Уже 74 років
минає з того часу як завершився розгром фашистської Німеччини і її сателітів
учасниками Антигітлерівської коаліції. Людські жертви – немислимі, близько 60
млн. чоловік. Ця війна визнана найжорстокішою з поміж інших, які відбувалися
коли-небудь за всю відому історію людства.
Майже 76 літ тому лінія
радянсько-німецького фронту у ході Другої світової війни докотилася до Карпат.
Тут заново було сформовано IV Український фронт після визволенням ним від окупантів
Криму. Його учасникам потрібно було подолати чотири оборонні лінії, особливо,
сильно укріплену третю, так звану «лінію Арпада», яка в межах Ясіня проходила
дещо віддалено від головного Карпатського хребта.
Уже відомо про
жорстокі бої 17-го гвардійського стрілецького корпусу, зокрема 8-ї стрілецької
дивізії, за визволення тодішнього с. Ясіня, околиці якого були складовою частиною
згаданої лінії. Але це не просто так собі укріплення, а міцний оборонний вузол,
напевно найміцніший у Карпатах, який пролягав по лінії: полонина Гловчиська – присілок
Лопушанка – висота Костирівка – присілок Свидовець – полонина Драгобрат і до
них слід додати ще й перевал Околе та г. Стіг. В угорській історичній літературі,
де йдеться про «лінію Арпада» написано, що їхній оборонний вал у межах
Карпатського хребта складався з опорних пунктів. І такими пунктами були околиці села, які з’єднувалися між собою
здебільшого траншеями й окопами, тобто польовими укріпленнями. У цих пунктах
були в наявності майже всі види тогочасного озброєння із великим запасом
боєприпасів, і, головне, з добре підготовленими вояками, які належним чином
володіли тією зброєю. Тому головні бої тут відбувалися, як покаже дальший
розвиток подій, не за населений пункт і присілки, а за опорні пункти, які були
поблизу них.
Радянське військове командування мабуть вважало, що
головні бої здебільшого відбудуться на ділянці фронту в межах Татарського,
Яблуницького та Зиміро-Вороненківського перевалів. Але його військові частини
порівняно легко оволоділи згаданими перевалами та їх околицями, тобто подолали
другу лінію оборони під назвою «лінія Ласло» (першу угорську лінію оборони
«лінію Гуняді» було прорвано ще на території передгір’я Карпат з боку Галичини), визволивши тодішні присілки Лазещину, Стебний і північну частину с. Ясіня.
Але далі просунутись вони не могли із-за сильного обстрілу супротивника. Вся
інша, ще не зайнята територія села, наскрізь прострілювалася із усіх опорних
пунктів. Якщо і у наш час зупинитися на площі Трицьиток у центрі сучасного
селища Ясіня і поглядом почергово визначити згадані місця, то стає зрозумілим,
що тут третя угорська оборонна «лінія Арпада» мала контури у вигляді
своєрідного «мішка», в який і передбачалося заманити наступаючих. Очевидно
планувалося на цій лінії їх зупинити,
або хоча б завдати якомога більших людських втрат. Їх тут чекали. Так, бої тут
протягом 17 діб були жорстокі і втрати з боку радянських військ тільки вбитими,
за встановленими відомостями (поіменно і невідомих) досягли щонайменше понад
700 чоловік. Однак, якщо втрати в цій місцині досягли такої великої кількості,
то поранених було набагато більше, серед яких була значна частина
важкопоранених, яких тілесні ушкодження були такі, про які медики кажуть, що
вони «несумісні з життям». Але вони помирали від ран вже у тилових військових
лікувальних установах або по дорозі до них, а не в межах Ясіня. Їх ховали не в
цій місцевості. І судячи з усього цього кількість загиблих у Ясінянській долині
реально зростає далеко за тисячу, про що у свій час говорили учасники
визволення селища Олександр Стародубцев, Микола Яблочкін та деякі інші.
Про Меморіал загиблих воїнів у смт. Ясіня вже теж
друкувалося. Але коли він був організований? Старожили згадують, що ще в 60-х
роках ХХ ст. біля тодішньої середньої школи була лише одна могила, яку
доглядали учні. Однак ніхто не знає чи це було одиночне, чи групове
захоронення. Можна лише припустити, що там була братська могила 9-х воїнів 165
окремої штрафної роти, які за документами періоду боїв за Ясіня, були поховані
десь у центрі села. Але уже в 70-х роках минулого сторіччя з ініціативи
тодішнього вчителя історії та права В. С. Молдавчука і почалося перепоховання
бійців. Мабуть ще слід це зробити із 26-ма загиблими воїнами-розвідниками і
55-ма воїнами-«штрафниками», місця поховання їх вказані на схемах документів,
ксерокопії яких в електронному варіанті надіслані з архіву МО Росії із м.
Подольськ, за активної участі Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз
«Народна Пам’ять» та інших об’єднань, які активно займаються пошуками загиблих
і їх перепохованням, в тому числі і «Пошук – Захід».
Про ще один Меморіал потрібно згадати, який розміщений у
центрі Рахова. Поховання загиблих бійців тут відбувалися зразу після визволення
населеного пункту 138-ю дивізією, яка з двотижневими боями подолала
Чорногірський масив й Боданську долину, та 8-ю дивізією, а також по мірі їх
звезення із навколишніх територій, в тому числі з с.Косівська Поляна. Проходили
такі похорони загиблих і у 1945 році, яких було 5, але це мабуть були бійці –
залізничники, які померли від отриманих травм під час відновлювальних робіт на
залізничній дорозі.
Окремі із тодішніх похованих могли загинути і в сутичках із
вояками супротивника, які ще блукали тоді по горах. Загальна кількість бійців,
що тут лежать 92, серед яких 40 відомі і 52 невідомі, родичі яких так і не
дізналися де вони поховані. Можливо частина з них були розвідниками, в яких
перед відправкою у розвідку командири завжди забирали їх особисті документи і
нагороди. Як уже знаємо, таких відносили до «пропалих безвісті», а їхні родичі
по тогочасних радянських законах ставали «ворогами народу», що тягло за собою
різноманітні репресивні заходи тодішніх каральних органів. Пізніше в Рахові
перепоховано прах відомого вихідця із Ясіня Олекси Борканюка, якого як
партизана було повішено в Будапешті у 1942 році і якому, уже після війни,
посмертно присвоєно звання Герой Радянського Союзу. Всім похованим встановили пам’ятник.
До цього слід додати і те, що у селах Чорна Тиса, Кваси і
можливо десь під полониною Апецка в межах с. Косівська Поляна, а може і ще десь
в інших місцях є окремі братські поховання бійців періоду боїв за територію
нашого району, але їх точна кількість не відома і це потребує додаткового
дослідження.
Чи були втрати військових з угорської сторони у Ясінянській
долині? Звичайно були, але якихось документальних підтверджень з приводу цього поки
що немає. Однак, колишній житель Великого Бичкова Григорчук Іван, якого
насильно мобілізували в угорську армію і його військова частина в період боїв
за Ясіня обороняла підніжжя г. Петрос, згадував після війни, що одного дня його
і ще декількох вояків угорський офіцер послав за обідом для всієї їхньої
військової частини, в якій нараховувалося декілька сот чоловік. Але коли вони
повернулися, то не знайшли нікого в живих, бо всі загинули від шквального артилерійського
і мінометного вогню. Це зробили бійці 29-го артилерійського полку і окремих
мінометних батарей 138-ї стрілецької дивізії,і, незважаючи на те, що не всі
снаряди і міни розривалися, результати були вражаючи. Від таких нерозірваних
зарядів після війни гинула і калічилися худоба та травмувалися місцеві
хлопчаки. Подібне відбувалося і під г. Говерла. Про бої на перевалі Околи, який
відмежовує Свидовецький масив від Горган, свідчить те, що одного разу учні
Чорнотисянської школи в середині 50-х років ХХ ст. на урок біології, із своєї
ініціативи, принесли черепи загиблих угорських вояків вимиті із землі ґрунтовими і дощовими водами, яких
розпізнавали за ще не зовсім зотлілою уніформою. Вчителі категорично заборонили
дітям це робити в майбутньому. В післявоєнний час у озері на полонині Драгобрат,
з якого худоба пила воду, теж знаходили черепи, як угорських вояків так і
радянських воїнів, про що згадували у свій час дорослі люди. У літературі
радянського періоду згадується про бої у присілку Буковинка, де наступала 8-ма
стрілецька дивізія. Нові документальні дані свідчать про жорстокі бої за висоту
1707 тобто біля г. Стіг й можливо і за інші висоти під Близницею, що на
Свидовці, де загинули 64 воїни штрафники
165-ї окремої штрафної роти, 55-х прах яких ще і по сьогодні покоїться там, на
що вказує схема їх поховань. Очевидно тут відбулася не одна атака, на вістрі
яких були «штрафники». Але вони після
загибелі не відносилися до так званих «штрафників», бо своєю смертю, по
тогочасних вимогах, вже були реабілітовані. Можна припустити, що у згаданих місцях
та й в інших у захищаючих втрати були значними, адже їхні позиції радянськими
бійцями врешті-решт було зайнято. А чи є десь на Рахівщині поховання угорських
вояків? Так, вони є у Ясінях на католицькому цвинтарі. Місцеві старожили
свідчать, що там поховано 8 загиблих у боях за тодішнє село і 12 померлих від
смертельних поранень на східному фронті, яких було знято із угорських санітарних
потягів. Такі поховання є десь і Квасах, у Рахові та можливо ще в деяких
населених пунктах, але мабуть найбільше їхній прах покоїться на місцях боїв.
Думається, що це питання потребує дослідження.
А що відбувалося на Рахівщині у 1943 році, тобто 76 років
тому? Як свідчать старші люди, до згаданого року у долині річки Тиса і її
приток, якихось особливих збільшень угорських військових не спостерігалося. Але
з перемогою радянських військ під Сталінградом, на річці Дон, і, особливо, на
Курській дузі, кількість військових швидко почала зростати, а також жандармів.
Ставало зрозумілим яка сторона перемагає. Їхні військові частини почали
розташовуватися як у населених пунктах і поблизу них, так далеко за їх межами.
Гори буквально почали рясніти «гонведами», тобто угорськими вояками, нарядами
військових і жандармами. Для населення у обов’язковому були введені паспорти
(по угорські – угозолвани) і всі дорослі їх мали носити з собою, де би вони не
перебували і що б не робили. За сприяння дезертирам угорської армії людей
відправляли в концтабори, за допомогу партизанам чи підпільникам могли засудити
на багаторічне ув’язнення з конфіскацією майна, а то і до розстрілу. У цей же
рік активізувалися роботи по укріпленню уже згаданої «лінії Арпада», для чого угорцями
почалася насильна мобілізація чоловіків, в першу чергу циган і румунів, яких
тримали у 2-х так званих «робочих таборах» на перевалі Околи. До цього
залучалися і місцеві жителі. Вони зрубували і транспортували дерева, копали
траншеї й окопи, будували пункти спостереження і бліндажі, проводили
залізобетонній роботи на будівництві дзотів і дотів. Все це робилося під
пильним оком вояків, а всією роботою керували військові інженери.
Опрацьовуючи надіслані документи, вивчення яких
продовжується, нами, уже виявлено, що в боях за визволення Рахівщини загинуло
також 15 офіцерів в званнях від молодшого лейтенанта до майора, серед яких були
і українці. Встановлено повний перелік військових частин, що входили у склад
138-ї та 8-ї дивізій, яких виявилося значно більше ніж про це раніше
згадувалося. Дещо тут здалося дивним, бо в цьому переліку не було згадано
гужового транспорту, без якого у горах просто неможливо було пересуватися, але
в обох дивізіях йдеться про дивізійні ветеринарні лазарети. Так було
встановлено, що коні таки були, і, очевидно, чимало. Також віднайдені номери
польових поштових відділень дивізій (їх №№ відповідно були 1102 і
1703(потім-1816), що стало несподіванкою і про це майже не згадується в історичних
працях радянського періоду, де висвітлювалися події на радянсько-німецькому
фронті. У згаданих дивізія були польові каси Держбанку Радянського Союзу.
Виходить, що перед боями можна було вкласти гроші і випадку загибелі ці мізерні
солдатські кошти держава могла вільно витрачати на свої потреби, не видаючи їх
рідним загиблих, що було найчастіше. І по сьогодні в одному з філіалів банку РФ
у м. Єкатеринбург (колишній Свердловськ) на Уралі, знаходяться такі рахунки,
яких є дуже багато. Тут також є і ті кошти, які мали виплачуватися за нагороди
ще за життя бійцям, що не здійснювалося, а у випадку їх загибелі - рідним, як обіцяла
радянська пропаганда, але цього так і не було зроблено.
Наведені відомості допоможуть і тим, хто ще захоче
долучитися до пошуку невідомих воїнів, точніше орієнтуватися у складному
документальному потоці. Думається, що
особливе значення мають віднайдені номери польових поштових відділень дивізій,
що дасть можливість долучити до документів і листи солдат, і солдатам. Нами
звернуто увагу на те, що в згаданому переліку відсутні відомості про ті військові
частини, які були безпосередньо підпорядковані штабу 17-го гвардійського
корпусу, що частково могло привести до зростання і так такої великої кількості
(понад 10%) невідомих загиблих воїнів.
Тут
хочеться додати, що із визволенням Рахівщини так звані «польові військові
комісаріати» радянських військових частин почали закликати місцевих чоловіків призовного віку добровільно
записуватись до Червоної армії. Мобілізувати їх вони не мали права, бо ця
територія юридично входила в склад ще на
той період неіснуючої Чехословаччини, яка, із визволенням її території,
відновлювала свою державність. За далеко неповними відомостями таких
добровольців протягом жовтня – грудня 1944 року було до 180 чоловік, однак були
й такі, що на фронт пішли прямо з військовими частинами без всякого обліку і
тому їх загальна кількість значно могла зрости. За цей же період до
Чехословацького війська добровільно пішло понад 350 мужчин. Це була так звана «перша
хвиля» вступу до наступаючих військ, щоб прискорити завершення війни в Європі,
та цей процес продовжився аж до 9-го травня 1945 року, а потім і до завершення Другої світової війни, що
сталося 2-го вересня цього ж року. Тож, щоб підвести деякі, хоча б тільки
приблизні дані про втрати серед добровольців, які були учасниками Другої
світової війни з Рахівщини, то таких нараховується понад 700 чоловік, більшість
прізвищ яких висічено на Обелісках Слави, що встановлені у населених пунктах
району. Уточнення цих втрат в деяких з них продовжується і по сьогодні. А щодо
встановлення загальної кількості учасників згаданої війни з нашої гірської
землі, що не зроблено, на превеликий жаль, за весь післявоєнний період, то за
нашими припущеннями їх було від 3-х до 4-х тисяч, якщо не більше. Це з
врахуванням тих добровольців, які пішли на війну після їх звільнення з
радянських концентраційних таборів із Сибіру, далекої Півночі, Середньої Азії,
куди вони з другої половини вересня 1939
р. по першу половину червня 1941 р. потрапили після нелегального переходу
кордону колишнього СРСР, протестуючи проти поневолення рідного краю Угорщиною,
що тривало по жовтень 1944 року.
Микола
Ткач
історик,краєзнавець
Немає коментарів:
Дописати коментар