18 лютого 1867
року на засіданні угорських Державних зборах урочисто проголосили указ
імператора і угорського короля Франца Йосипа І про відновлення правової й
історичної спадковості Угорського королівства. Було утворено дуалістичну
державу в Дунайському басейні, Австро-Угорщину і прийнято ряд законів на
наступних зборах, які відновлювали і зміцнювали систему централізації на території
королівства. Одночасно парламент відкинув признання яких-небудь особливих прав
національних меншин (закон №XLIV/1868). Їм
залишалося задовольнятися конституцією, що «кожний громадянин
вітчизни…користується всіма правами без врахування його належності до
якої-небудь етнічної групи». Хоча Законом дозволялося в школах навчати дітей на
рідній мові, а також функціонування мов національних меншин, але в ньому не
було передбачено ніяких гарантій демократичних прав, ніяких санкцій за їх
порушення, чим користувалися угорські чиновники на всіх рівнях по відношенню до
національних меншин. Таким чином австро-угорська угода 1867 року і утворення
Австро-Угорської монархії відкрило шлях для прискореної мадяризації неугорських
народів королівства, адже вважалося, що крім угорців рівноправними з ними
можуть бути тільки асимільовані представники національних меншин. На території
Закарпаття завданням модернізації дуже активно використовував єпископ
греко-католицької Мукачівської єпархії Штефан Панкович (1867-1874 рр.). Він
домігся вигнання із товариства св. Василія Великого А. Добрянського, а із
народних шкіл звільнення русинських вчителів та із редакцій газет русинських
журналістів. Він також заборонив навчання у віденських школах семінаристів із
нашого краю, в тому числі із Рахівщини, щоб вони там не заразилися
«слов’янським духом». Єпископ Ш. Панкович практично відмовився від прямої
юрисдикції Ватикану над єпархією, що відбулося в 1771 році і признав панування
угорської католицької церкви над підкарпатськими греко-католиками. Майже в
кожному селі Рахівської округи, зокрема, в Рахові, Ясінях, Великому Бичкові,
Берлибаши (Костилівці), Квасах, Білині, Лузі, Косівській Поляні, Кобилецькій
Поляні, Лазещині, Чорній Тисі, Трибушанах (Діловому), Богдані, Верхній Апші
(Верхньому Водяному) та деяких інших населених пунктах, були побудовані
греко-католицькі церкви та парафіяльні будинки, з участю як держави так і
місцевого населення, починаючи з 1870 року. У Рахові та Ясінях почали діяти
католицькі костьоли.
У 1881-1883 рр.
серед русинської інтелігенції відбувся розкол на два табори – русофільський
(старше покоління: А. Добрянський, А. Митрак, І. Раковський) і русинофільський
(молоде покоління: Н. Гомічков, Ф. Злоцький, Л. Чопей). Старше покоління
притримувалося орієнтації на Росію і в свої літературній і публіцистичній
діяльності використовувало виключно російську мову, в підкарпатськім його
варіанті. Молодше покоління розуміло делікатність проблеми використання мови
чужої країни і народу, і не неприйнятність його угорськими чиновниками. Але в
той же час вони забували , що і підкарпатська мова цими чиновниками не
визнавалася, а про українську мову, мову Т. Шевчнка, годі вже було й згадувати.
Визнавалася тільки угорська і німецька мови. Незважаючи на це, молодше
покоління складало і видавало русинські (українські) підручники, словники і
граматики русинської мови (Л. Чопей, Ф. Злоцький,) вони також видають русинські
газети (Е. Фенцик). Група проугорсько орієнтованих русинських інтелектуалів
(«мадяронів») Ю. Драгобецький, К. Невицький, А. Романець та інші, почали
видавати в Ужгороді популярний щотижневик Kelet (Схід)
(1888-1901 рр.) на угорській мові. На його сторінках «мадярони» пропагували
формування «угорської політичної нації» і неминучість асиміляції русинів у
мадярському середовищі.
У 1895 році,
після 12-річної паузи, відновило свою роботу Товариство св. Василія Великого в
Ужгороді і хоча на словах визнавало існування самобутнього русинського народу,
але мовою спілкування членів Товариства була вже угорська.
Після революції
1848-1849 рр. монархія Габсбургів вступила на шлях прискореного розвитку
ринкових, капіталістичних відносин. Однак її угорська частина в тому процесі
значно відставала від австрійської. Найбільш відсталими були північно-східні
комітати Угорщини населені русинами, в тому числі і Мараморощина. Тільки в 60-х
рр. у підкарпатських комітатах появилися перші млини з паровими двигунами, але
на Рахівщині на той час таких не було жодного. Промисловий розвиток краю, як і
в Угорщині в цілому, гальмувалося недостатнім, а то й
просто відсутності капіталу. Великим гальмом у підкарпатських комітатах була
відсутність інфраструктури. До 1846 року була тільки прокладена возова дорога
від Солотвини до Ясіня і далі через Яблуницький перевал і аж до Станіславова.
Будівництво залізничної дороги, яка би з’єднувала наш край з промисловими
центрами монархії почалося тільки у 70-х роках. У 1870 році на Закарпатті
протяжність залізниць, що були прокладені, становило лише 206 км. Поступово
стальними магістралями були з’єднані всі міста комітатів: Мараморош, Угоча,
Берег, Унг та іншими. Наш край на кінець отримав сучасний транспортний зв'язок
з промисловими центрами Дунайської улоговини. У 1894 році було закінчено
будівництво як залізниці, так і віадуків та тунелів у межах Рахівщини, по якій
з серпня 1895 року почали курсувати потяги. Але протягом прокладання залізниці
будівельники заразилися заразними хворобами, від яких померло 32% від загальної
кількості чоловік. Будівництво цієї дороги дещо збільшило потребу в робочій
силі й на будівельні матеріали. Іноземною фірмою «Клотільда» було побудовано у
Великому Бичкові лісохімзавод, де перероблялася деревина, перевезення якої,
відбувалося по узькоколійках з Кобилецької Поляни та Плаюця. У Трибушанах,
Берлибаші, Кобилецькій Поляні та Косівській Поляні добували залізну руду, з
якої виплавляли метал, а потім виробляли знаряддя праці, зокрема: лопати,
сокири, вили, мотики, кайла, копачки, сабіни та деякі речі домашнього вжитку,
включаючи й горшки. На Рахівщині діяли лісопилки, де пили рухали водяні колеса.
Досить багато чоловіків сезонно працювали на лісорозробках і залісненні
зрубаних ділянок та прокладанні гірських доріг (пішників), які люди називали
копанками або йорданками та плаїв (широких доріг), по яких місцеві жителі
весною і осінню переганяли свою худобу на полонини і назад додому, протягом
літа ходили по молоко,, сметану, а також по сир і урду, тобто на рьид. Мисливці йшли по них, особливо
взимку, на полювання, які навіть приходили сюди з власне Угорщини, Австрії,
Чехії. Але промисловий розвиток Рахівського округу, утворений 1896 року,
залишався відсталим в усіх сферах життя. Мала кількість орної землі, низькі
врожаї, борги лихварям, загальне тяжке соціальне становище примусили місцевих
селян виїжджати за океан, у США, Канаду, Аргентину та в інші держави. Протягом
останнього десятиліття ХІХ сторіччя із підкарпатських комітатів емігрувало
понад 100 тис селян, що стосувалося і Рахівщини.
Про надзвичайну
соціальну ситуацію у підкарпатських селах, масову еміграцію і її наслідках
інформувала уряд в Будапешті ужгородська єпископська канцелярія, яка зібрала ці
відомості із церковних приходів. У 1897 році угорське міністерство землеробства
розробило план так званої «Верховинської акції». Її керівником був призначений
відомий угорський економіст шотландського походження Едмунд Еган. Він розроби
план підвищення сільськогосподарського виробництва у підкарпатському селі
шляхом його модернізації і кооперації, розширення орних площ, відновлення стад
домашньої худоби і модернізації полонинського господарства, меліорації
заболочених земель. Угорське міністерство землеробства організувало у Мукачеві
Експозитуру гірських районів на чолі з Е. Еганом. Її керівник підкреслював
також політичне значення «Верховинської акції». У доповіді уряду вказував, що
угорський уряд має реальний шанс залучити місцевих жителів на свою сторону і
остаточно модернізувати їх основну масу. Протягом декількох років Експозитура
успішно реалізувала план Е. Егана і після трагічної загибелі її автора
(18.09.1901 р.). Нею були створені наукові сільськогосподарські станції, в тому
числі і у Великому Бичкові, у Баварії і Тіролі була закуплена домашня худоба
продуктивної породи. Селяни отримували державні кредити, працівники Експозитури
вчили їх нових форм господарювання. Організовували виробничі і збуткові
кооперативи. Безземельним допомагали знайти сезонну роботу у центральній
Угорщині. Почалося будівництво сітки меліоративних каналів на Притисянській
долині. Досить успішне впровадження «Верховинської акції» перервала Перша
світова війна. Однак, вона дуже мало поліпшила становище селян на Рахівщині, хіба
що частково у південно-західній її частині, зокрема, у Солотвині, Білій Церкві,
Середній Апші (Середньому Водяному), Вишній Апші (Верхньому Водяному), із-за
гірської зони та дуже малої кількості орних земель. Правда, вона могла досить
суттєво вплинути на розвиток полонинського господарства.
У кінці ХІХ
сторіччя посилились проугорські настрої серед молоді підкарпатської
інтелігенції. Молоде покоління вчених (А. Годинка, Ш. Бонкало, Г. Струтинський),
художників (І. Рожкович, Е. Самовольський,), журналістів, юристів і політичних
діячів (Е. Сабо, Е. Рибар, Ю. Пастелі, М. Куткофалві, К. Демко, Е. Коцкоці)
захопило у свій водоворот динамічне, активне, суспільне і культурне життя
угорської столиці Будапешту. І хоча вони залишалися патріотам свого краю, тим
не менше перш за все були активними «західниками». Всі вони бажали швидкого і
повного злиття краю з угорською культурою. Заперечували будь-який зв'язок
Підкарпатської (Угорської) Русі з східнослов’янською сферою українців. Всіма
засобами прагнули доказати ,що підкарпатці відносяться з давніх часів до
центральноєвропейської культурної сфери, хоча їх предки почали переселятися
сюди із Подністров’я і Придніпров’я, на територію між Тисою і Дунаєм, тільки з
ІІ сторіччя і остаточно утвердилися тут лише у VIII сторіччі.
А територія Рахівщини в цей період була малозаселеною, звичайно, крім Солотвини
і її околиць. Саме радикальні із них заперечували навіть свою русинську етнічну
ідентичність. На початку ХХ сторіччя угорський уряд загострив курс на мадяризацію
неугодних народів королівства. Угорський парламент прийняв ряд законів,
підготовлених міністром освіти Альбертом Апгоньі (1907 р.). Державна влада
взяла на себе утримування шкіл, вчителі отримали статус державних службовців з
підвищеною платнею і забезпеченою пенсією. Але при тому вони повинні були
прийняти присягу на вірність держави і взяти на себе обов’язок «вчити і
виховувати учнів в дусі відданості батьківщині, Угорському королівству і
усвідомлення належності до угорської нації». Мовою навчання в усіх школах
повинна бути тільки угорська мова. Таким чином автоматично ліквідовувалася
шкільна система національних меншин, в тому числі й русинська школа. Процес
модернізації торкнувся також підкарпатської греко-католицької церкви. У 1912
році Гайдудорожський вікаріат Мукачівської греко-католицької єпархії з дозволу
Ватикану був реорганізований у самостійну Гайдудорожськую єпархію. У її 160
приходах у русинських чи русино-угорських селах було відмінену церковно-слов’янське
богослужіння і введено богослужіння на латинській чи угорській мовах. Цим
ліквідовувався останній бар’єр перед масовою і відносно швидкою асиміляцією
русинського населення в південній частині Земплінського комітату. Мадяризація
греко-католицької церкви, «мадяронство» священослужителів вело її до
дискредитації і втрати авторитетної частини прихожан. Це прагнула використати
православна церква. Ідею про її відновлення на Підкарпатті пропагували
поверненці із еміграції в США, а також русофіли, зв’язані з так званим
неослов’янським рухом. Появилися перші напівлегальні общини православних в
комітатах Шариш, Берег, але більше всього на Мараморощині. В умовах наростання
в Європі напруги між двома воєнно-політичними блоками, Антантою і Троїстим
союзом, появилися прояви шпіономанії і націоналістичної істерії. В цій
атмосфері угорська влада об'явила общини православних краю ворожою, російською
агентурою. У 1904-1906 рр. в Дебрецені і Будапешті були організовані судові
процеси проти православних. Такі процеси у 1904, 1906, і з 29.12.1913 по
03.08.1914 рр. були в Мараморош-Сеготі. Найбільш широкого розголосу набув
останній з них над 94 православними селянами, чоловіками і жінками у віці від
17 до 64 років. Всі вони були звинувачені у державній зраді по причині їх
масового виходу із греко-католицької церкви і переходу в церкву православну,
яка немовби мала підпорядковуватись Руській православній церкві ( насправді
вона підпорядковувалася Сербській православній церкві), в намаганні приєднання
частини територій Угорщини до Росії. Процес викликав бурхливу реакцію в
демократичних колах Європи, засудивши угорське судочинство, яке не звертало
жодної уваги на захист підсудних. Він закінчився засудженням 33 звинувачених на
37 років, поділеного на всіх ,тюремного строку ув’язнення та 6800 крон штрафу.
Архімандрит Олексій Кабалюк-Карпаторуський, який був родом із Ясіня, рішенням
суду отримав 4 роки тюрми і 1000 крон штрафу. Але бажаного результату угорській
владі досягти не вдалося. Залякати підкарпатських селян так і не вдалося.
Засуджені в їх очах були «мучениками за віру», православний рух ширився і
розвивався дальше. Марамороський процес був по суті першим політичним процесом
угорської влади проти підкарпатських селян, які в пасивній, релігійній формі протестували
проти політики денаціоналізації.
Микола
Ткач – історик, краєзнавець
Немає коментарів:
Дописати коментар