середа, 14 лютого 2018 р.

До історії Рахівщини з істориком Миколою Ткачем: Рахівщина за Мадярщини


Велика Моравія у період правління князя Святоплука (871-894рр.) досягла найбільшої могутності і приєднала в свій склад західну і центральну частини Історичного Закарпаття. Долину Тиси, включаючи й Рахівщину та південну частину Закарпаття ,підкорив собі болгарський цар Сімеон І. Внаслідок цього в останній третині ІХ сторічя територія краю була розділена між Великою Моравією і Болгарським царством.
У кінці ІХ сторіччя Карпати перейшли мадярські племена під орудою князя Алмоша і за згодою з великоморавським князем Моймиром ІІ зайняли Потиську низину в якості федератів (союзників) морав’ян. Велика Моравія, послаблена боротьбою за владу між синами князя Святоплука, зовнішнім впливом Франкської держави і Болгарії, гостро потребувалася у союзникові. Певний період союз між морав’янами і мадярами діяв. Одначе після приходу наступної хвилі мадярських племен на чолі з вождем Курсаком і їх союзників кабар (хозар) виділена їм територія Потисся стала недостатньою. Союзницькі відносини були перервані й мадярські військові загоди почали систематично нападати на основну територію Великої Моравії. На початку Х сторіччя вони остаточно розгромили військо Муймира ІІ. Велика Моравія припинила своє існування. Після її падіння дружини мадяр починають походи проти карпатської Білої Хорватії, Греції, Італії, Німеччини. Тільки в 955 році вони зазнали нищівної поразки на річці Лех у Німеччині від військ  німецького короля Оттона І і чеського князя Болеслава І. У 970 році війська Візантії перемогли об’єднані дружини мадярів і київського князя Святослава у Адріанополі. Ці битви мали вирішальне значення в історії народів Центральної Європи, в тому числі й у  білих хорватів.

Вожді мадярських племен відмовилися від кочового способу проживання, прийняли християнство і увійшли у співтовариство європейських християнських народів. Тим самим виникає своєрідний мадярський феномен, трансформація азіатських кочівників у ранньосередньовічний європейський народ при збереженні його угрійської ідентичності. Цього не змогли зробити попередники мадярів у цьому регіоні, зокрема, гуни, авари і зникали десь у євразійських степах («погибаша аки обри (авари)»), за словами київського літописця Нестора. Свої політичні інтереси мадярські вожді (князі) (з початком Х сторіччя – королі) сконцентрували на внутрішній консолідації влади у відносинах із заходом. Історичне Закарпаття певний час залишалося в тіні цих важливих подій. Частина дружинників із рядів білих хорватів вступають на службу мадярських великих князів. Разом з норманськими, болгарськими та іншими найманцями утворили їх гвардію, яку князі використовували у їхній боротьбі з племінними вождями по укріпленню центральної влади Угорської держави, що формувалися.
Нові держави Центральної і Східної Європи розділили між собою спадок відживаючої свій вік Білої Хорваті. Її західна частина деякий час входить у склад Чеської держави, потім на початку ХІ сторіччя її захоплює польський король Болеслав Хоробрий. Східну частину Білої Хорватії у верхній течії Дністра включає у склад Великого Київського князівства в 992 році князь Володимир Святославович. Південнокарпатські землі Білої Хорватії відходять до Угорського королівства у період правління короля Стефана (Іштвана)І. Зникає і етнонім «білі хорвати», появляється нове визначення південнокарпатських слов’ян – Русини (Rutbeni), що тоді ще не стосувалося слов’ян ні із західної, ані з східної частин уже зниклої Білої Хорватії. Лише із захопленням всієї території Історичного Закарпаття мадярами це поняття поширилося на всіх тодішніх місцевих жителів нашого краю, в тому числі й на території сьогоднішньої Рахівщини. Воно є похідним від східнослов’янської назви Русь. Однак, Закарпаття територіально ніколи не входило у склад Великого Київського князівства. Тому перешкоджали у першу чергу карпатські хребти і їх непрохідні на той час ліси. Гірська частина краю, а вона складала 4/5 її території, аж до кінця ХІІ сторіччя називається в тодішніх документах як terra nullius, тобто була нічиєю землею, територією між кордонами Київської Русі, Польського і Угорського королівств. І майже вся Рахівщина, крім південно-західної частини, тоді знаходилася у цій гірській зоні, в тому числі і поселення на території сьогоднішнього Рахова, відомості про яке вперше згадується під 910 роком. Для Арпадовичів це полегшувало їх просування із Потиської низовини до хребтів Карпат. У політичному і адміністративному відношенні вся територія сьогоднішнього Закарпаття в цілому, включаючи і її гірську частину, стало інтегрованою частиною Угорського королівства тільки на межі ХІІІ-XIV сторіч.
У 1001-1003 рр. король Стефан І утвердивши свою владу у державі, провів адміністративну реформу, розділивши територію країни на комітати (жупи) на чолі із жупанами з резиденціями у жупних замках. Деякі прикордонні землі, яким загрожувала небезпека, по французькому зразку управлялися як марка. Саме у Потиссі, була утворена Руська марка (marchia Ruthenorum), якою керував наслідник трону принц Імеріх (Емеріх) «дукс рутенорум» - «вождь русинів» із західним кордоном вздовж Дунаю. Із цього можна зробити висновок, що сьогоднішні Закарпаття, тим більше Рахівщина, в той час дійсно ще не входили у склад Угорщини і були нічиєю землею, хоча тут люди проживали з глибокої давнини.
На межі ХІІІ-XIV сторіч угорські королі утворюють комітатську (жупну) систему і на території Історичного Закарпаття. Одним із перших був утворений комітат (жупа) Унг (Уж), а потім у південно-східній частині краю обширний комітат Боршов (comes de Borsova). У 1304 році він був поділений на три нових комітати Берег, Угоча і Мараморош. У центрі комітатів були побудовані на місці колишніх слов’янських городищ комітатські замки і на Мараморощині це був Вишківський, а потім Хустський. Вища адміністративна і судова система тут була в руках жупана/наджупана, що збирав податки із яких 2/3 віддавав королю, а 1/3 залишав для забезпечення управління і оборони комітату. Йому безпосередньо підкорялася замкова челядь (servites castri) і дружинники, воїни які стали «замковими людьми». Але, як відомо, на Рахівщині не було побудовано жодного замку, їх роль, у випадку нападу ворогів, можна було використовувати глибокі ущелини й полонини або вершини гір, що неодноразово робилося. Люди, які тут проживали, особливо на південному заході, виживали за рахунок полювання, рибальства, розведення домашніх тварин, вирощування зернових й іншої тогочасної городини на розорених ралом або плугом клаптиках землі та збиральництва. Цим і займалися прості селяни, які на той час були ще вільні.
У кінці ХІІ- на початку ХІІІ сторіч Угорське королівство вступили в полосу центробіжних прагнень магнатів, які досягли свого епогея у період правління короля Андрія (Ендре)ІІ. Раніше влада дворянства трималася на умовному володінні землею, яка дарувалася їй на тимчасове користування за службу королеві. Король Андрій ІІ почав роздавати королівські землі своїм прихильникам «на вічні часи». У результаті в Угорському королівстві формується структура феодальних доміній, які збереглися на протязі всього середньовіччя (зокрема, на Мараморощині Хустська й Бичківська домінії). При цьому відбувалося суттєве послаблення влади короля. Незалежні власники землі, головним чином магнати, примусили короля Андрія ІІ з приводу цього видати відому «Золоту буллу» (1222 р.). Для абсолютної більшості населення Історичного Закарпаття, яке, як уже згадувалося, було ще вільним, але непривілейованим, «Золота булла» була небажаним явищем. Русини, які в результаті «дарунків» магнатам земель, стали проживати на територіях приватних доміній,  Податки повинні були сплачувати магнатам, позбавлялися можливості самореалізації. Послаблена була також комітатська система наджупана/жупана. Ці посади ставали спадковими багатьох магнатських сімей.
Протяг 1223-1240 рр. у Східній Європі встановили свій вплив монголо-татари. Навесні 1241 р. вони перейшли Карпати і вторгнулися у Центральну Європу. Перемогли війська угорського короля Бели IV, які були зосереджені на територіях Закарпаття і Східній Словаччині. Поруйнували і пограбували села і міста у Березькому і Ужанському комітатах, дійшли навіть до слов’янського укріпленого городища в урочищі Читаття, яке знаходилося на території сьогоднішнього смт. Солотвино, що тоді входило у склад Мараморощини. Однак, гірський край, лісові масиви завойовники не захоплювали. Вони направилися до багатих міст і монастирів Подунав’я. Але, із-за династичних суперечок після смерті Чінгіс-хана війська хана Батия у 1242 році прискореним маршем направилися через Волощину, Причорномор’я і Приазов’я в сторону Монголії. Трагічний досвід показав, що кочівникам на той час може протистояти тільки система кам’яних замків. Найбільш уразлива була північно-східна частина території королівства, Верхнє Потисся, включаючи Закарпаття, і, звичайно, соляні поклади у межах теперішньої Солотвини. Майже кожен другий рік на ці території нападали татарській війська із захоплених ними руських князівств і Криму. Тому король почав будівництво оборонної замкової системи саме на території Закарпаття, в яку з часом увійшло не менше 12 замків. Зокрема, долину Тиси оберігали Вишківський замок, пізніше Хустський, а також Нялаб в Королеві, Канко в Севлюші (у Виноградові) ,які були розташовані на Мараморощині. У результаті такої будівельної активності закарпатський пейзаж у кінці ХІІІ сторіччя набув рис типових для європейського середовища.
Але чи на території сьогоднішньо Рахівщиниї у Х-ХІІІ сторіччях були якісь людські поселення, адже в історичній літературі, тим більше, в документах, майже про це не йдеться? Відповідь може бути дещо однозначною, так були! Мотивацією цього твердження може бути тільки те, що 100 тисяч років тому назад вони вже мешкали на Білоцерківській і Солотвинській стоянках кам’яного віку. А Рахів, як поселення, вже згадувався двічі, у 910 р. і 1241 р., можливо вони проживали і в межах сьогоднішніх Великого Бичкова, Ясіня, з якого починалися так звані Галицькі ворота під  час переходу у Прикарпаття. Вважаємо, що доказова база з цього питання більш-менш є достатньою. Інша справа – чи багато людей тоді тут проживало? Звичайно, мало, і, можливо лише незначна кількість, а то й одиниці, адже про це в жодних історичних джерелах зовсім не згадується, тому важко з приводу цього щось конкретне писати або говорити. І знову запитання. А чим вони займалися? Чи було якесь покращення їхніх умов проживання в порівнянні з мідно-бронзовим часом та появою заліза? І знову твердження – так були, але незначні, адже вони жили майже ізольовано від навколишнього світу, особливо у Рахові і Ясінях, які, можливо, були своєрідними торговими перевалочними пунктами між Закарпаттям і Галичиною, дякуючи згаданому переходу. Про досягнення тогочасних цивілізацій вони могли чути лише із уст торговців і випадкових мандрівників та утікачів, які ховалися від кари за вчинені злочини. Вони і торували пішу дорогу вздовж Тиси, але несли тільки те, що могли перенести на своїх плечах, зокрема, продукти харчування, вироби з бронзи,міді та заліза, тканини, можливо якісь жіночі прикраси із золота та срібла. Все це обмінювалося в першу чергу на овець, поява яких, на нашу думку, і закладала тут перші паростки цивілізації, адже забезпечували людей молоком, сиром, м’ясом, шкірами для одягу, шерстю і органічними добривами, тобто основу їхнього проживання. Також міняли вони товари на шкіри диких звірів, сушену рибу, засушені гриби й різноманітні дикоростучі плоди. Всього цього було вдосталь в окрузі Рахова і Ясіня. При обміні торгувалися, рахували кількість того чи іншого товару, який підлягав обміну або продажу за монети, що могло і дати назву Великому Бичкову, Рахову та деяким іншим поселенням. Ці люди настирливо і вперто займалися розкорчовкою чагарників на рівнинній місцевості, яка, у свій час була дном повноводної річки, під клаптикові нивки для сівби злаків й городини та  сінокосів і випасу домашньої худоби.
Однак, противники таких тверджень можуть спитати, а де тоді археологічні знахідки, які би підтверджували проживання тут людей в той час? Відповідь тут проста і зрозуміла. Ті житлові споруди, а це землянки, напівземлянки, навіси було знищено часом, адже дерево не залишає слідів. Але німих свідків є вдосталь, тобто каміння, яке було в підмурниках та мурах, і кістки тварин й нетлінні залишки людей на місцях їх поховань, які приховані часом, землею, чагарниками та деревами. Тільки цим питанням на Рахівщині майже ніхто як слід не займався. А вони є у багатьох місцях,також і у географічному суходільному центрі Європи. Зокрема, там видно деякі тесані каміння, які були під будинками, поки людей не виселили в інше місце під час будівництва залізниці.
Після відходу монголо-татар починається новий процес заселення, поступова мирна колонізація територій Закарпаття, включаючи і Рахівщину,  в напрямку від передгір’я, долинами рік до хребтів гір. У цей період в наш край надходить своєрідна хвиля гостей,зокрема, колоністів, головним чином німецьких, волоських та словян з Галичини, яка проходила по двох різних напрямках. У низинній місцевості у ХІІІ- на початку XIV сторіч у відповідності з так званим німецьким колонізаційним правом, принесеним колоністами з Чехії, яка тоді майже не торкнулася Рахівщини, хіба що на місці видобутку солі в Солотвині. У передгір’ї і горах колонізація проходила у відповідності з так званим волоським правом. Це, в першу чергу, стосувалося переселенців із волоських земель із-за постійних нападів завойовників, а починаючи з середини XIV і в XV сторічах із Галичини, в результаті захоплення її території Польським королівством. Основною причиною цього стихійного переселення з Прикарпаття було погане відношення польських магнатів до місцевого населення, і, зокрема, із-за так званого звичаєвого права «першої ночі», що сприймалося населенням вкрай негативно, особливо молодими людьми, які і складали основну групу втікачів. Власники землі, а це були магнати і дворяни, спочатку запрошували посередників, організаторів поселення, яких на Мараморощині звали кенезами. Нові поселення, відповідно договорів (кнезських грамот) звільнялися від всіх податків і повинностей строком від 5 до 20 років. Як тільки договірний строк минав, вони збирали податки на користь власників землі, часто не забуваючи й про себе, слідкували за виконання переселенцями повинностей (прокладання і ремонт доріг, укріплення берегів річок і потоків,будування мостів тощо). Вони також виконували роль судової гілки і влади. Так, на Рахівщині починають появлятися нові поселення, як організовані так і, очевидно, стихійні, які з часом ставали осередками нових сіл. В ту пору це в першу чергу стосувалося згаданих Великого Бичкова, Рахова, Ясіня та Вишньої Апші (Верхнього Водяного) Середнього Водяного (Середньої Апші) та деяких інших. Тут слід зазначити, що в горах поселення виникали в основному на тодішніх низинних полонинах, адже з початку люди випасали худобу в цих місцинах, а потім, в силу тих чи інших причин, залишалися тут і взимку, як це, за переказами, мало місце на територіях сьогоднішніх Ясіня, Требушан (Ділового), Кобелецької Поляни, можливо ще й в інших.
Як уже зазначалося, замків на Рахівщині не було побудовано жодного. Очевидно угорська влада надіялася, що лісові завали з обох сторін головного Карпатського та інших хребтів, відсутність тут належних доріг і населених пунктів, не дасть можливість багаточисленному ворожому війську пройти цю місцевість. Як показали наступні події, це рішення на той час виявилося вірним. Не виникали тоді тут і поселення містечкового характеру із-за відсутність потрібної кількості людей та важких умов проживання, хіба що відбулося відродження Солотвини, яке було поруйноване монголо-татарами. Король Бела IV був першим правителем Угорщини, який сприяв розвитку на Закарпатті міст, що виникали як посади навколо комітатських замків і торгових центрів аграрних округів: Ужгороду, Мукачеву, Берегову, Севлюшу (Виноградову), Хусту, Тячеву, Сеготу. В той же час він своїм Декретом у 1267 році проголосив другу редакцію «Золотої були». У ній підтверджувалося і розширювалося власность магнатів. Також радикально змінювалася система соціальних відносин на Закарпатті, в тому числі і на Рахівщині. Все раніше вільне населення в результаті формування великої власності поступово втрачало волю і перетворювалося в єдиний прошарок феодально залежних селян. Королівські наділи у нашій місцевості в кінці XIII сторіччя переходять у спадкову власність феодалів. Підтримували міста і деякі наступні правителі Угорщини. Так, «молодий король» Стефан (Іштван V) у 1272 році надав широкі привілеї Севлюшу (Виноградову), яке стало немов би зразком і отримало назву «севлюшське право).
Протягом кінця XIII-XIV сторіччах на Рахівщині кількість людей дещо збільшилося. Наявне населення та переселенці і далі розкорчовували й розчищали низинні землі під нивки й сінокоси та випаси вздовж річки Тиси та її потоків-приток, але рівнинних земель почало не вистачати. У процесі цієї виснажливої праці частина з них поступово починали підніматися в гори, де знаходили подини та інші зручні місця поблизу потоків, потічків й джерел з водою і після їх розкорчовки будували собі житло або зимівники, де в окремих місцях і по-сьогодні їх нащадки взимку займаються відгодівлею худоби або й проживають там. Тим більше, що в той час і дещо ще пізніше ліс не мав якоїсь межі і яку площу  землі вони викорчовували стільки й мали її в своєму користуванні. Але щоб вижити вони, як і в попередні літа, займалися полюванням за допомогою луків і стріл та капканів, збиральництвом, рибальством, ремісництвом тощо. Але порівнюючи з більш давніми часами, мало що в їх побуті змінилося на краще, хіба що більш активно почали входити в обхід окремі знаряддя праці із заліза, зокрема. сокири, коси, серпи, наконечники стріл та дещо більшого поширення набував тканий одяг, поряд із шкіряним. Їжа тоді була здебільшого одноманітною та грубою і рівень тривалості життя людей залишався невисоким. А про дитячу смертність не приходиться вже й говорити, адже вона була надзвичайно високою.
На початку XIV сторічча династія Арпадовичів вимерла по чоловічій лінії (1301 р.). Угорське королівство вступило в смугу династичних чвар, його реально розділили між собою великі землевласники. Підкарпатські комітати включаючи й Мараморощину, підкорили собі сімейства Амадея Аба і Петера Пете. Магнати південної Угорщини призвали на королівський трон наслідника неаполітанського трону принца Карла Роберта із династії Анжу. Молодому королю під іменем Карла І Роберта (1301-1342 рр.) довелося вести 20-ти річну війну за утвердження своєї влади. Головним театром військових дій були Словаччина і Закарпаття, але війська короля і трансільванського воєводи перемогли сили змовників. Відповідно плану магнатів серед претендентів був також галицький князь Юрій, син князя Лева Даниловича і угорської принцеси Констанції.
Після перемоги над магнатами король шукав опору у містах, в т.ч. і на Мараморощині. У 1329 році він надав «севлюшське право» Хусту, Вишкову, Тячеву та Мараморош-Сігету, останнє з яких, із утворенням Марамороського комітату, поступово стало головним адміністративним центром, відтісняючи в цьому Вишково і Хуст. Його наступник Людвик (Лайош) Великий (1342-1382 рр.) видав декрет (Decretum unicum, 1351р.), яким підтверджував права дворян і врегулював право на спадок. Цим же декретом він також закінчив формування другого соціального стану, феодально залежного селянства. Воно перетворилося у єдиний стан селян або кметів. Всі ще особисто до того вільні селяни повинні були платити власнику землі натуральні і грошові податки, що в повній мірі стосувалося і тодішніх порівняно не численних жителів Рахівщини. Земельними наділами селяни, які своїми силами зробили їх придатними для сінокосів і обробітку, користувалися по на слідству. Вони також мали право вільного переходу з одного місця на інше. Їх повинності у ХІV сторіччі були ще мінімальними, але з часом поступово збільшувалися платежі на користь королівської казни і феодалів. Про проникнення якихось проявів культури та освіти на Рахівщині із заходу у той час і мови не могло бути, адже королі й магнати  приходили й відходили,але з цих питань нічого не прагнули щось поліпшити,хіба щось про себе, а життя людей йшло,як і раніше, своєю чергою і  без змін.
У 1384 році на угорський трон вступив король Сігізмунд (Жігмонд) із династії Люксембургів. Він прийняв у ролі свого гостя подільського князя Теодора Корятовича (Коріатовича) із його людьми, якого вигнав із Поділля великий князь литовський Вітовт (Вітаутас), і дарував йому у ленне (умовне) володіння Мукачівську і Маковицьку домінії (Східна Словаччина). Але це аж ніяк не торкнулося північно-східного Потися, тим більше він був жупаном Бережського і Шаришського комітатів.
Після смерті Сігізмунда, в результаті боротьби за трон і повстання селян та міської бідноти, в тому числі і на Мараморощині, яке придушив трансільванський магнат Янош Гуняді, новим королем став Владислав І Ягелонський (1440-1444 рр.). Він призначив Я. Гуняді трансільванським воєводою, жупаном декількох комітатів у північно-східній частині королівства в т.ч. підкарпатських та управителем мараморошських соляних копалень, включаючи й на територій Солотвини. В умовах боротьби за трон, території на схід від Тиси, що знаходилися під управлінням жупана, була оазисом миру та спокою. Так тривало і в той час коли він був керівником країни після загибелі короля, а також до його смерті від чуми у 1456 році.
Новим королем став син Я. Гуняді Матяш прозваного Корвіном (1458-1490 рр.). На угорський трон вступив високоосвічений керівник, типовий представник епохи Відродження. Він заснував перші університети в Угорщині (в 1467 р. у Братиславі і у 1480 р. у Буді). Його опорою проти магнатів було дрібне і середнє дворянство. Підтримував міста, прагнув покращити становище селян на території Закарпаття, зокрема русини були звільнені в тому числі і на Рахівщині, від церковного податку, крім утримування священика. Король примусив дрібних дворян і кнезів дотримуватись прав селян згідно вимог волоського права, що стосувалося і жителів верхів’я Тиси. Його смерть стала важливою віхою в історії Угорщини і Центральної Європи в цілому, адже закінчився період миру і відносної рівноваги у державі і суспільстві. Король Матяш залишився символом справедливого правителя як в угорському, так і в русино-українському фольклорі.
Новим угорським королем був обраний чеський король Владислав ІІ Ягеллон (1490-1516 рр.),в період правління якого вперше згадується православний епіскоп Іоан і православна єпархія на Закарпатті (1491 р.), яка діяла на тут майже два сторічча із резиденцією в Мукачівському монастирі.
У 1498 році виник перший страйк солекопів у закарпатській Солотвині. Солекопи в знак протесту проти своєвільного обмеження чиновниками дарованих їм королем привілеїв, призупинили роботу в копальнях і пішли під захист своїх побратимів в м. Нодьбаня (тепер Бая Маре в Румунії) у Трансільванії. Страйк солекопів привів до великих втрат королівської казни, бо продаж солі було королівською монополією. Після довготривалих перемовин у Тячеві конфлікт був врегульований, скарги солекопів визнані справедливими, підписано угоду про примирення сторін.
У період правління Владислава ІІ угорська Державна рада. В якій переважали дворяни, обмежила свободу переходу селян, посилила права феодалів над ними, збільшено кількість їх повинностей, зокрема, панщину, адже вони повинні були відпрацьовувати уже три дні на тиждень, замість одного при Матяші Корвіні. Назрівав конфлікт між дворянами і магнатами з однієї сторони і селянством з іншої сторони, який став неминучим. У квітні 1514 році замість христового походу проти турок, 40-тисячне військо під орудою Дьердя Дожа почало громити замки і садиби дворян. Незабаром повстання перетворилося у селянську війну, яке охопило більшу частину королівства, включаючи й комітати населені русинами, в т.ч. й Мараморощину, де відбувалися активні бойові дії. На Рахівщині активну участь у повстанні взяли селяни Солотвини, Середньої Апші та Верхньої Апші. Угорський так знаний «дикий сейм» (Державне зібрання) 15 жовтня 1514 року прийняв закон, відповідно якого всі жителі королівства за винятком дворян, церковних ієрархів і вільних королівських міст були оголошені «навічно прикріплені до землі» (perpetua rusticitas). У результаті цього практично все тогочасне населення, як на Рахівщині так і в цілому на Закарпатті, стало в складі феодально залежного прошарку. На початку ХVI  сторічча русинське дворянство не існувало, русин реально не було і у вільних королівських містах. Таке правове (практично безправне) становище населення нашого краю зберігалося аж до революції 1848 році і дещо пізніше (до 1853 року).
У березні 1516 року на трон вступив десятирічний син Владислава Другого Людовик (Лайош) ІІ.Його правління закінчила битва біля Могача в 1526 році під час якої турецький султан Сулейман І розгромив королівське військо, в якому були і закарпатці, а сам король загинув. В Угорському королівстві перестала існувати центральна влада. Це негативно вплинуло на ситуацію як в Угорщині так і в нашому краї.
Протягом ХІVXV і початку XVI сторіч на  Рахівщині дещо зросла кількість населення, в першу чергу за рахунок прибульців як з Галичини так і з Волощини. Але це переселення людей переважно було стихійним, які втікали від посилення кріпосницьких порядків і вони, як втікачі і порушники тогочасних законів, намагалися сховатися у гірських непролазних лісових хащах. І щоб якось вижити, традиційно продовжували викорчовувати вибрані ними лісові ділянки, але здебільшого уже високо в горах, під самими хребтами або селилися в межах значно вищих полонин. Поодинокі місця їхніх проживань, як вже йшлося, з часом ставали осередками появи нових поселень. Так, в історичній літературі згадується у 1501 році Луг, можливо й перші поселенці проживали уже в межах сьогоднішніх Кобилецької Поляни, Середнього Водяного, Верхнього Водяного та інших, вони, як й інші жителі верхів’я Тиси, займалися тваринництвом, полюванням, збиральництвом, вирощуванням окремих городній культур. Тоді досить великого розвитку набуло ткацтво, бондарство, кушнірство, бджолярство, теслярство і відбувалося зародження ковальства, занесене втікачами з низинних земель. Їжу, як і раніше варили в глиняних горщиках, із яких зварену їжу, зокрема, каші із крупів пшениці, ячменю та іншу їжу клали в глиняні чи дерев’яні миски і їли дерев’яними ложками.
У середні віки люди, в сереньму, жили до 30 – 40 років, адже медицина була майже на нулю, хіба що користувалися народною, їжа, як і в попередні часи, була грубою і одноманітною. Про якісь зрушення в культурі й освіті і говорити не приходилося.
Після битви біля Могача в Угорському королівстві почалася боротьба за королівську корону. Більша частина дворянства обрала 11 листопала 1526 року королем Яноша І. Магнати західної і північної Угорщини (Словаччини) на зборах У Пожоні (Братиславі) 17 грудня 1526 року обрали на трон Фердинанда І Габсбурга (1526 – 1564 рр.). Вони краще орієнтувалися в тій ситуації і зрозуміли, що не «вітчизняний король», а тільки Габсбурги у змозі зупинити і в перспективі вигнати із Центральної Європи нових азіатських завойовників. В Угорщині почалася громадянська війна між двома дворянськими угруповуваннями. На схід від Тиси почало формуватися Трансільванське князівство, яке васально залежало від Османської імперії. З ним була тісно пов’язана доля трьох підкарпатських комітатів, населених в основному русинами-українцями, включаючи й територію сьогоднішньої Рахівщини. Безпосередньою же фронтовою лінією воєнної зони частіше всього було Закарпаття.
Політична ситуація в краї ускладнилася поширенням реформації, ідея якої на Закарпатті появилася у 30-х роках ХVI сторічча, яку в своїх домініях і помістях підтримували дворянські сімейства Ракоці, Палочі, Добо, Горвати, Перені та інших. Але реформатів сприймало тільки угорське населення спочатку у лютеранській версії, пізніше у кальвіністській. На Мадярщині кальвінізм поширився у нашім краї в коронних містах, зокрема, Хусті, Тячеві, Вишкові, Мараморош-Сігеті. Виходить, що на території Рахівщини в абсолютній більшості людей були прихильниками православної церкви. В останній третині  ХVI сторічча між Османською імперією та Габсбургами наступила певна рівновага і Мараморощина, включаючи і Рахівську округу, відійшла до Трансільванського князівства. Тут після довготривалої боротьби між дворянами у 1613 році князем було обрано Габора Бетлена, талановитого державного діяча і дипломата, після смерті якого у 1629 році ряд комітатів перейшли під контроль Габсбургів. У 1631 році трансільванським князем було обрано Дьердя І Ракоці, який приймав участь у тридцятилітній війні. За це домігся наслідного права на МукачІвську домінію і на замок, які в їх сімейній власності були до 1711 року. Його підпис є на самому важливому європейському дипломатичному документі ХVIІ сторічча, Вестфальському мирному договорі, який завершив тридцятилітню війну в Європі.
Після серії важких поразок в ХVI сторіччі у період реформації католицька церква на початку ХVIІ сторічча перейшла в наступ. Контрреформація охопила майже всю Західну і Центральну Європу, поширилась навіть на частину території Східної Європи, де традиційно домінувала православна церква (Берестейська унія 1596 р.). Почалося масове повернення магнатських сімей і середнього дворянства в лоно католицької церкви. Але селяни в їх помістях й домініях не були ні протестантами, ні католиками, а в абсолютній більшості вони були православними. Магнати і їх католицькі радники вирішили по зразку Берестейської унії об’єднати також Закарпатську православну церкву з католицькою, для чого вона повинна була відмовитися від юрисдикції константинопольського патріарха. При цьому зберігалася церковнослов’янська літургія. Православні в католицькій державі офіційно не признавалися. Соціальне становище священослужителів православної церкви не відрізнялися від залежних селян. Цим прагнули скористатися магнати Закарпаття, і, зокрема Другет, почали готувати таке об’єднання, але декілька намагань були невдалими. Однак 24 квітня 1646 року у присутності 63-х священиків мукачівський епіскоп Петро Парфеній підписав таку угоду з католицьким Єгерським епіскопом Якушичем. Так появилася уніатська (греко-католицька) церква, але на окремі комітати, в тому ж числі і на Мараморощині, включаючи і Рахівщину, воно тоді не поширилося. Це сталося лише через 74 року, коли у 1720 році було видано відповідний указ австрійського імператора ІІІ. Про зміст цього указу жителям Рахівщини не говорили, які про це дізнавались десь після революції 1848 – 1849 років. Австрійська влада боялася протестів селян і намагалася це зберегти у таємниці якомога довше.
Після смерті Дердя І Ракоці та трансільванський князівський трон вступив його син Дердь ІІ Ракоці (1648-1660 рр.), який не володів ні талантом політичного керівника, ні дипломатичними здібностями. Зосередивши військо у Вишкові він перейшов з ним Карпати і у липні 1657 року зайняв Варшаву, але від армій датчан і поляків зазнав поразки. У відповідь польські рейтари швидким маршем пройшлися по ряду комітатах, включаючи й Мараморош, знищуючи на своєму шляху помістя Ракоці, села і міста в тому числі і Солотвино, а турки, що вторглися в Трансільванію, позбавили його трону. У долину Тиси увірвалися загони кримських татар. Жителі Мараморощини, включаючи і південно-західну частину Рахівщини (Солотвино, Великий Бичків, Середня Апша, Верхня Апша) організували самооборону, але татар та інших завойовників вдалося вигнати у липні 1658 року. Територія Закарпаття стала ареною протистоянь турецьких військ і військ габсбургських генералів.
У 1677 році у північно-східних комітатах почалося антигабсбургське повстання під керівництвом Імре Текелі. Йому вдалося організувати із втікачів-вояків, селян, розорених дрібних дворян масове військо курців. На межі 70-80-х років Текелі досягнув значних політичних і воєнних успіхів (з 1678 р. князь Трансільванії). Його військо тримало під своїм контролем підкарпатські комітати, в  тому числі й Мараморощину. Віденський імператорський двір змушений був укласти з Текелі перемир’я. імператор Леопольд І дав дозвіл на брак І. Текелі з удовицею Ференца І Ракоці, яка володіла Мукачівською домінією і замком, княгинею Ілоною Зріні, що підняло авторитет Текелі в угорському суспільстві і відкрило йому доступ до доходів із величезних маєтків сім’ї Ракоці. Але на початку 80-х років в умовах нової турецько-австрійської війни,яку австрійці називали Великою Турецькою війною, Текелі підтримав сторону султана і після невдалої для турків облоги Відня (14.07 – 21.09.1683 р.) почалося його падіння. У цій війні активну участь прийняв Євген Савойський - принц, який дослужився до генералісимуса австрійської армії. У 1684 – 1688 рр. захищав, як командир полку, Відень, а потім звільняв від турецьких військ Угорщину, в ході чого сутички між обома військами відбувалися і на Мараморощині. Тоді він побував на солекопальнях  Солотвини,у Великому Бичкові і Лузі, де як мисливець, в урочищі Кізій був на полюванні на диких цапків.  Угорське дворянство перейшло в табір Габсбургів, почався розпад і у армії курців, адже цілі полки переходили на сторону імператорських військ. Територію Словаччини і Закарпаття зайняли австрійські війська. У жовтні 1685 року турецький паша заарештував І.Текелі в Араде і під конвоєм відправлений у Стамбул, звідки після невдалих спроб вернутися назад із не багаточисленним військом при підтримці турків, це не вдалося.
До осені 1685 року майже всі куруцькі фортеці були заняті австрійськими військами. Опір чинив тільки гарнізон Мукачівського замку під керівництвом княгині Ілони Зріні, який капітулював лише у 1688 році. І. Зріні, яку обміняли на полоненого турками австрійського генерала, відпустили до чоловіка в Туреччину, а її дітям через певний період були передані домінії і маєтки сім’ї Ракоці. І як наслідок Закарпаття 1690 році із Рахівською округою відійшли до Австрії.
У 1694 році Ференц ІІ Ракоці повернувся в свої маєтки, в тому числі і на Закарпатті. Також був призначений імператором спадковим жупаном комітату Шариш і з 1700 року користувався також родовим титулом  князя Трансільванії. Зразу після приїзду зустрівся з безцеремонною поведінкою австрійських чиновників і обмеженнями угорського дворянства. У1701 році прийняв участь у змові проти Габсб ргів, був заарештований і закритий у тюрму у Відні. Із тюрми йому вдалося втекти у  Польщу. У травні 1703 року Ференц ІІ Ракоці видав маніфест з вимогою звільнення угорського королівства.
Повстання під прапором Ференца ІІ Ракоці почалося на території Закарпаття. На початку 1704 року військо курців зайняло основні стратегічні пункти – Хустський, Ужгородський і Мукачівський замки. Ференц ІІ Ракоці видав указ, відповідно якого селяни, які йшли в армію курців, звільнялися від плати податків і панщини. Тоді із сіл Рахівської округи, а це Великого Бичкова, Верхньої Апші, Рахова, Солотвини, Ясіня та можливо ще й з деяких ,окремі селяни добровільно пішли в військо повсталих. Тим більше, що в 1705 році Ференц ІІ Ракоці був офіційно знов обраний князем Трансільванії, у склад якої входила й Мараморощина. Але вже в 1708 році міжнародна ситуація змінилася не на користь Ракоці .Завдавши поразку Франції, австрійська армія з усією силою навалилася на військо курців і після поразки під Тренченом (серпень 1708 року) воно почало «танути». Не рятував розвалу цього руху навіть указ про звільнення селян, які воювали в армії курців, від кріпацтва. За угодою від 30 квітня 1711 року між генералами курців (без участі Ференца ІІ Ракоці) і австрійською владою всім дворянам,які дали присягу імператору, було повернуто їхнє майно. Але це не стосувалося куруцьких воїнів із селян, а ними в більшості свої були русини. Вони втрачали все, що їм обіцяв Ракоці і повинні були повернутися під владу своїх феодалів. Тому куруци-русини до кінця залишилися серед повстанців. Не випадково переможений князь назвав їх gerstidelissima, народ найвірн іший. Згадка про участь вихідців із Рахівщини у цих подіях до не давно побутували у прізвиськах майже у кожному тодішньому населеному пункті, яких називали куруцами, а у прізвищі Юркуц воно побутує і по-сьогодні, перша частина якого походить від імені Юрій, а друга – від назви «куруц», яка перетворилася у збіднілий суфікс «куц».


Микола Ткач – історик, краєзнавець

Немає коментарів: