понеділок, 2 листопада 2020 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Чергова спроба позбавити Рахівщину статусу району

 

         Наша районна газета «Зоря Рахівщини» від 6 червня 2020 року під №33 та інші ЗМІ нас повідомили, що у Верховній Раді України планується не об’єднання, а приєднання Рахівщини (без збереження власної назви) до Тячівщини, з приводу чого навіть вже підготовлено проект постанови. З цього виходить, що Рахівський район, найбільший по території в гірській зоні України, може зникнути з карти країни і Закарпаття. І це вже втретє може так статися.

         З історії нашого краю відомо, що сьогоднішня територія Рахівщини до 1199 року, коли вперше в грамоті угорського короля згадується назва «Мараморощина» (від річки Марамарош- лівої притоки Тиси), входила до так званої «нічиєї території» (terra incognito) й до 14 століття була малозаселеною і здебільшого використовувалася для полювання. Але, під 910 роком все ж таки згадується людське поселення за назвою Рахів і знову ж таки в угорських документах, яке було перевалочним пунктом пішого переходу, що вже діяв що найменше 7 тисяч років тому назад від соляних джерел теперішньої Солотвини вздовж річок Тиса і Прут до Прикарпаття. Із збільшенням населення з 1303 року, в основному, з центром в м. Сиготі почав існувати історичний комітат в північно-східній території Угорщини під назвою Мараморош, з 1690 року – в Австрії, а в 1867-1918 роках – в Австро-Угорщині під тією ж назвою. В склад цього комітату весь цей період, а це тривало 616 років, входила і територія Рахівщини, без статусу округа, під назвою Рахівська округа, тобто з навколишніми людськими поселеннями, які з часом, із збільшенням населення понад 500 чоловік, перетворилися в села такі як Ясіня, Богдан, Кваси, Косівська Поляна та інші.

З входженням нашого краю, за Сен-Жерменським мирним договором по підсумках Першої світової війни, в 1920-1926 рр. до Чехословаччини, Рахівщина, як Рахівська округа, була у складі ще територіально зменшеного Мараморошського комітату (затисянські населені пункти, включаючи м.Сигіт, за Тріанонським мирним договором, від 1920 р, теж за рішеннями Парижської мирної конференції, що підводила підсумки Першої світової війни, яку тоді називали Великою, відійшли до Румунії). Однак у 1927р в Чехословаччині була проведена адміністративно-територіальна реформа і наша область стала зватися Підкарпатською Руссю, а Рахівщина отримала статус округа. І це зробила, думаю можна і так сказати, не зовсім дружня держава, яку звинувачують у наш час в так званій «чехізації» та інших «гріхах» на Закарпатті, хоча лише в той період наш край почав виходити із природньої і людської ізоляції, із суцільної слов’янської безграмотності, без належної медицини і санітарії тощо.

У 1939р у нашому краї була проголошена самостійна Карпатська Україна і Рахівський округ зберіг свій статус. З приходом угорців, теж недругів (березень 1939-жовтень 1944рр.),  наш округ було ліквідовано і його територія увійшла  у так звану Марамороську адміністративну одиницю-експозитуру з центром в м.Хуст, а Закарпаття названо «Карпатською територією». Із приходом радянських військ у жовтні 1944 року наш край майже до кінця 1945 року мав назву Карпатська Україна, з 1946 зветься Закарпаттям і Рахівщині знову відновили статус округу, який з 1954 року  перейменований в район. Але в кінці 1950-х років, у результаті адміністративно-територіальної реформи, що проводилася з ініціативи тодішнього керівника СРСР Микити Хрущова, до речі колишнього шахтаря із українського Донбасу, що документально не підтверджено про його «діяльність» як шахтаря, Рахівщину знову було позбавлено статусу, але уже району, а всередині 1960-х знову його відновлено. І це робила не наша влада, а радянська. В незалежній Україні цей статус зберігся по сьогоднішній день, але своя українська влада хоче втретє позбавити Рахівщину такого статусу і з’єднати з Тячівським районом. Незважаючи на те, що історичні особливості, зокрема в нашій Рахівщині на початку ХХ століття вперше на Закарпатті започаткована ідея українства, свідченням чого є Гуцульська республіка з центром у Ясіню (1918-1919 рр.) та спроба керівництва Карпатської України провести у Рахові засідання їхнього Сойму (парламенту), чому перешкодила агресія тодішнього керівництва Угорщини. Серед особливостей слід ще назвати такі: етнічна спорідненість з гуцульськими регіонами Галичини і Буковини, мовний, мистецько-культурний аспекти, фізико-географічні, демографічні, соціально-економічні умови тощо. Таке ми вже переживали і відчували негативні наслідки. Про один із таких, найбільш із негативних, вважаю, обов’язково слід згадати. Так, під час розз’єднання у 1965 році Тячівського району знову на Тячівський і Рахівський, тячівські тодішні керівники, підсуєтившись, домоглися приєднання до їх району від Рахівщини смт. Солотвино із-за місцевого солерудника, мотивуючи це відсутністю великих промислових підприємств у них, а солерудник допоможе їм краще поповнити районний бюджет. А тепер, очевидно, слід запитати тячівчан, а куди дівся той солерудник, що з ним стало, чому ми їмо сіль із м. Артемівськ? І що вони знову збираються знищити у нас? Мабуть мова може йти лише про те останнє багатство, яке в нас залишилося після «прихватизації», - це ліс, бо рівнинної землі в них вдосталь, а в нас лише гірська.

         Чи знають наші депутати рад всіх рівнів, як ділили територію колишньої Австро-Угорщини після Першої світової війни? Нагадаємо. Прем’єр міністри Франції та Великобританії Клемансо і Лойд-Джорж повзали на колінах по великомасштабній географічній мапі, розстеленій на підлозі у великій кімнаті Будинку уряду в Парижі і проводили кордони по водних артеріях і головних хребтах гір, не питаючи нікого. Все це бачила і потім розповідала жінка Клемансо, коли запрошувала їх на обід. Тому то 15 українських сіл опинилися в складі Румунії, з яких тепер лише 8 україномовних.

         Невідомо по яких ознаках вони збиралися нас з’єднати. Якщо таке би сталося, то це було б великою помилкою, якщо не страшною, але самобутності Закарпатській Гуцульщині  завдало б ще один, можливо останній і не поправний, удар, бо з часом наші гуцули як етнос можуть зникнути. Свідченням цього є приєднання нашого району до Тячівського у 1950-1960-х роках. Хіба, що Всевишній допоможе нам вистояти і втретє воскреснути, зокрема, про що йдеться у античній міфології, так як той птах Фенікс, який щоразу воскресав із попелу після згоряння на вогню і оновлювався.

 

Микола Ткач – історик, краєзнавець

        

 

Немає коментарів: