А.Волошин.  Сучасний український письменник О. Гаврош у своїй книзі «Закарпаття під прицілом» з приводу цього пише, що Олександр Духнович, найбільший наш будитель ХІХ ст. , в одному з найвідоміших своїх віршів «Піснь народна руська» (Вручаніє) вісім разів вживає слово «руський» (руський воздух, руський хліб, руськая родина, руськоє слово тощо). Представницький орган закарпатців на початку ХХ століття називався Центральна Руська Народна Рада, поняття «руський» широко використовували політичні партії («Руська хліборобська партія»), періодичні видання («Руська нива», «Руська молодежь»). Таке слововживання було властиве не тільки еліті, а й простому народу, який на запитання про національність відповідав, що «ми – руські». Але якщо «ми - руські», то не можемо бути окремо від «Руської правди» Ярослава Мудрого, руської віри Богдана Хмельницького чи «Руської трійці» галицьких будителів. Процеси заміни історичного етноніму «руський» на сьогоднішній «український» почався на Закарпатті з початком ХХ століття, а в гірській зоні Карпат, і зокрема, на Рахівщині, дещо ще раніше, адже відомості про це вже тоді сюди надходили через наших людей з Коломиї та Станіславова, які там неодноразово бували.

Політичні українофоби, що збираються будувати свою окремішність, немовби в складі четвертої східнослов’янської нації, всіляко прагнуть уникати природньої самоназви «руський», взамін пропагуючи свій улюблений словотвір – «русинський» від слова «русин», яке, як відомо, вперше появилося під пером невідомо писаря на межі ХІІ – ХІІІ століть у анонімній хроніці, яку ще угорцями названо «Геста Гунгарорум». Правда, деякі теоретики неорусинства пропонують навіть відмовитися й від слова «русин» і перейняти назву «рутен» (від лат. rutheni). Одні прагнуть це зробити з політичних міркувань, інші через незнання, перекреслюючи усю попередню нашу традицію, роблячи нас людьми без багатовікової історичної спадщини, без коріння.

Прикметник «руський» походить від слова «Русь», ось ця нерозривна пуповина з українською землею і не дає дихати прихильникам українофобам.  Щоб затушувати цей зв’язок, вони ладні знехтувати авторитетом усіх попередників, на чиї вшанування вряди-годи збираються.

Не ганьбімося своєї прадідівської самоназви «руські», - далі закликає нас О. Гаврош, - бо за нею – тисячолітня традиція починаючи з київських князів, якщо не давніше. Будьмо лише точнішими й уважнішими в історичних фактах. А для позначення спадщини росіян у нас є інше слово – «російський» та й українські вчені вже давно пропонують писати історичний етнонім мешканців Давньої Русі з одним «с» як «руський». Тому ніяких наукових проблем тут немає.

Як писав О. Духнович : «Бо свої то за горами – не чужі: Русь єдина, мисль одна у всіх в душі».

Микола Ткач – історик, краєзнавець

P. S. Роксолани – це група арієзованих (заряджених новими знаннями і вміннями) кочових сарматських племен, які населяли Північне Причорномор’я з ІІ ст. до н. е. до IV ст. н. е., що перекочували із Мідії (Персії, з 1953 року Іранське нагір’я), племена якої є родоначальниками Сарматської імперії і Русі.

                                 Література

1.                      1.            Анонім або Геста Рутгенорум – угорська хроніка (1196-1203 рр.).

2.            Київський кітопис (1111-1200 рр.) з Іпатієвського списку.

3.            Повість временних літ Нестора Літописця (ХІ-поч.ХІІ ст.).

4.            Вінч Майкл. «Одноденна держава»: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Київ, 2012.

5.            Волощук Мирослав. Народ без коріння, або чи жили в ІХ столітті русини за Карпатами // Ж-л «Локальна історія», №3 за 2019 рік.

6.      Гаврош Олександр. Руський чи русинський // Закарпаття під прицілом. Львів, 2018.

7.            Дехтеревь Алексій. Православіе на Подкарпатской Руси // Подкарпатская Русь 1919-1936. Ужгород, 1936.

8.            Історія міст і сіл Закарпатська область. Київ, 1969.

9.            Кондратович Ириней. Исторія Подкарпатской Руси для народа. Ужгород, 1924.

10.       Кущинський Антін. Закарпаття в боротьбі. Буенос- Айрес, 1981.

11.       Лучкай Михайло. Історія підкарпатських русинів, Т. І. Ужгород, 1999.

12.       Лучкай Михайло. Історія підкарпатських русинів, Т. ІІ. Ужгород, 2000.

13.        Носовский Г. В., Фоменко А. Т. Империя, Т. І., Москва, 2004. 

Немає коментарів: