Англійський
письменник і кореспондент Майк Вінч у своїй книзі-спогаді «Одноденна держава:…»
писав таке:
- Між
виборами (які відбулися в Карпатській Україні 12 лютого 1939 року) та першим
засіданням Сойму (Парламенту Карпатської України) очікувався період затишшя. Ми
вирішили втекти від виснажливої атмосфери, інтриг у Хусті та поїхати на
декілька днів до Рахова, де мали б можливість ознайомитися з роботою одного з
найбільших державних лісництв, в якому загалом працювало понад 75% населення
(мабуть 75% від загальної кількості всіх працюючих в окрузі). (С. 195).
- Підготовка
до першого засідання Парламенту була в розпалі. Група лібералів прибула до
Рахова та вже накреслила плани. Засідання мало відбутися в Рахові, оскільки, з
огляду на пов'язаність цього міста з повстанням в Ясіню, воно вважалося тісніше
поєднаним з Українським Рухом, аніж Хуст. Оскільки іншого придатного приміщення
не було, вирішили пристосувати для цієї потреби відпочинковий зал чеського
готелю для туристів. (С. 216).
* * *
Першого вечора в
Рахові ми (разом з польським фотокореспондентом) майже нічого не побачили, крім
темної вулиці, на якій будинки мали кращий вигляд, ніж у Хусті, і де все було
набагато чистішим. Тут стояла велика тріумфальна арка, збудована до виборів, та
гуртожиток для туристів, недавно споруджений чеським туристичним товариством, в
якому ми зупинилися. Він був набагато кращим, ніж «Коруна» готель у м. Хуст.
Нам дали невелику чисту кімнату на піддашші з двома білими ліжками, килимовою
доріжкою та краном з водою, і цей кран був несподіваною розкішшю, - навіть не
зважаючи на те, що з нього текла лише холодна вода. На першому поверсі був
простий, але добрий ресторан, в якому було повно чеських службовців. Страви
були чудовими, і я почав усвідомлювати, що чим довше перебував у Карпатській
Україні, - тим більше мені подобалося все чеське. На верхньому поверсі була
навіть ванна. Обслуга, нажаль, не була чеською, тому скористатися ванною ми не
змогли. Хоча адміністратор і пообіцяв організувати нам ванну, він так і не зміг
заставити покоївку кинути пару полінець у вогонь, аби підігріти воду. (С. 204).
* * *
Ми перетнули глибоку долину, в якій розташувався Рахів,
перейшли через річку і там, по той бік, стали підніматися вузькою долиною
(очевидно Сільським потоком). Попереду краєвид обрамлювали криті снігом гори.
Протягом першої години ми ще не надто далеко відійшли від міста, щоб знайти
щось цікаве. Тут будинки мали суто пролетарський вигляд. Вони не відзначалися
якимось особливим стилем і видавалися найбільш злиденними та занедбаними, які
мені коли-небудь доводилося бачити: дахи були провалені, стіни залатані різними
дошками чи бляхою, їхні жителі вбрані в лахміття. Дім складався з двох
крихітних кімнаток, кожна з яких площею близько трьох квадратних метрів: одна –
для родини, друга – для декількох курок та свині (можливо тут мова йде про
зимівники). У кімнаті для родини було повно пари, волога стікала по стінах і
капала на купу лахміття в кутку, що служило ліжком. Глава сім'ї був
безробітним, тому єдиним прибутком, окрім того, що вони могли з трудом нашкрябати
зі свого городу, були три коруни, що їх малий хлопчик заробляв. продаючи
саморобні сопілки.(С.305)
Долі, ідучи вгору долиною… ми звернули круто догори. Над
нами височіли пагорби, по яких були густо розкидані селянські хати то тут, то
там видно невеликі острівці фруктових дерев, кошари для овець або навіси для
сіна чи соломи (очевидно обороги), що стояли окремо. Біля невеликого водоспаду
(мабуть чурова) на колінах стояла жінка й полокала у воді синю, жовту, червону
та помаранчеву вовну, яку вона пофарбувала вдома. Сніги лежали високо над нами,
за темними латками лісів. Жодних слідів на схилах пагорба не було, жодним
транспортом дістатися до хат було неможливо, навіть селянським возом. Ділянки
(землі) з хатами були фантастично перемішаними між собою і такими маленькими,
що можливості для розбудови зовсім не було. Нічого дивного, - подумалося мені,
- що життя такої громади протікає в традиційний спосіб з покоління в покоління.
Більшість родин живе тут споконвіку. Коли я запитав селянина, від коли він живе
у своєму теперішньому домі, він відповідав або, що «він тут був завжди» або
«від коли він прийшов звідтіля». Спочатку мені здавалося, що «звідтіля»
означало якийсь малесенький куточок в іншій долині, але відразу ставало
зрозуміло, що місце, на яке показував чоловік, було зовсім близько, можливо, на
відстані заледве якихось ста метрів трошки далі вздовж пагорба. Селянин міг
сказати, що хата була там. але згоріла, чи, можливо, він змушений був піти
звідтіля, коли одружився, а в хаті залишився жити його брат. Лише декілька
родин, як видається, мали зв'язки з Галичиною, як це було в родинах, що жили
навколо Ясіня (дійсно «навколо», бо в усіх населених пунктах Рахівщини за
Угорщини. Австрії, Австро-Угорщини та й Чехословаччини в центрі населених
пунктів проживали угорці, євреї, німці, австріяки), і хоча це місце завжди
славилося тим, що було центром українства, - я особисто не виявив особливого
ентузіазму з цього приводу (бо Галичина була в складі Польщі, влада якої
придушувала Рух за самоусвідомлення українців).
Біля невеликої кошари селянин у синіх домотканих штанах,
що щільно облягали ноги (гуцули їх називали «верченими») та в густо (С.206)
вишитій сорочці практикувався у грі на своїй трембіті довжино у чотири метри.
Мелодія весь час була однаковою: довга нота (довгий звук), що наростає, потім
серія трелей усього з двох нот (звуків), а за ними – знову довга нота (звук),
що поступово затихала. Я помітив, що в одному вусі він мав подібний на
невеличкий значок - золотий кульчик. Селянин пояснив, що коли він служив у
армії, йому часто доводилося звертатися до шпиталю через постійний і сильний
головний біль. Лікар виписував йому різні пігулки, але потім подарував йому цей
талісман. Талісман здійснив чудо, і головний біль негайно і повністю
припинився. свій перший талісман він загубив, але коли придбав цей, біль знову
відразу зник. Пігулки, - казав він, - руйнують нерви й кров. Йому здавалося, що
цей золотий кульчик діяв, як магніт. Він притягував біль, - тому іноді, коли він
вмивався вранці, кульчик був цілком брудний.
Поки ми з ним розмовляли, зі своєї хати підбіг ще один
низенького зросту селянин із настороженим і нерішучим виразом обличчя,
одягнутий в штани темно-вишневого кольору, з флейтою в руці. Він приніс нам
млинці з начинкою на великому круглому тарелі, тож всі ми сіли під прихистом
копиці сіна. Цей чоловік добре грав на флейті, але йому більше хотілося
порозмовляти.
«Сподіваюся, ще однієї війни не буде, - сказав він. –Я
був три роки на останній війні (першій світовій, яку в той час називали Великою),
більше війни мені не треба. Пам'ятаю, скільки всього було понищено тоді. Угорці
позабирали весь наш врожай, потім нас грабували румуни. Ще одна війна понищить
тут все, всіх нас, мабуть, також. Хочу лише миру, аби я міг працювати без
перешкод». (С. 207).
Його дружина, яка також підійшла до нас схвально кивала
головою.
«Багато бачив тут різних правителів, - але мені байдуже,
хто буде наступним. Урешті – решт усі вони одинакові; не дуже добрі, не дуже
погані».
Я запитав у нього, хто він такий. Звичайно ж, - сказав
наш співрозмовник, - він є русином і додавав як додавали всі інші селяни, з ким
мені доводилося розмовляти цього дня, що не може зрозуміти «Нову Свободу», нову
урядову газету (газету Карпатської України). Його біда була в тому, що він,
власне, погано володів письмовою українською мовою; селяни, що розмовляли вдома
українською більш-менш пристойно, не мали у свій час можливості вивчити
кириличний алфавіт (під час розпаду Австро-Угорської імперії у 19018 році, на
Рахівщині не було жодної русино-української школи, а за ЧСР багато дітей не
відвідували школи із-за важких матеріальних умов).
Підкріпившись млинцями, ми рушили вгору до хати, як нам
сказали, жив музикант Михайло. Я чув, що Михайло, який доповнював свій убогий
прибуток з нецілого гектара землі тим, що ремонтував годинники, добре грав на
цимбалах та скрипці. У хаті перед домашнім вогнищем, схрестивши руки на колінах,
на кріслі з прямою спинкою сиділа жінка у хустині. Вона знічев'я вела розмову з
двома чоловіками, що сиділи за столом навпроти. десь із піддашшя хати Михайло
приніс цимбали й поклав їх на стіл. Він сам зробив їх із сосни, і вони дуже
нагадували англійську цитру, тільки кожна струна складалася із семи малих
струн, і грати на них треба було двома маленькими молоточками (балцатками). а
не пальцями. Другий чоловік дістав скрипку, й вони заграли.
Почали з найвідомішої мелодії, під яку танцюють
«гуцулку». Вона має дуже чіткий ритм, який відразу ж (С. 208) нагадав мені
весілля в Ясіню. Повторивши багато разів без варіацій декілька тактів, вони
раптом зупинилися, а тоді заграли, ще близько сорока мелодій, під які можна
танцювати «гуцулку».
Мало хто з них може читати з нот, та й жодна з мелодій
ніколи не записувалася, так що мелодія хоч й залишається, на загал (для людей),
тією самою, вона може мати помітні варіації від місцевості до місцевості
(заслужений працівник культури України Василь Калинюк, що був родом із с.Кваси,
а потім після навчання працював викладчем музики школи мистецтв у смт. Ясіня і
там же організував й керував ансамблем пісні й танцю «Гуцульщина», який мав
звання «народний», у свій час казав, що на Закарпатській Гуцульщині таких
мелодій є до ста.) Манера танцю також міняється. У старі часи танці майже
завжди були повільнішими, але зараз люди більше полюбляють швидкі рухи, та ще й
впровадили багато нових па та різних варіантів танцю.
«Ви танцювали «гуцулку» в Ясіню?» - спитав Михайло.- «там
не вміють її танцювати. Вони занадто старомодні. Побачили б ви, як танцює її
моя дружина».
Після деякого умовляння його дружина підвелася та взяла
за руку старого, якого ми привели із собою з Рахова. Спочатку вони стояли
обличчям один до одного, прислухаючись до ритму. Потім почали повільно рухатися
по колу, приставляючи одну ногу до другої. При кожному розвороті вони рухалися
все швидше і швидше, прискорюючи темп так, що почали літати по колу, як дзиґа.
Зненацька вони зупинилися й почали тупотіти по долівці та плескати в долоні.
Ось уже знов рушили по колу, - зпочатку в один бік, потім – у другий, змінюючи
крок після кожного розвороту. Потім музика замовкла, і так само раптово, як
вони раніше зупинялися, танцюристи стали на місці водночас, а тоді посідали на
тверду дерев2яну лаву під вікном.
Раптом зірвалася така сильна снігова буря, що за вікном у
вирі лапатого снігу, нічого (С. 209) більше не було видно. Чеслав (польський
фотокроспендент українського походження, що постійно супроводжував М. Вінча в
поїздці по Карпатській Україні в т.ч. і по Рахівщині) і я почали танцювати, і
незабаром ми вже четверо весело кружляли по кімнаті. Хоч «гуцулку» танцювати не
важко, але добре її танцювати – ой як не легко. На думку Михайлової дружини, ми
зовсім не вміли її танцювати, тому що так і не спромоглися освоїти рівномірний
рух вгору-вниз та при цьому рухати легким кроком, що перетворює коло
танцюристів у єдиний живий організм. (С. 210).
* * *
Одного вечоря я пішов на зустріч із директором лісового
господарства… (С. 216). Директор, на вигляд, як Муссоліні (тодішній диктатор
Італії) в мініатюрі, моментально вразив мене чудернацькою сумішшю практичності
та відсутністю здорового глузду. Його батько був простим лісорубом при маєтку
Шенборнів (Мукачівський округ). Сам він був єдиним українцем зі всього штату
Рахівського лісництва (очевидно мова тут йде про Рахівську дирекцію лісів),
тому вагомість посади, на яку його було призначено недавно, давала йому велике
задоволення. Твердо посадивши мене посерд кімнати – їдальні, він сповістив, що
дасть мені фундаментальне уявлення про тамтешні ліси. Молодший брат приніс
пляшку густого солодкого вина (з винограду) й залишив нас із посмішкою на
обличчі – мабуть він знав, що чекало на мене.
Фундаментальне уявлення, запропоноване директором,
складалося, по-перше, з детального переліку районів, на які розділено
Рахівський округ; далі йшли детальні списки штатних працівників у кожному з
районів; тут персонал складався з трьох конторських працівників, двох
інспекторів, інженера, відповідального за греблі (гаті), санітарного
інспектора, там (на місцях у лісних управах) – з двох конторських працівників,
двох інженерів, і так далі, і так далі. Кількість районів та працівників
видавалася безконечною і мені вже стало цікаво чи я змушений у повному обсязі
вислуховувати докладний звіт про кількість лісників та інших робітників. Потім
він зненацька перейшов до опису головної адміністрації в Рахові та завершив,
б»ючи себе в широко розпростані вузькі (С. 217) груди, словами: «І на чолі цієї
величезної організації, наділений повним контролем над усіма працівниками, яких
я вам перелічив, стоїть генеральний директор, - тобто – я.» Він замовк на
декілька хвилин, але ще було не все. Я мав ще витерпіти перелік ґрунтів, та
реєстр транспортних засобів.
Все це мало що значило для мене, але директор мав такий
запас ентузіазму, що щезнути мені було досить важко…Нарешті я крізь заметіль
пішов додому на апетитний омлет, що подавася з чорницями. І чи то таке
незвичайне поєднання, чи то вино так погано подіяло на мій шлунок, - але я був
змушений сідати на голодну дієту на три наступні дні. (С. 218).
Ціпзерай
(Ціпцарай) у лютому 1939 року
Ціпзерай було німецьким селом (яке
адміністративно-територіально відносилося в склад Рахова). Воно розташоване на
відстані якихось трьох (мабуть десь 1-1,5) кілометрів від Рахова вище за течією
річки… Перші поселенці, - двадцять одна родина, - прибули у 1790 році зі Спішу,
- місцевості поблизу Татр Судецької області у Словаччині, заселеної німцями ще
з середньовіччя. Вони отримали ділянки землі (безкоштовно) та достатньо деревини
для спорудження будинків. перші два покоління… залишалися чисто німецькими.
Однак село було розташоване на історично головному шляху сполучення, тому
наступні покоління одружувалися з місцевими.
Усі мешканці села працювали в державних лісництвах, тому
кожен зустрічний чоловік тримав під пахвою або сокиру або пилу. Платили їм (за
роботу), голвним чином, натурою , зерном, кукурудзою, цукром, тощо – і все це
зберігалося у складі.
Це село, яке складалося з довгої вулиці, що тягнулася
вздовж річки, відразу ж вражає своєю відмінністю від сусідніх сіл. Будинки, хоч
й побудовані з дерева, були акуратно обтиньковані, прикрашені пілястрами та
красивою ліпниною, і кожний стояв посеред невеликого добре доглянутого
чепурного садочка. Найбільш відмінною була сама атмосфера. При в'їзді до села
стояла величезна тріумфальна арка з дерева. прибрана зеленими (мабуть хвойними)
гілками. Неподалік була школа, - невеличка дерев'яна хатина з однією великою
кімнатою. …Вчитель зі звичайним німецьким прізвищем Мюллер розповів, що ,
оскільки тут були зібрані всі німецькі діти, які мали б навчатися в паралельних
класах сусідніх шкіл, то місця тут не вистачало. Він мав викладати одночасно в
трьох клас вранці, й одночасно в трьох класах по обіді. Система ця погана,
оскільки він міг приділити кожному класу всього по півгодини як вчитель, а два
інші класи у той час чекали. Однак скоро він матиме помічника: а зараз
сподівається, що український уряд збудує їм нову школу. Живеться йому, мабуть,
важко, оскільки вечорами, - як сказав вчитель, - він завжди зайнятий,
намагаючись «відвоювати втрачених німців» для різноманітних культурних та інших
німецьких організацій…
У верхній частині вулиці був сільський магазин, який
тримав німець із прізвищем Богданський. Звучить це прізвище більше як слов'янське
(українське), аніж німецьке, так що його предки, мабуть, належали до тих
німецьких поселенців, що в той чи інший час забрели на південь від Карпат.
На другому боці вулиці жив його дід… Ми перейщли вулицю до його будинку. На
дверях його майстерні була маленька табличка: «прошу витирати ноги». Нам
здалося, що ми раптом опинилися в Німеччині -= таку табличку й уявити собі було
неможливо на дверях українського селянина. В середині дім геть не був подібним
до місцевих. Він був більшим і демонстрував зовсім інший стандарт життя. На
вікнах були штори, в «парадній» кімнаті стояли добрі міцні ліжка з червоного
дерева та серванти; навіть кухня мала солідні меблі з повним набором великих і
малих тарелів, ножів та виделок…
Микола Ткач – історик-краєзнавець.
с. Ділове.
Немає коментарів:
Дописати коментар