Дев’яте сторіччя ознаменувалося окремим вікопомними подіями, важливим не тільки в анналах відповідних земель, але й у загальній історії племен, серед яких найважливішими були: початок руської державності, що датується 860 роком та прихід угорців у Європу, зокрема, у Паннонію, протягом 884-889 рр. Особливе місце у висвітленні питання про появу та перехід угорських племен через територію Давньоруської держави і їх утвердження у Паннонії, належить перу видатного вченого-історика мовознавця, фольклориста Михайлу Лучкаю (1789-1843 рр.). Він чи не перший із закарпатців ґрунтовно дослідив і висвітлив цю проблему в шести томах,спираючись на праці грецьких і римських істориків, на якій ми і зупинимося.
Були три найдавніші історики, які писали про прихід мадярів у Європу: Костянтин Порфирогеніт – імператор Візантійської держави, Нестор-літописець Руської держави і Анонім – невідомий нотар угорського короля Бели IV.
Виходячи із цього матеріалу Михайло Лучкай, який добре володів латинською, старогрецькою, угорською, гетською, староукраїнською та ще деякими мовами, в тому числі й мовами племен, що населяли Історичне Закарпаття і який будучи священиком в Італії,в тому числі й бібліотеці Ватикану, читав в оригіналі праці Геродота, Страбона, Порфирогеніта та інших давніх істориків, писав, що року 551 частина монгольського народу, які називали себе мадярами, виселившись із північної імперії Тибета і Кіпчака, зайняли провінцію Бухару і поширили свою владу аж до Астрахані. Згодом, коли орда не могла прожити тут, певна її частина, із-за відсутності корму для худоби, подалася на захід, а інша частина пішла на північ. Перша частина зайняла землі на території біля річок Терек і Кума, та підкоривши місцеве населення, назвали утворену країну колишньою батьківщиною Кіпчак. Прийшовши у більш культурний край вони відчули потребу укріпленого міста і на зразок сусідніх племен побудували фортецю та місто назване за їх іменем – Маджар. Більш відомі вчинки цих мадярів уперше зустрічаються біля 626 року, коли приймали участь на чолі з полководцем Сарбаром у поході разом із греками проти персів. Вони називалися спікулами, що з угорської означає «білі».
І ось ті мадяри за повідомленням Нестора, пройшовши біля Києва, зайняли землю слов’ян, розташовану біля Дунаю. Причиною цього відходу було те.,що у 739 р. до м. Дербент дійшли араби. Там перебувало мадярське військо. Халіф персів зобов’язав мадярського хана платити данину. З цього часу мадяри та араби постійно воювали за володіння Кіпчака і Шірвана. Друга частина, яка перебувала біля Куми , зненавидівши постійні війни, відділилася від інших мадярів і пішла на захід, згідно з Нестором, пройшла біля Києва, зайняла землю інших слов’ян, які теж жили біля Дунаю. Але й ще одна частина мадярів, яка залишилася біля Терека, не була там довго, бо із сходу араби їх постійно витісняли. Втративши саму метрополію Маджар, вони з труднощами могли відстояти свої поселення. Послаблені постійними нападами ворогів, особливо печенігів, які систематично це робили на мадярів, що перебували біля річок Терек, Кума і Турк і не в змозі їм протистояти, теж взяли напрям на захід, куди раніше відійшли їхні родичі.
Перед тим як прослідкувати за мадярами у їх подорожі, остаточно вияснимо питання, а хто ж такі білі угри? Це ті мадяри про яких ми вже дещо знаємо і які називалися сікулами, тобто білими. Таким чином виходить, що були білі мадяри, а інші це самі мадяри, або чорні мадяри. Із такого поділу стає зрозуміло чому сікули утворювали окремий народ у Трансільванії і не хотіли змішуватися з іншими мадярами, бо вже в Азії мали відмінну назву і значно давніше перебували в Трансільванії, ніж чорні мадяри. Ту частину мадярів, які населяли територію біля річки Турк, візантійці називали турками і тому до наших днів вчені їх відносять до тюркомовного населення. Сікули, пройшовши теж біля Києва і зайнявши давні поселення слов’ян (гетів), Молдавію та Трансільванію, легко змогли надати допомогу русичам проти чорних мадярів, але коли ті довідались, що мають спільну мову з ними, перестають воювати і вступають з ними в союз. Не суперечить і те, що Анонім називає їх куманами. Ця назва збереглася у них від давніх поселень, коли ще проживали біля Куми.
Та повернімось до мадярів. Із-за пихи печенігів, залишивши батьківщину,вони поселяються по сусідству з хозарами, предки яких були спочатку кіммерійцями, а потім таврами. Це ті мадяри, що пішли на північ і два сторіччя проживали у Башкирії, де печеніги не давали їм дозволу на переселення, бо вважали себе слабшими у конфліктах з ворогами, а зміцнівши, такий дозвіл дали.
Перед тим як переселитися ті мадяри у 884 р. зібрали сім своїх родів, як про це написано в Анонімі невідомим писарем, які проживали між рікою Кама і Уральськими горами. Їхні вожді Алом, Лебед, Конду, Оіду, Тосу, Губа й Тугудум оголошують переселення і обирають верховним вождем 64-річного Алмоша – мужа всіма шанованого, якому на перших порах вони не дуже хотіли підкорятися і називали себе «вільними партнерами». Тут же формулюють п’ять пунктів майбутньої монархії:
1. Довічне успадкування з роду Алмоша;
2. Рівний поділ здобичі;
3. Щоб вожді родів та їх нащадки ніколи не утримувалися від впливу на управління;
4. Хто виявиться невірним вождеві, хай буде покараний смертю;
5. Якщо хтось порушить вищенаведене хай карається вигнанням.
Уклавши цей союз мадяри створили одну народність. З метою легшого керування натовпом встановили менших вождів і після багатьох промов вирушили у напрямку р. Волга. Переправившись у тому ж 884 році через ріку, напали на м. Суздаль Руської землі, а через два місяці зупиняються перед Києвом. Перебуваючи у свій час на півночі, мадяри зустріли там русичів, які платили данину хозарам, праворуч були мадяри, які, залишивши свого вождя і співвітчизників, прибули сюди від ріки Кума і займалися тваринництвом та землеробством, ліворуч знаходилися хозари. Алмош, між тим, переправившись через Дніпро, напав на Червону Русь, і вступив у Володимир (вчені того часу знали, що м.Володимир тоді ще не існував, але Анонім хотів повчити мадярів, що вони мають право і на Ладомерію, тобто Володимирщину). А це мадярські письменники і до цього часу благотворять, бо угри постійно на щось претендували і претендують, тобто в першу чергу їм мало земель. На прохання русичів їм прийшли на допомогу кумани. Але після невдалого бою русичів мадяри готувалися приступом взяти Київ, коли несподівано кумани пізнають у мадярах своїх родичів і об’єднуються з ними. За порадою киян мадяри знають, що батьківщина Аттіли,вождя гунів, знаходиться за горами Гаваш (Карпат). Алмош прийняв слово миру, а кияни проявили свою вдячність золотими і срібними подарунками і харчами. Та кумани над усе раділи, що знайшли своїх родичів і тому об’єдналися з мадярами. У куманів теж було сім родів: ел, едум, етул, бунгер, онеад, урсур, бойта і ретал. Таким чином з новими співвітчизниками, а також новими родичами куманами, у супроводі кількох київських русичів, Алмош, скрізь дружно прийнятий, не потребував зброї, навантажений подарунками з провідниками, які знали проходи Карпатських гір, після втомливої дороги переходить через Карпати, перед тим добре випасши коней у Галичині. Вони спускалися у долину річки Латориця, хоч вузьку біля Верецьок, але між теперішніми Чинадієвом і Мукачевом вона із прудкої переходить у повільну та широку.
Предки угорців, боячись засідки з боку місцевих жителів, які могли влаштувати пастки, перейшли Верецький перевал уночі між голими горами (полонинами) із-за їхньої висоти над рівнем моря. Пройшли туди де починається долина. І тут розташувавшись табором, вождь Алмош наказав розкинути свій намет на тому пагорбі на якому тепер знаходиться монастир. А верховний жрець війська розмістився на тій кам’яній горі, де тепер височить замок. Алмош, піднявшись вранці й до схід сонця розглядаючи рівнину, яка простяглася перед ним, побачив, що із кам’яної гори підіймаються до неба клуби диму. Він, вважаючи це за вогневі сигнали якогось ворожого вартового загону, негайно вислав розвідників для уточнення справи. Вони, повернувшись , дали йому знати, що верховний жрець там приносить жертву подяки, зарізавши найжирнішого білого коня, робить великий алдомаш великому Богові мадярів за те, що мандрівників щасливо привів сюди через усі перешкоди. На цей алдомаш з’явився і сам він зі своїм почтом і, тому, що йому це місце сподобалось, просив верховного жерця, щоб його поміняв з ним на той пагорб, на якому він розмістив свій намет. Довго ухилявся шановний бородатий жрець, поки, нарешті, після довгих умовлянь, діставши на додаток білого коня, відбувся обмін. Алмош наказав перенести свій намет на ту гору, що дісталася йому в цей спосіб, одразу розпочав закладати фундамент замку, і все військо уподовж 40-денного гуляння, по черзі мало деякі успіхи в будівництві. Потім воїни скаржилися, що це було для них «надміру трудне» (на угорській мові «мункаш»). Звідси пішла, за традицією, і назва міста та замку: Мункаш або Мункач. Після того як минуло 40 днів, відведених для відпочинку,все військо вирушило на Ужгород. Але М. Лучкай сумнівався в тому, що мадяри почали будувати замок, тому що в них не було таких будівельників і будівельного матеріалу, хіба що якісь укріплення встановили. А далі кам’яною горою певний період володіли заможні і багаті власники, однак вони не зробили щось помітне там. Автор «Історії карпатських русинів» писав, що угорський письменний Балайті розповідав таке, щоб применшити славу подільського князя Федора Корятовича, який з 1369 р. до своєї смерті дійсно надав йому вигляд справжнього замку, зокрема, зміцнив вежами, обвів його довкола ровами, дав викопати посередині замку у скелі колодязь.
Про бій угорців із захисниками Ужгорода нотар короля Бели IV описує так: «Тоді вождь Алмош з своїм військом билися біля фортеці Гунг, щоб її зайняти, а поки розташувалися табором навколо мура. Тоді князь тої фортеці на ім’я Лаборець, який на мові ужанських слов’ян називався Дука, вислизнув і поспішив до фортеці Земплум (Земплін). Воїни вождя, переслідуючи його, біля якоїсь річки схопивши, повісили на тому ж місці і від того дня ту річку називають за його ім’ям Лаборець. Тоді вождь Алмош із знатними людьми, увійшовши у фортецю Гунг, принесли велику жертву безсмертним богам і бенкетували протягом чотирьох днів. Четвертого ж дня, прийнявши рішення і заручившись присягою всіх своїх, вождь Алмош за своє життя призначив свого сина Арпада правителем. І проголошений був Арпад вождем Угорщини, і від Гунгу (Ужгорода) прозвані всі його воїни гунґарами, згідно мовою іноземців, і ця назва триває до сьогодні в усьому світі». Так з’явилася подвійна назва угрів.
Після захоплення Мукачева і Ужгорода, мадярам легко було зайняти, після облоги, фортеці Боржаву та Боршову і підкорили собі весь край між Бодрогом і Тисою аж до Угочі (Виноградово). Вони любили над усе край, багатий на рибу і різноманітних тварин. Один із загонів угорського війська дійшов в той час до території сьогоднішньої Солотвини, яке з часу утворення нашого округу (району) до початку 1960-х років входила у склад Рахівщини, адже там ще до н. е. добували сіль,яка їм була потрібна. А далі Арпад продовжує із своїм військом захоплювати, де хитрістю, а де й з боями, землі слов’янських князів, таких як: Салана, Гелова, Менуморота, Глада. Потім переправившись через Дунай і згуртувавшись, угорці захопили Паннонію, де теж проживали слов’яни. Але і далі продовжували спустошувати землі білих хорватів, моравів, греків, франків, германців та інших народів, поки їх не розгромило об’єднане німецько-чеське військо, після чого почали проживати осілим способом.
Хоча мадяри, сини степів Азії, не були знайомими із сільським господарством, навіть самого льняного одягу не знали, - далі писав М. Лучкай, - проте не були уже на той час дуже брутальної вдачі. Уже в киян багато чому навчилися, прибувши ще до більш цивілізованих країв, а просили дружби. Хоча, на нашу думку, до цього їм було ще далеко, адже давні віки і часи були надзвичайно злостивими. Зокрема, крім згаданого, вони перейняли від слов’ян форму правління, а також спосіб господарювання та використання ремесел, для чого запозичили від слов’ян понад дві тисячі слів, які пов’язані з цими заняттями. Але за таких обставин тоді назва і політичне існування слов’ян були поглинуті.
Тут мабуть слід торкнутися ще одного питання. Уже відомо, що угорські племена через головний Карпатський хребет проходили неодноразово і в різних місцях протягом 884-889 рр. Але не всі мадяри проходили через Верецький перевал, особливо ті. що поселилися у Молдавії й Трансільванії, зокрема, так звані білі мадяри. А чи не могло хоч би одне із племен перетнути через Карпати на тому місці, де тепер знаходиться чи не найдавніший Татарський перевал, який розміщений за декілька кілометрів на південний захід від сьогоднішнього Яблуницького. Тим більше, що через цю місцину у той час пролягав піший перехід з Історичного Закарпаття до Наддністров’я та Наддніпров’я і його люди довгий час називали Галицькими воротами. Тим більше, що у рахівській улоговині уже проживали люди, які могли відноситися до племен карпів (карпіанів), біссенів (бессів), яких уже на той час підкорити білі хорвати. Очевидно, так і відбулося, однак тодішні історики не зафіксували цю подію із-за віддаленості від інших перевалів,доріг і поселень, але людська пам'ять щось таки зберегла. Про цей перехід було відомо мандрівникам і торговцям ще з кінця ІІ тисячоліття до н.е., адже збереглися історичні перекази-згадки місцевих старожилів, які передавалися попередніми поколіннями та знайдений бронзовий скарб на території Рахова, що теж свідчить про це.
Були три найдавніші історики, які писали про прихід мадярів у Європу: Костянтин Порфирогеніт – імператор Візантійської держави, Нестор-літописець Руської держави і Анонім – невідомий нотар угорського короля Бели IV.
Виходячи із цього матеріалу Михайло Лучкай, який добре володів латинською, старогрецькою, угорською, гетською, староукраїнською та ще деякими мовами, в тому числі й мовами племен, що населяли Історичне Закарпаття і який будучи священиком в Італії,в тому числі й бібліотеці Ватикану, читав в оригіналі праці Геродота, Страбона, Порфирогеніта та інших давніх істориків, писав, що року 551 частина монгольського народу, які називали себе мадярами, виселившись із північної імперії Тибета і Кіпчака, зайняли провінцію Бухару і поширили свою владу аж до Астрахані. Згодом, коли орда не могла прожити тут, певна її частина, із-за відсутності корму для худоби, подалася на захід, а інша частина пішла на північ. Перша частина зайняла землі на території біля річок Терек і Кума, та підкоривши місцеве населення, назвали утворену країну колишньою батьківщиною Кіпчак. Прийшовши у більш культурний край вони відчули потребу укріпленого міста і на зразок сусідніх племен побудували фортецю та місто назване за їх іменем – Маджар. Більш відомі вчинки цих мадярів уперше зустрічаються біля 626 року, коли приймали участь на чолі з полководцем Сарбаром у поході разом із греками проти персів. Вони називалися спікулами, що з угорської означає «білі».
І ось ті мадяри за повідомленням Нестора, пройшовши біля Києва, зайняли землю слов’ян, розташовану біля Дунаю. Причиною цього відходу було те.,що у 739 р. до м. Дербент дійшли араби. Там перебувало мадярське військо. Халіф персів зобов’язав мадярського хана платити данину. З цього часу мадяри та араби постійно воювали за володіння Кіпчака і Шірвана. Друга частина, яка перебувала біля Куми , зненавидівши постійні війни, відділилася від інших мадярів і пішла на захід, згідно з Нестором, пройшла біля Києва, зайняла землю інших слов’ян, які теж жили біля Дунаю. Але й ще одна частина мадярів, яка залишилася біля Терека, не була там довго, бо із сходу араби їх постійно витісняли. Втративши саму метрополію Маджар, вони з труднощами могли відстояти свої поселення. Послаблені постійними нападами ворогів, особливо печенігів, які систематично це робили на мадярів, що перебували біля річок Терек, Кума і Турк і не в змозі їм протистояти, теж взяли напрям на захід, куди раніше відійшли їхні родичі.
Перед тим як прослідкувати за мадярами у їх подорожі, остаточно вияснимо питання, а хто ж такі білі угри? Це ті мадяри про яких ми вже дещо знаємо і які називалися сікулами, тобто білими. Таким чином виходить, що були білі мадяри, а інші це самі мадяри, або чорні мадяри. Із такого поділу стає зрозуміло чому сікули утворювали окремий народ у Трансільванії і не хотіли змішуватися з іншими мадярами, бо вже в Азії мали відмінну назву і значно давніше перебували в Трансільванії, ніж чорні мадяри. Ту частину мадярів, які населяли територію біля річки Турк, візантійці називали турками і тому до наших днів вчені їх відносять до тюркомовного населення. Сікули, пройшовши теж біля Києва і зайнявши давні поселення слов’ян (гетів), Молдавію та Трансільванію, легко змогли надати допомогу русичам проти чорних мадярів, але коли ті довідались, що мають спільну мову з ними, перестають воювати і вступають з ними в союз. Не суперечить і те, що Анонім називає їх куманами. Ця назва збереглася у них від давніх поселень, коли ще проживали біля Куми.
Та повернімось до мадярів. Із-за пихи печенігів, залишивши батьківщину,вони поселяються по сусідству з хозарами, предки яких були спочатку кіммерійцями, а потім таврами. Це ті мадяри, що пішли на північ і два сторіччя проживали у Башкирії, де печеніги не давали їм дозволу на переселення, бо вважали себе слабшими у конфліктах з ворогами, а зміцнівши, такий дозвіл дали.
Перед тим як переселитися ті мадяри у 884 р. зібрали сім своїх родів, як про це написано в Анонімі невідомим писарем, які проживали між рікою Кама і Уральськими горами. Їхні вожді Алом, Лебед, Конду, Оіду, Тосу, Губа й Тугудум оголошують переселення і обирають верховним вождем 64-річного Алмоша – мужа всіма шанованого, якому на перших порах вони не дуже хотіли підкорятися і називали себе «вільними партнерами». Тут же формулюють п’ять пунктів майбутньої монархії:
1. Довічне успадкування з роду Алмоша;
2. Рівний поділ здобичі;
3. Щоб вожді родів та їх нащадки ніколи не утримувалися від впливу на управління;
4. Хто виявиться невірним вождеві, хай буде покараний смертю;
5. Якщо хтось порушить вищенаведене хай карається вигнанням.
Уклавши цей союз мадяри створили одну народність. З метою легшого керування натовпом встановили менших вождів і після багатьох промов вирушили у напрямку р. Волга. Переправившись у тому ж 884 році через ріку, напали на м. Суздаль Руської землі, а через два місяці зупиняються перед Києвом. Перебуваючи у свій час на півночі, мадяри зустріли там русичів, які платили данину хозарам, праворуч були мадяри, які, залишивши свого вождя і співвітчизників, прибули сюди від ріки Кума і займалися тваринництвом та землеробством, ліворуч знаходилися хозари. Алмош, між тим, переправившись через Дніпро, напав на Червону Русь, і вступив у Володимир (вчені того часу знали, що м.Володимир тоді ще не існував, але Анонім хотів повчити мадярів, що вони мають право і на Ладомерію, тобто Володимирщину). А це мадярські письменники і до цього часу благотворять, бо угри постійно на щось претендували і претендують, тобто в першу чергу їм мало земель. На прохання русичів їм прийшли на допомогу кумани. Але після невдалого бою русичів мадяри готувалися приступом взяти Київ, коли несподівано кумани пізнають у мадярах своїх родичів і об’єднуються з ними. За порадою киян мадяри знають, що батьківщина Аттіли,вождя гунів, знаходиться за горами Гаваш (Карпат). Алмош прийняв слово миру, а кияни проявили свою вдячність золотими і срібними подарунками і харчами. Та кумани над усе раділи, що знайшли своїх родичів і тому об’єдналися з мадярами. У куманів теж було сім родів: ел, едум, етул, бунгер, онеад, урсур, бойта і ретал. Таким чином з новими співвітчизниками, а також новими родичами куманами, у супроводі кількох київських русичів, Алмош, скрізь дружно прийнятий, не потребував зброї, навантажений подарунками з провідниками, які знали проходи Карпатських гір, після втомливої дороги переходить через Карпати, перед тим добре випасши коней у Галичині. Вони спускалися у долину річки Латориця, хоч вузьку біля Верецьок, але між теперішніми Чинадієвом і Мукачевом вона із прудкої переходить у повільну та широку.
Предки угорців, боячись засідки з боку місцевих жителів, які могли влаштувати пастки, перейшли Верецький перевал уночі між голими горами (полонинами) із-за їхньої висоти над рівнем моря. Пройшли туди де починається долина. І тут розташувавшись табором, вождь Алмош наказав розкинути свій намет на тому пагорбі на якому тепер знаходиться монастир. А верховний жрець війська розмістився на тій кам’яній горі, де тепер височить замок. Алмош, піднявшись вранці й до схід сонця розглядаючи рівнину, яка простяглася перед ним, побачив, що із кам’яної гори підіймаються до неба клуби диму. Він, вважаючи це за вогневі сигнали якогось ворожого вартового загону, негайно вислав розвідників для уточнення справи. Вони, повернувшись , дали йому знати, що верховний жрець там приносить жертву подяки, зарізавши найжирнішого білого коня, робить великий алдомаш великому Богові мадярів за те, що мандрівників щасливо привів сюди через усі перешкоди. На цей алдомаш з’явився і сам він зі своїм почтом і, тому, що йому це місце сподобалось, просив верховного жерця, щоб його поміняв з ним на той пагорб, на якому він розмістив свій намет. Довго ухилявся шановний бородатий жрець, поки, нарешті, після довгих умовлянь, діставши на додаток білого коня, відбувся обмін. Алмош наказав перенести свій намет на ту гору, що дісталася йому в цей спосіб, одразу розпочав закладати фундамент замку, і все військо уподовж 40-денного гуляння, по черзі мало деякі успіхи в будівництві. Потім воїни скаржилися, що це було для них «надміру трудне» (на угорській мові «мункаш»). Звідси пішла, за традицією, і назва міста та замку: Мункаш або Мункач. Після того як минуло 40 днів, відведених для відпочинку,все військо вирушило на Ужгород. Але М. Лучкай сумнівався в тому, що мадяри почали будувати замок, тому що в них не було таких будівельників і будівельного матеріалу, хіба що якісь укріплення встановили. А далі кам’яною горою певний період володіли заможні і багаті власники, однак вони не зробили щось помітне там. Автор «Історії карпатських русинів» писав, що угорський письменний Балайті розповідав таке, щоб применшити славу подільського князя Федора Корятовича, який з 1369 р. до своєї смерті дійсно надав йому вигляд справжнього замку, зокрема, зміцнив вежами, обвів його довкола ровами, дав викопати посередині замку у скелі колодязь.
Про бій угорців із захисниками Ужгорода нотар короля Бели IV описує так: «Тоді вождь Алмош з своїм військом билися біля фортеці Гунг, щоб її зайняти, а поки розташувалися табором навколо мура. Тоді князь тої фортеці на ім’я Лаборець, який на мові ужанських слов’ян називався Дука, вислизнув і поспішив до фортеці Земплум (Земплін). Воїни вождя, переслідуючи його, біля якоїсь річки схопивши, повісили на тому ж місці і від того дня ту річку називають за його ім’ям Лаборець. Тоді вождь Алмош із знатними людьми, увійшовши у фортецю Гунг, принесли велику жертву безсмертним богам і бенкетували протягом чотирьох днів. Четвертого ж дня, прийнявши рішення і заручившись присягою всіх своїх, вождь Алмош за своє життя призначив свого сина Арпада правителем. І проголошений був Арпад вождем Угорщини, і від Гунгу (Ужгорода) прозвані всі його воїни гунґарами, згідно мовою іноземців, і ця назва триває до сьогодні в усьому світі». Так з’явилася подвійна назва угрів.
Після захоплення Мукачева і Ужгорода, мадярам легко було зайняти, після облоги, фортеці Боржаву та Боршову і підкорили собі весь край між Бодрогом і Тисою аж до Угочі (Виноградово). Вони любили над усе край, багатий на рибу і різноманітних тварин. Один із загонів угорського війська дійшов в той час до території сьогоднішньої Солотвини, яке з часу утворення нашого округу (району) до початку 1960-х років входила у склад Рахівщини, адже там ще до н. е. добували сіль,яка їм була потрібна. А далі Арпад продовжує із своїм військом захоплювати, де хитрістю, а де й з боями, землі слов’янських князів, таких як: Салана, Гелова, Менуморота, Глада. Потім переправившись через Дунай і згуртувавшись, угорці захопили Паннонію, де теж проживали слов’яни. Але і далі продовжували спустошувати землі білих хорватів, моравів, греків, франків, германців та інших народів, поки їх не розгромило об’єднане німецько-чеське військо, після чого почали проживати осілим способом.
Хоча мадяри, сини степів Азії, не були знайомими із сільським господарством, навіть самого льняного одягу не знали, - далі писав М. Лучкай, - проте не були уже на той час дуже брутальної вдачі. Уже в киян багато чому навчилися, прибувши ще до більш цивілізованих країв, а просили дружби. Хоча, на нашу думку, до цього їм було ще далеко, адже давні віки і часи були надзвичайно злостивими. Зокрема, крім згаданого, вони перейняли від слов’ян форму правління, а також спосіб господарювання та використання ремесел, для чого запозичили від слов’ян понад дві тисячі слів, які пов’язані з цими заняттями. Але за таких обставин тоді назва і політичне існування слов’ян були поглинуті.
Тут мабуть слід торкнутися ще одного питання. Уже відомо, що угорські племена через головний Карпатський хребет проходили неодноразово і в різних місцях протягом 884-889 рр. Але не всі мадяри проходили через Верецький перевал, особливо ті. що поселилися у Молдавії й Трансільванії, зокрема, так звані білі мадяри. А чи не могло хоч би одне із племен перетнути через Карпати на тому місці, де тепер знаходиться чи не найдавніший Татарський перевал, який розміщений за декілька кілометрів на південний захід від сьогоднішнього Яблуницького. Тим більше, що через цю місцину у той час пролягав піший перехід з Історичного Закарпаття до Наддністров’я та Наддніпров’я і його люди довгий час називали Галицькими воротами. Тим більше, що у рахівській улоговині уже проживали люди, які могли відноситися до племен карпів (карпіанів), біссенів (бессів), яких уже на той час підкорити білі хорвати. Очевидно, так і відбулося, однак тодішні історики не зафіксували цю подію із-за віддаленості від інших перевалів,доріг і поселень, але людська пам'ять щось таки зберегла. Про цей перехід було відомо мандрівникам і торговцям ще з кінця ІІ тисячоліття до н.е., адже збереглися історичні перекази-згадки місцевих старожилів, які передавалися попередніми поколіннями та знайдений бронзовий скарб на території Рахова, що теж свідчить про це.
Микола
Ткач – історик, краєзнавець
Немає коментарів:
Дописати коментар