пʼятниця, 16 лютого 2018 р.

Вони прославили свій край: Юрій Павлович із своїм неосяжним мистецьким гуцульським всесвітом


Хоч він народився у передгірській зоні Карпат, де люди переважно займалися землеробством, тваринництвом, виноградарством та іншими традиційними заняттями характерними для тієї місцевості, для нього не існувало вибору: ким бути і що робити? Змалку Юрій мріяв стати художником, що було не зовсім звично для селянського середовища. А коли десятилітнім учнем на шкільній виставці у Рахові побачив різьблену шкатулку роботи знаного на всю округу ясінянського майстра Михайла Тулайдана – не зміг відірвати очей від тієї краси і миттєво визріло бажання й собі творити щось подібне. Тай ще не усвідомлений ним імпульс і став його покликанням, який вперше відчув у Рахові. Не думав і не гадав тоді, що через 60 літ він повернеться сюди вже зі своїми творчими набутками, з неосяжним мистецтвом гуцульським всесвітом…
Народився Юрій Юрійович Павлович 10 травня 1942 року в с. Чинадієво Мукачівської округи за Угорщини. Після закінчення середньої школи рік працював столяром. Потім – армія. Служив на Північному Кавказі. Багато читав. До речі, цю пристрасть зберіг і до нині. Три армійські роки дали можливість чітко визначитись із вибором професії. Під час служби пише листи до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва (тепер це Національна академія мистецтв), запитує про умови вступу, отримавши відповідь, почав старанно готуватися і через певний період, після демобілізації, Ю. Павлович подає документи в інститут, здає вступні іспити і стає студентом омріяного інституту. Вивчав проектування меблів й оформлення інтер’єру. Дипломну роботу виконав у техніці карбування. Багато завдячує Іраклієві Очіаурі, славетному грузинському митцеві, в якого проходив переддипломну практику.
1971 року після закінчення інституту Юрій отримує пропозицію зайняти посаду головного інженера-архітектора Мукачевого, однак відмовляється від неї й починає працювати на художньо-сувенірній фабриці в селі Драчині, що на Свалявщині, потім – в Ужгороді. Через деякий час переїжджає в Косів, де тоді функціонувало декілька художньо-виробничих з потужними колективами митців-різбьярів. Косів, за словами Павловича, став головним його університетом. Закоханий в красу рідного краю, знавець історії та літератури, який вільно володіє німецькою, чеською, польською та іншими мовами, він майже все життя присвятив гуцульській різьбі.
Тут, крім виробничих завдань він виконує різні творчі роботи, а з кінця 70-х років розпочинає активну виставкову діяльність. Його роботи експонуються на регіональних, обласних, а також на всеукраїнських і всесоюзних вернісажах, привертаючи увагу глядачів бездоганною технікою виконання та глибоким змістом орнаментальної мови.
У 1983 р. робить першу персональну виставку творчих робіт у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. У наступні 90-і роки проводить персональні виставки в Косові, Коломиї, Ужгороді, Києві. Його роботи прикрашені інкрустацією бакунтом (новим сріблом), мосяжними цвяшками, пацьорками, та кісткою, крім України є і у США, Аргентині, Бразилії, Німеччині, у короля Швеції та інших місцях. Про них надзвичайно схвально пише українська й зарубіжна преса, відгукуються відвідувачі, фахівці художнього різьблення, мистецтвознавці.
В доробку Павловича, крім інших робіт, з’являється ціла галерея національних героїв України, прямо чи опосередковано – метафізично ним відображених. Серед них Тарас Шевченок, Іван Франко, Володимир Шухевич, Августин Волошин, Олекса Довбуш, Андрей Шептицький, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов, Степан Клочурак, Микола Шугай, Іван Чендей, Петро Скунць, Василь Девдюк, Василь Кабин, Роман Стринадюк, Василь Шорбак, Степан Тулайдан; народні майстри, творці духовності, а в їх ряду знамениті Шкрібляки-Корпанюки чия династична присутність в мистецтві України сформувала яскравий феномен української етнічної культури, подібне якому важко відшукати в духовному здобутку будь-якого іншого народу.
Творячи свої образи, Ю. Павлович глибоко занурюється в незбагнений внутрішній світ людини, прагне передати її природний підсвідомий зв'язок з Богом, простором і вічністю. Добрі знання універсальної мови робить можливою складну історико-мистецьку інтерференцію конкретних зображень та символічних нашарувань, що дозволяє митцеві в його роботах вписати факти національного буття в загальнолюдський контекст. У  такий спосіб навіть яскравий у своєму етнографічному звучанні гуцульський цикл Юрія Павловича стає зрозумілим європейському глядачеві, який знається на семантиці знакових підтекстів.
Художник дуже вимогливий до себе. Його творчий здобуток – результат напруженої повсякденної праці, бо трудиться Павлович як довічний раб музи, від якого не має відкупу. За довгі роки творчої практики він довів свою майстерність до віртуозності і щедро дарує нам її величність Красу.
2002 року Ю. Павлович отримує найвищу нагороду – Гран-прі – на ХІІ Міжнародному гуцульському фестивалі за представлені мистецькі твори. 2004 року стає лауреатом мистецької премії ім. Данила Щербаківського. 2005 рік приносить ще одну приємність – указом Президента України йому присвоєне почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України», 21 січня 2017 році нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня». У 2014 році у Львові при сприянні Олександра Масляника, Адели Григорук, Івана Шелевера, Юрія Бендака видано альбом «Сповідь душі», який присвячений життєвому і творчому доробку Юрія Юрієвича Павловича.
Вражає, що Ю. Павлович не тільки знає і любить українських класиків, читає він напам’ять багато творів, в тому числі і рубаї Омара Хайямі, котрий є його кумиром.
Щаслива Україна, їй Бог «посилає» талановитих синів. Одним із них є і Юрій Павлович – митець, філософ і патріот.

З 2011 року живе і працює в Рахові, тут відкрито Музей гуцульської різьби Юрія Павловича. 
                                                             Микола Ткач – історик, краєзнавець






Фото з мережі Інтернет

Немає коментарів: